Ахматова Анна Андріївна

Народилася під Одесою в родині відставного флотського інженера-механіка Андрія Горенка й Інни Еразмівни Стогової.

1890 року родина переїхала з Одеси до Царського Села, де Анна навчалася в Царськосільській гімназії в 1900–1905 роках.

Перший її вірш опублікуваний у журналі «Аполлон», коли поетесі було 11 років.

1903 — познайомилася з російським поетом Миколою Гумільовим і стала постійним адресатом його віршів.

1905 — після розлучення батьків Анна переїхала з матір'ю до Євпаторії.

1906–1907 — навчалась у Фундуклеївській жіночій гімназії (Київ).

1907 — Микола Гумільов надрукував вірші Анни Горенко у своєму журналі «Сиріус».

1908–1910 — навчалася на юридичному відділенні Київських вищих жіночих курсів.

1909 — Гумільов приїхав до Києва на поетичний вечір і вкотре запропонував Анні одруження. Цього разу вона дала згоду на шлюб.

1910 — обвінчалася з Миколою Гумільовим у Миколаївській церкві на Микільській слобідці в Києві. Того ж року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій «Вечір», проте славу їй принесла книга «Чотки» (1914).

1910 — відвідувала Вищі історико-літературні курси Раєва в Петербурзі.

1911 — перші публікації під ім'ям «Анна Ахматова». Через батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем узяла прізвище «Ахматова» прабабусі по материнській лінії.

1911–1915 — щороку відвідувала Київ.

1912 — в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев — майбутній історик.

Жовтневу революцію більшовиків Ахматова не прийняла, але Росії не покинула. 1921 року був розстріляний її чоловік Микола Гумільов, на той час вони були вже розлучені, звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше був двічі ув'язнений її син. Трагедії особистого життя поетеси не зупиняли її активної творчої діяльності. У 20-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її як дослідницю цікавили життя та творчість Олександра Пушкіна, якому присвятила, зокрема, есе «Загибель Пушкіна».

Барельєф і меморіальна дошка в Севастополі, на будинку діда А. Ахматової, учасника першої оборони Севастополя Антона Горенка, де бувала поетеса.
Відкрита в 1989 році до 100-річчя А.Ахматової

Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової зазнавали жорсткої цензурної правки — і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалася. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніяк не можна повною мірою назвати авторськими.

Могила Анни Ахматової

У вересні 1940 року керівник справ ЦК ВКП(б) Д. В. Крупін надіслав доповідну записку А. Жданову з вимогою вилучити збірку віршів поетеси за 1912—1940 рр., видану видавництвом «Радянський письменник».

1941—1944 — перебувала в евакуації у Ташкенті. Виступала зі своїми віршами перед пораненими у госпіталях.

У 1946 році зазнала нищівної критики з боку лідерів тоталітарного радянського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вересня її та Михайла Зощенка виключають зі спілки радянських письменників. Позбавлена можливості друкуватися, а отже мати засоби для існування, Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії. Кінцем жовтня 1940 секретаріат ЦК ВКП(б) видав постанову «Про збірку віршів А.Ахматової „З шести книг“» — критика «грубої помилки» працівників видавництва «Радянський письменник» та політредактора Головліта, які припустили видання «ідеологічно шкідливих, релігійно-містичних віршів Ахматової»; пропонувалося з користування книгу вилучити.

1962 — побачила світ її 22-річна праця — «Поема без героя».

Основні збірки поезій Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу», «Реквієм».

1962 — була номінована на Нобелівську премію з літератури.

1964 — в Італії отримала премію «Етна-Таорміна», а 1965 року — диплом почесного доктора Оксфордського університету. Церемонія пройшла особливо врочисто. Вперше в історії Оксфордського університету англійці порушили традицію: не Анна Ахматова сходила мармуровими сходами, а ректор спускався до неї.

Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувся у Великому театрі (Москва) на врочистому вечорі, присвяченому Данте.

Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт міокарду, а 5 березня 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії в Домодєдово, під Москвою.

Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.

