Біма (народ)

Населяють округи Біма і Домпу провінції Західна Південно-Східна Нуса. Незважаючи на те, що ця територія має довгу морську берегову лінію з багатьма затоками, більшість населення живе приблизно за 5 км від узбережжя. Крім острова Сумбава, живуть також на дрібних сусідніх островах Сангеанг, Банта, Комодо[2].

Чисельність біма 2000 року становила 513 055 осіб, ще 90 635 осіб нараховували домпу, разом це 15,76 % населення провінції[3].

Говорять мовою біма (нґагі-мбоджо), яка належить до центрально-східної гілки малайсько-полінезійських мов і поділяється на діалекти біма, коло, сангар, толовері, мбоджо[2]. Писемність на основі латинської абетки[2]. Поширена також індонезійська мова.

За релігією — мусульмани-суніти. Зберігаються також пережитки старих анімістичних вірувань. Біма вірять в існування духів предків (паре-но-бонгі), духів баке і джин, що живуть в деревах і на високих горах, верховного бога Батара-Ґанґа та інших бгів: Батара-Ґуру, Ідадарі-Сакті, Джененг. Вони вважають, що духи можуть викликати хвороби та стихійні лиха. У повсякденному житті люди звертаються по допомогу до традиційних цілителів.

Біманська державність склалася під культурним впливом макасарської держави Гова на півдні Сулавесі. У XVI ст. до складу Біми входило багато земель, розташованих на схід від Сумбави: Мангарай, Енде, Ларантука на острові Флорес, а також острови Солор, Алор, Сумба, Саву. На початку XVII ст. макасарці тимчасового захопили Біму й поширили серед них іслам. Згодом тут існував власний султанат Біма (1620—1958).

Основне заняття — перелогове землеробство. Основною продовольчою культурою є рис. На рисових полях біма використовують спеціальну іригаційну систему, яку називають панґава. У великих господарствах орють плугом, у дрібних обробляють ґрунт мотикою, мачете, палицею-копачкою. Вирощують також кукурудзу, просо, бульби, на продаж — каву, перець, овочі, фрукти.

Розводять на продаж місцеву породу коней. Тримають також буйволів, дрібну рогату худобу, домашню птицю. Жінки плетуть килимки з бамбука та пальмового листя, а також виготовляють знамениту місцеву тканину тембенґолі.

Багато біма у пошуках роботи виїхали за межі своєї рідної області. У Домпу та інших містах люди наймаються некваліфікованими робітниками.

Вулиця в біманському селі.

Біма називають свої села кампо або кампе. Вони мають лінійне планування.

Одяг — каїн (шматок тканини, який обмотують навколо тіла), жінки зав'язують його над грудьми, а чоловіки — на талії. Прикраси (намиста, сережки, гребінці) носять лише жінки.

Їжа переважно рослинна, м'ясо вживають лише на свята.

Сільську громаду очолює голова, який називається неугі. У своїй діяльності він спирається на поважних старійшин. Посада сільського голови є спадковою.

Сім'я моногамна, хоча багатоженство дозволене. Після весілля молоді живуть у хаті чоловіка. Перевагу надається кроскузенним шлюбам.

• А. А. Бернова. Бима. Народы и религии мира: Энциклопедия. Гл. ред. В. А. Тишков — М: Большая Российская энциклопедия, 2000, с. 98. ISBN 5-85270-155-6 (рос.)
• Mbojo in Indonesia. Joshua Project (англ.)