Білобог

Донедавна вважалося, що першим письмовим джерелом, яке запровадило *Běl(ъ)bogъ до сфери слов’янських міфологічних досліджень, була анонімна «Historia episcopatus Caminensis», укладена у першій половині XVII ст. У книзі йдеться про історію католицької єпархії Каммін (пол. Kamień Pomorski) у Дальній Померанії, яка існувала з 1140 по 1544 роки та була зосереджена на ділянці між лиманом Одера та Колобжегом.

Між іншим, саме на цій території розташовувалося вищезгадане абатство Бельбук, поки його не закрив у 1523 році місцевий герцог, побожний католик, незадоволений сильними лютеранськими схильностями Бельбука.

Автор «Historia Caminensis» (розділ 14) перефразовує та розширює уривок Гельмольда про Чорнобога наступним чином:

«Крім того, вандали мають помітну оману. Під час їхніх бенкетів та частувань… Звідси злого бога, диявола, вони називали своєю мовою Чорнобог (Zernebog), тобто чорним богом, а доброго вони називали Білoбог (Belbog), тобто білим богом, за помилкою маніхеїв»[3].

Польський філолог голландського походження Владислав Нерінг зробив спробу продемонструвати, що теонім *Běl(ъ)bogъ начебто відсутній у всіх попередніх обробках місцевої історії, наприклад, «Вандалії» (1519) та «Саксонії» (1520) Альберта Кранца, «Мерзебургській історії» Ернста Бротуфа (1580) та «Майссенській земельній і гірській хроніці» Петруса Альбінуса (1589). Крім того, він оглянув джерела «Historia Caminensis» і виявив, що жоден з них не згадує *Běl(ъ)bogъ. Він зробив висновок, що теонім *Běl(ъ)bogъ був підробкою анонімного автора «Historia Caminensis»[4]. Однак Нерінг помилявся, починаючи з того, що «Historia Caminensis» — анонімна. «Historia episcopatus Caminensis in Pomerania ab origine annoque 1124 ad annum 1618» належала перу Ґеорґа (Юрґена) Валентина фон Вінтера[5] і була видана Йоганном Петером фон Людевіґом 1718 року[6].

Наприкінці ХХ століття звернули увагу на два додаткові джерела для Білобога, що обидва походили з середини XVI століття, тобто були ранішими за «Historia Caminensis». Це «Хроніка Померанії нижньонімецькою говіркою» німецького історика, секретаря герцогів Померанських Томаса Канцова (приблизно 1538 року, вперше опублікована 1835 року) та «Космографія» Себастьяна Мюнстера (близько 1550 року, надрукована 1554 року)[7].

У розділі під назвою «Про віру давніх померанців та ругіян» Канцов пише:

«Перед цим я покликався на всілякі марновірства та ідолопоклонство, якими вони займалися до часів Німецької імперії. Але раніше вони були ще більш язичницькими. Вони розмістили своїх царів і владик, які правили добре, над богами і шанували згаданих людей [як богів] після їхньої смерті. Крім того, вони поклонялися сонцю і місяцю і, нарешті, двом богам, яких вони шанували над усіма іншими богами. Одного з них вони назвали Білобогом (Bialbug), тобто білим богом; його вони мали за доброго бога. Іншого [вони назвали] Чорнобогом (Zernebug), тобто чорним богом; його вони мали за бога, який чинив шкоду. Тому вони шанували Білобога за те, що він робив їм добро і щоб він міг [продовжувати] робити їм добро. Чорнобога, з іншого боку, вони шанували тому, що він не мусив їм заподіювати шкоди. І вони умиротворювали згаданого Чорнобога, приносячи в жертву людей, бо вважали, що немає кращого способу його заспокоїти, ніж людською кров’ю, що насправді є правдою, якби вони бачили це в правильному світлі: що Чорнобог не шукає нічого іншого, крім смерті тіла і душі людини»[8].

Хроніка базувалася на масах архівних матеріалів, оскільки Канцов був високопосадовцем у Барніма, герцога померанського, і мав доступ до всіх бібліотек та архівів у цій місцевості. За словами Мирослави Знаєнко, Канцов, здається, знав усе про слов'янських богів Гельмольда (а також про тих, що в Еббона, Герборда і Саксона Граматика) і демонстрував ці знання протягом усієї своєї праці[9].

У «Космографії» Мюнстера (розділ 16) знаходиться опис щорічного обряду врожаю, пов'язаного з поклонінням Світовиду, який закінчується наступним висловом:

«Загалом вони (ругіяни) поклонялися двом богам, а саме Білобогу (Belbuck) та Чорнобогу (Zernebuck), наче білому [богу] та чорному богу, доброму [генієві] та злого генієві, Богу та Сатані, як джерелу добра і зла, за помилкою маніхейців»[10][11].

