Святовит

Святовит (Світовид, Святовид[джерело?]; лат. Zuantewith, пол. Świętowit) — головне божество у західних слов'ян, зокрема у ранів. 4-гранний кумир Святовита з рогом тура в руці і з мечем збоку, що мав 4 обличчя, стояв у його святині в Арконі на острові Руяні (Рюґен). Подібний за описом ідол стояв у святилищі на горі Богит у Медоборах на території Галичини. Святилища Святовита є також і в інших західнослов'янських країнах.

Святовит
Божество в слов'янська міфологія і лужицька міфологіяd
 Медіафайли у Вікісховищі
Чотирьохголовий Свантовит (художня копія уАрконі)
Єпископ Абсалон знищує кумир Святовита в Арконі в 1169
Камінь із Альтенкірхен, на якому зображено жерця Світовида із ритуальним рогом
Альфонс Муха. Свято Святовита на острові Руга

Опис

Саксон Граматик, данський історик, так описує вигляд кумира у Арконі:

"У самому храмі стояв великий, переважаючий ріст людський, кумир, з чотирма головами, на стількох же шиях, з яких дві виходили з грудей і дві до хребта, але так, що з обох передніх і обох задніх голів одна дивилася праворуч, а інша ліворуч. Волосся і борода були підстрижені коротко, і в цьому, здавалося, художник погоджувався зі звичаєм руян. У правій руці кумир тримав ріг з різних металів, що щороку звичайно наповнявся вином з рук жерця для гадання про родючість наступного року; ліва рука, якою кумир спирався на бік, уподібнювалася луку. Верхній одяг спускався до берців, що складені були з різних сортів дерев і так мистецьки були з'єднані з колінами, що тільки при уважному розгляданні можна був розрізняти фуги. Ноги стояли нарівні з землею, їхній фундамент зроблений був під підлогою. У невеликому віддаленні видні були вузда та сідло кумира з іншими приналежностями. Спостерігача найбільше уражав меч величезної величини, піхви та черен якого, крім красивих різьблених форм, відрізнялися срібною обробкою"

Культ Святовита як бога війни, сонця й вогню і полодючості (оскільки в Святовита чотири обличчя) проіснував серед ранів до завоювання Руяну данцями 1168.

За здогадом Нідерле Святовит був місцевою формою західно-слов'янського Сварога і був спершу богом сонця, згодом війни. Святовита також пов'язують із Родом — творцем світу. У різних місцевостях образ Святовита містив у собі риси Рода, Перуна, Дажбога, або ж був інтеґральним для образів багатьох богів і навіть богинь.

Зі Святовитом дослідники ідентифікували так званого Збруцького кумира, 4-гранну й 4-лику статую, знайдену 1848 року в Збручі[1]. За даними В. А. Чудінова, який очолює Інститут давньослов'янської і древньоевразійської цивілізації (Росія), на Збручанському кумирі зображені Макош, Род, Перун і Велес. В цьому випадку «Святовид» можна тлумачити як святі види, святі лики.

Відповідно до «Слов'янської хроніки» Гельмольда (1167–1168) — бог землі руянської, «ясновельможний в перемогах, найпереконливіший у відповідях», який серед численних слов'янських божеств вважається головним:

«Серед безлічі слов'янських божеств головним є Свентовіт (Zuantewith), бог землі Ранської, так як він - найпереконливіший у відповідях. Поруч з ним всіх інших вони як би напівбогами шанують. Тому на знак особливої поваги вони мають звичай щорічно приносити йому в жертву людину - християнина, якого вкаже жереб. З усіх слов'янських земель надсилаються встановлені пожертви на жертвопринесення Свентовіту. З дивною повагою ставляться слов'яни до свого божества, бо вони не легко приносять клятви і не терплять, щоб гідність його храму порушувалася навіть під час ворожих навал...»[2]

В іншому місці Гельмольд знову вказує на існування верховного бога у слов'ян, але не вказує його імені:

У слов'ян є багато різних видів ідолопоклонства. Бо не всі вони дотримуються одних і тих же язичницьких звичаїв. Одні прикривають неймовірні статуї своїх ідолів храмами, як, наприклад, ідол у Плуне, ім'я якому Подага; у інших божества населяють ліси і гаї, як Прове, бог Альденбурґськой землі, - вони не мають ніяких ідолів. Багатьох богів вони вирізають з двома, трьома і більше головами. Серед різноманітних божеств, яким вони присвячують поля, ліси, прикрості і радості, вони визнають і єдиного бога, що панує над іншими в небесах, визнають, що він, всемогутній, піклується лише про справи небесних, вони [інші боги], підкоряючись йому, виконують покладені на них обов'язки, і що вони від крові його відбуваються і кожний з них тим важливіше, чим ближче він стоить до цього бога богів. [3]

Про виникнення культу Свентовита у руян Гельмольд[4] висуває таку теорію. На його думку саме Людовик II віддав частину землі руян монастирю святого Віта в Корвейє. Проповідники навернули народ руян до християнської віри й заклали на острові Рюген храм на честь мученика святого Віта. Але руяни відпали від віри і вигнали християн, і стали вшановувати святого Віта як язичницького бога, поставивши на честь його величезного ідола. «І відтоді ця помилка у руян настільки утвердилась, що Свентовіт, бог землі руянської, посів перше місце серед усіх божеств слов'янських, ясновельможний в перемогах, найпереконливіший у відповідях. Тому і в наш час не тільки вагрська земля, а й усі інші слов'янські землі посилали сюди щорічно приношення, шануючи його богом богів.»

У чеському словнику Mater Verborum згаданий спочатку Suatouyt як Арес (лат. Ares, bellum), а потім Zwatovit пояснений як Марс.[5] Пасаж, допущений в «Історії Каменської єпархії», XVII століття, при описі острова Рюген дав привід до ототожнення Святовита і Білобога.

Див. також

Примітки
  1. Б. А. Рыбаков. Збручский Род Святовит. Архів оригіналу за 12 грудня 2008. Процитовано 15 березня 2010.
  2. Гельмольд, I-52
  3. Гельмольд, I-83
  4. Гельмольд, I-6 и Гельмольд, II-2
  5. Wilhelm Gottlieb Beyer. Seitenblicke auf Rethra und Arkona// Jahrbücher des Vereins für Mecklenburgische Geschichte und Altertumskunde, 1867, p. 147.

Джерела

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.