Матір поетеси — Інна Еразмівна Стогова похована в селі Слобідка-Шелехівська (Хмельницька область, Україна), де відкрито літературно-меморіальний музей Анни Ахматової[6].

• любовна і рефлексивна лірика (збірки «Чотки» (1914), «Вечір» (1912), «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Anno Domini» (1922).
• ліро-епічні поеми («Поема без героя», «Реквієм пам'яті жертв сталінських репресій»).
• вірші про війну.
• переклади поезії (у тому числі Івана Франка).

Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов'язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.

Її ранні вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: «Іва» (1940), «Ташкентські вірші» (1942—1944), «Слава миру» (1950).

Значна частина її творчості присвячена Україні. Зокрема — це поетичний цикл «Київський зошит», збірка «Вечір». У 1958 році А. Ахматова переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка «Зів'яле листя».

Сучасники Ахматової переказують її діаметрально протилежні погляди стосовно української мови і літератури.

Так, Лідія Чуковська у своєму мемуарно-біографічному творі «Записки про Анну Ахматову» наводить такий діалог із поетесою:[7]

Я запитала Анну Андріївну, чи любить вона Шевченка.
— Ні. У мене в Києві було дуже важкe життя, і я країну ту не полюбила і мову… «Мамо», «ходімо», — вона скривилася, — не люблю.
Мене обурила ця зневага.
— Але ж Шевченко поет рівня Міцкевича! — сказала я.
Вона не відповіла.

Оригінальний текст (рос.)

Я спросила Анну Андреевну, любит ли она Шевченко.

– Нет. У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык… «Мамо», «ходимо», – она поморщилась, – не люблю.
Меня взорвало это пренебрежение.
– Но Шевченко ведь поэт ростом с Мицкевича! – сказала я.

Она не ответила.

За свідченнями ж українського журналіста і поета Тереня Масенка та письменника Миколи Бажана, який супроводжував її в Італію у 1964 році на вручення премії «Етна Таорміна», у роки юності живучи в Києві, Анна Ахматова полюбила українську мову.[8] Терень Масенко у своєму творі «Роман пам'яті» описує, як Ахматова взяла в руки його «Книгу лірики» й почала читати вголос легко й точно з чистою вимовою і правильними наголосами. Далі наводить діалог:[9]

 — Ви так добре знаєте українську мову, — кажу я.
 — Вона рідна мені, це мова моєї матері.

Літературознавець Григорій Кочур писав, що Ахматову образило припущення, що вона не в змозі самостійно зрозуміти українську мову при перекладі віршів Івана Франка. Автор зазначив, що на це Ахматова різко відповіла: «Ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»[10][11]

Ритміка деяких її творів дозволяє легко перекласти українською мовою, наприклад:

Ржавіє золото, і зотліває сталь,

І мармур кришиться — до смерті все готово.

Всього тривкіше на землі — печаль,

А довговічніш — царственнеє Слово.

Переклад Валерія Лисенка

До 128 річниці від дня народження Анни Ахматової[12], 23 червня 2017 року, в Міському саду Києва відкрили пам'ятник поетесі[13]. Автор монумента — скульптор Олександр Стельмашенко[14]. На виготовлення скульптури пішло близько двох років. У пам'ятнику зображений знаменитий профіль Ахматової, її впізнаваний чубчик і витонченість. Висота статуї — майже чотири з половиною метри[15]. Ініціаторами встановлення пам'ятника стала група киян, серед яких керівник Inter Media Group Ганна Безлюдна і головний редактор телеканалу «Інтер» Антон Нікітін[16]. Пам'ятник встановлено без погоджень з місцевою владою та не передано на баланс міста[17].

Місце встановлення пам'ятника невипадково. Одного разу, гуляючи із сестрою та нянею неподалік від Маріїнського палацу, маленька Аня знайшла шпильку у формі ліри. Няня тоді сказала Ані: «Це значить, ти станеш поетом»[18].

У 2005 році у Харкові у дворі ресторану "Ермітаж" по вулиці Максимиліанівській 18 був встановлений пам`ятник Анні Ахматовій. Пам`ятник виготовлений у 2001 році. Автор пам`ятника - скульптор Володимир Кочмар[19].