Джерелом Мюнстера про Рюген слугував Петрус Артопеус Померанос, він же Петер Бекер (1491-1564), вчений протестантський пастор зі Штеттіна, який склав для нього карту Померанії[11]. Що стосується безпосередньо попереднього опису Світовидового обряду, цей уривок, мабуть, означає, що в той час, як слов'яни в час збирання врожаю особливо шанували Світовида, "взагалі" вони поклонялися насамперед двом богам добра і зла. За спостереженням Мирослави Знаєнко, є щось привабливе в цьому розміреному і неемоційному оповіданні. На відміну від Гельмольда (і від Канцова), автор не розглядає обох божеств як розповсюджувачів добра і нещастя. Його інтерпретація двох богів як в християнському, так і в класичному плані очевидна - вченого-науковця, уважної людини, яка зацікавлена у викладі слов’янського язичництва в найбільш об’єктивних термінах. Чому Петрус Артопеус, який, очевидно, відповідав за цей уривок, думає про маніхеївську помилку, невідомо. Можливо, тому, що він знав Гельмольда і вважав, що Гельмольд задумав паралель із маніхейським вченням, можливо, тому, що людині, яка незабаром буде звинувачена в осіандреїзмі та змушена пояснити власну «помилку» раді, ідея слов'янських «язичницьких маніхеїв» була особливо привабливою; або, нарешті, тому, що він або Мюнстер мали у своєму розпорядженні додаткову інформацію, яка дозволяла формулювання такої гіпотези. Усі три варіанти відповіді можливі, в тому числі і останній, оскільки значна частина архівів монастиря Бельбук не горіла до 1560 року. В усякому разі, «Космографія» Мюнстера є поки що найдавнішим друкованим джерелом про Білобога[12].

Канцов однозначно не знав «Космографії», адже він помер у 1542 році, а рукопис Мюнстера датується 1550 роком. У той же час текст «Космографії» не показує жодного зв'язку з текстом Канцова. Те, що обидва автори, Петрус Артопеус і Канцов, самостійно винайшли концепцію Білобога як доброго білого бога виключно на основі «доброго бога» Гельмольда, видається Мирославі Знаєнко малоймовірним не тому, що «Слов'янська хроніка» залишалася неопублікованою до 1556 року (бо вони могли використати, і Канцов, мабуть, зробив це, один із існуючих рукописних примірників), а тому, що обидва тексти мають автентичну атмосферу наколо них (навіть у варіантах місцевої вимови імен богів) і відсутність, сильніше, ніж у твердженні Гельмольда, тону християнської інтерпретації. Обом текстам також бракує посилання Гельмольда на обряд, пов'язаний з поклонінням обом богам. Дійсна вірогідність, що обидва автори, можливо, все ще мали доступ до згорілих потім архівів монастиря Бельбук, і той факт, що Канцов був захопленим збирачем етнографічних матеріалів, настійно говорить про те, що тут доводиться мати справуз двома незалежними текстами на основі іншого джерела чи джерел, аніж Гельмольд, або на міцній усній традиції.[13].

Протестантський богослов, історик, організатор школи та п'ятиразовий ректор Ростокського університету Давид Хитреус у «Саксонській хроніці»(1593) писав:

«[В Юліні] деякі роди зберігали своїх ідолів і власні обряди: в громадському сповіданні — Триглава, триголового бога (зображення якого понині можна бачити в храмі бранденбургських каноніків на [ріці] Хафелі), і богів малих родів — покровителів війни і торгівлі Яровита (Haruit) і Поревита (Barovit), як би Марса і Меркурія, крім того, Білобога і Чорнобога, білого і чорного богів шанували»[14].

Припускають, що серед згорілих документів були літописи історії Бельбука, які почалися з року його заснування норбертинськими ченцями (близько 1163 року). У тому ранньому літописі Бельбука була історія, що пояснювала, як абатство отримало свою лехітську назву Бялбуг. Даніель Крамер, лютеранський богослов, професор та архідиякон із Штетіна (Щецина), Померанія, тримав у своїх руках копію цього хронічного запису Бельбука - або бачив цитату - деякий час наприкінці XVI ст. коли він працював над першим томом своєї книги «Померанський церковний хронікон». Крамер перефразовує документ, який мав перед собою, наступним чином:

«Вони дали цьому монастирю ім'я Белбуг ([Belbug), точніше Біалбук (Bialbuck), що їхньою вендською мовою означає буквально Білий Бог, щоб таким чином дати зрозуміти, що християни не знали чорного бога, на відміну від їхніх предків-язичників. Назва також піходила до шат премонстранців, які завжди ходили вбраними у біле. Заснування монастиря Белбук сталося в 1163 році»[15].

Крамер намагався довести, що лехітське ім'я абатства Бялбуг не було взяте з існуючої місцевої номенклатури. Він заявив, що ім'я було придумано іноземними засновниками абатства, і що називаючи абатство таким чином, ченці-засновники хотіли створити відчуття розриву з місцевою традицією Чорного Бога і підкреслити контраст між новим християнським Богом, який є світлом, і якимсь великим старим богом, який - темрява. Звичка норбертинців до білого, мовляв, послужила додатковим фактором у прийнятті імен. На його думку, «білий бог» Бельбука був християнським Богом, а не місцевим язичницьким богом світла[16].

Німецький поет, уродженець Саксонії Філіпп фон Цезен 1688 року включив Білобога до свого каталогу світових язичницьких божеств:

«...Поляки - боуг (Bouch), слов'яни - буг (Buch), які також називали свого доброго бога Белбуг (Belbuch) або Белбог (Belbog), тобто білим богом ... але злого — Чорнобогом (Zernebuch), тобто чорним або розлюченим (zornigen) богом»[17].

• Пушик Степан. Білбог // Енциклопедія Коломийщини, зшиток 2, літера Б. — Коломия: Вік, 1998. — С. 62.
• Білобог // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.

• Білобог; Дід (Дідушко, Дідух) // Кусайкіна Н. Твоя країна - Україна. Енциклопедія українського народознавства. — Харків : ВД "Школа", 2009. — С. 275; 279. — 513 с.
• Довбня Л. Білобог–Чорнобог // Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, В. В. Куйбіди. – 5-е вид. – Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В.М., 2015. – С. 67–69. – 912 с. ISBN 978-966-2464-48-1.