Іменем поетеси названо астероїд та кратер на Венері.

• Ахматова у Модільяні
• Музей Анни Ахматової (Фонтанний будинок)
• 3067 Ахматова — астероїд, названий на честь поетеси.
• Персоналії, пов'язані із Санкт-Петербургом

• АХМАТОВА (Горенко) Анна Андріївна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.
• Збори віршів Ахматової Анни Андріївни (рос.)
• Біографічний нарис Ахматової Анни Андріївни (рос.)
• Анна Ахматова (рос.)
• Анна Ахматова в dmoz (рос.)
• Послухати: Анна Ахматова читає власні вірші (рос.)
• Анна Ахматова в спогадах сучасників (рос.)
• Гумільови — Ахматова і Бежецький край Архівовано 8 лютого 2015 у Wayback Machine. (рос.)
• Н-поп. фільм «Поэт и время» про А. А. Ахматову (рос.)
• Щаслива всупереч // Україна молода, № 112, 24.06.2009
• «Любовная лирика Ахматовой» И. Гурвич.
• Вяч. Вс. Иванов «Беседы с Анной Ахматовой»
• Відеоролик Анна Ахматова — представитель поэзии «Серебряного века»

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Твори Анни Ахматової в українських перекладах
• Ахматова А. А. (1889—1966). Стисла руки під темним серпанком… : вибр. поезії в пер. [з рос.] Г. Синьоок / Анна Ахматова. — Черкаси: Чабаненко Ю. А., 2017. — 99 с. : портр. — Текст парал. рос., укр. — Бібліогр. в прим. вступної ст. та в тексті. — ISBN 978-966-920-164-5.
• Єлєна Анфімова про Міхаїла Ґлінку, Модеста Мусорґського, Соф'ю Ковалєвську, Константіна Ціолковського, Анну Ахматову] / Є. Анфімова. — Київ : Грані-Т, 2009. — 88 с.: іл. — (Життя видатних дітей). — ISBN 978-966-2923-77-3. — ISBN 978-966-465-233-6
• Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ : ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5.
• Эйхенбаум Б. Анна Ахматова. Опыт анализа. — П., 1923.
• Виноградов В. В. О поэзии Анны Ахматовой (стилистические наброски). —Л., 1925.
• Эйхенбаум Б. Статьи о поэзии. — Л., 1969.
• Озеров Л. Мелодика. Пластика. Мысль // Литературная Россия. — 1964. — 21 авг.
• Павловский А. Анна Ахматова. Очерк творчества. — Л., 1966.
• Тарасенков А. К. Русские поэты XX в. 1900—1955. Библиография. — М., 1966.
• Добин Е. С. Поэзия Анны Ахматовой. — Л., 1968.
• Жирмунский В. М. Творчество Анны Ахматовой. — Л., 1973.
• Чуковская Л. К. Записки об Анне Ахматовой. В 3 т. — YMCA-Press., 1976.
• Памятники культуры. Новые открытия. 1979. — Л., 1980 (ежегодник).
• Жолковский А. К. Анна Ахматова — пятьдесят лет спустя Архівовано 17 травня 2017 у Wayback Machine. // Звезда. — 1996. — № 9. — С. 211—227.
• Лосиевский И. Я. Анна Всея Руси: Жизнеописание Анны Ахматовой. — Харьков: Око, 1996.
• Гончарова Н. «Фаты либелей» Анны Ахматовой. — М.; Спб.: Летний сад; Российская государственная библиотека, 2000. — 680 с.
• Троцык О. А. Библия в художественном мире Анны Ахматовой. — Полтава: ПОИППО, 2001.
• Тименчик Р. Д. Анна Ахматова в 1960-е годы. — М.: Водолей Publishers, 2005.
• Мандельштам Н. Об Ахматовой. — М.: Новое издательство, 2007.
• Черных В. А. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой. — М.: Индрик, 2008.
• Щеглов Ю. К. Черты поэтического мира Ахматовой
• Далош Д. Гость из будущего. Анна Ахматова и сэр Исайя Берлин. История одной любви. — М., Текст, 2010.