Велика Березянка

Нечуваним лихом для села був Голодомор 1932-33 років, який відібрав життя у щонайменше 242 березян, у тому числі 122 дітей (точні дані відсутні, оскільки частково знищені владою). Трагічні події знайшли відображення у спогадах очевидця Голодомору у селі — Кулика Павла Яковича, включених до наукового видання «Пам'ять народу: геноцид в Україні Голодомором 1932—1933 років. Свідчення. Книга перша». За свідченнями Кулика П. Я. у документі сільської ради значилося близько 750 великоберезян — жертв Голодомору.

Він розповів: «У 1932 році у нашому селі люди ще масово не вмирали. А померлих ще хоронили в окремих могилах. У цьому році з'їли останнє, що не відібрали: собак, котів. Хто мав хрестика чи сережки із золота чи срібла, той ніс свої цінності в магазин та міняв на хліб чи крупи. Інші на базарі міняли свій одяг на хліб. До грудня того року картоплю у людей ще не відбирали, і вони могли нею харчуватися. Голод спочатку уразив розорені більшовиками „куркульські“ сім'ї, у яких колгоспні активісти забрали все до останнього та вигнали із своїх осель. Їх діти голодними шукали щось поїсти та стали першими жертвами голодної смерті у 1932 році та людоїдства.

У січні 1933 року „червона мітла“ забрала у людей всі продовольчі пожитки: зерно та інше збіжжя, картоплю тощо. Багатьох „куркулів“ посадили у тюрми або примусово вислали на північ, до Сибіру, Казахстану та інших територій з суворим кліматом для знищення. Почався спланований тотальний Голодомор. Люди почали сім'ями мерти голодною смертю, що змусило сільську владу організувати збирання по селу трупів. Для цього з кожного з трьох колгоспів на території села виділили по підводі (запряжений кіньми віз) та по два колгоспники. Вони за вказівками колгоспної адміністрації та сільської ради їздили по селу та на його території, у подвір'ях, на полях збирали тіла померлих і відвозили до загальної могили на сільському цвинтарі. Коли яма наповнювалася трупами, то копали нову і так знову декілька разів.

Багато вмирали у бур'янах, які буйними виросли з весни. Там по трупному запаху знаходили також прийшлих у село людей, щоб роздобути якої-небудь їжі».

Свідчення Кулика П. Я. про Голодомор у Великій Березянці передані до сільської бібліотеки та Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» у м. Києві.

У середині липня 1941 року над Великою Березянкою пролетів літак з німецьким розпізнавальними хрестами на крилах, з якого на поле, під сусіднім селом Веселий Кут, вистрибнув парашутист. На розшуки німецького диверсанта кинулася міліція з місцевим населенням але знайти його не вдалося.

Після відступу Червоної Армії, у липні 1941 року із Таращанського та ближніх районів окупанти організували округ — «гебіт» під керівництвом гебітскомісара з німецьким окупаційним апаратом. За вказівкою гітлерівського рейхскомісара України Коха для стягнення податків на окупованій території застосовувалися акти СРСР. Засобами платежів служили німецькі марки та окупаційні карбованці з низькою довірою.

18.07.1941, о 10 годині, у село, на легковику приїхали два німецькі офіцери. Більшість березян знаходилася по домівках. Німці побачили на колгоспному дворі, на кутку «шпиль» людей і покликали їх. Коли люди посходилися до них, то знайшли в селі перекладача німецької мови і через нього зробили зауваження за непривітну зустріч. Звеліли виявляти комуністів, євреїв та видавати їх жандармерії. Потім сказали, що наступного дня, у цей же час вони знову приїдуть за подарунками і наказали зустріти їх з букетами квітів. Березяни розійшлися, а дехто залишився, щоб обговорити наступну зустріч з окупантами. Імена березян, які привітно віднеслися до окупантів, з певних міркувань не називаються. 19.07.1941, о 10 годині, ті ж окупанти знову приїхали в село, їх дехто зустрів із букетами квітів, а потім запросив до себе, де пригощав домашніми стравами і випивкою.

Окупанти призначили старосту, сформували сільську управу і поліцію, а також громадські господарства на базі трьох довоєнних колгоспів села, що функціонували у центрі села, на кутках «дубина» та «шпиль».

У збудованому у 1912 році будинку для вчителів розмістився невеликий німецький комендантський підрозділ. Якось до командира цього підрозділу звернулася сільська жінка, бо один із його підлеглих поламав у неї вулика. Той вишикував вояків для впізнання жінкою та «начистив пику» виявленому зловмиснику. За переказами Гриша Олександр Мефодійович (1932—2007) розповідав, як підлітком ходив до тих вояків. Дехто з них, дивлячись на хлопця, певно тужив за своїми дітьми у «фатерлянді» та інколи пригощав Сашка й інших сільських хлопчаків шоколадкою чи ще чимось зі свого солдатського пайка. Цікавість Сашка до німців переросла у пустощі. Він поцупив у них багнета, за що був покараний шомполом по спині.

До концтабору військовополонених у сусідньому селі Кошевата забрали 27 березян, які повернулися в село після розгрому їх бойових з'єднань. За зверненнями до комендатури концтабору рідні полонених їх, як правило, відпускали додому.

Серед тих, хто після відступу Червоної Армії повернувся у село, був колишній голова одного із сільських колгоспів Онопрієнко Сергій Іванович (1913—1993). Він переховувася та потайки навідувався до сім'ї але був схоплений сільським поліцаєм та доставлений до гебітскомісаріату у Таращу для розстрілу. Все ж, за сприяння підпільника Лободи Василя Ананійовича (1918—1943), родом з Великої Березянки, який служив на посаді начальника камерної поліції, Онопрієнку С. І. вдалося уникнути розстрілу та знову повернутися до окупованого села.

У Великій Березянці був заарештований Вірко Трохим Михайлович, член партії більшовиків, який повернувся до рідні в село із Західної України, куди до війни був направлений на роботу. Його доставили в Таращу та розстріляли.

15.08.1941 до села приїхала жандармерія для проведення каральних заходів. Для цього сільська управа підготувала список партійно-радянських активістів, до якого, зокрема, включили: Гриша Макара Володимировича 1908 р.н. (до окупації був бригадиром дорожньої бригади, виконував обов'язки голови сільради); Шпильового Антона Григоровича 1909 р.н. (колишній голова одного з колгоспів села); Загороднього Василя Федоровича 1910 р.н. і Шпильового Клима Купріяновича 1889 р.н. (колишні бригадири колгоспів) та інших.

Шпильового К. К. та Шпильового А. Г. спочатку арештували та, після побиття, відпустили. Але у 1943 році Шпильового А. Г. знову арештували та разом з іншими нескореними відправлено до концлагеру потягом, при втечі з якого в районі Фастова він був застрелений.

Загородній В. Ф. зі своєю сім'єю уникнув розправи завдяки тому, що був завчасно попереджений про арешт.

Гриша М. В. арештували на косовиці, у полі за цвинтарем. Його привезли до сільської управи, зв'язали та побили, звинувативши в організації виконання сталінської директиви Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) партійним і радянським організаціям прифронтових областей від 29.06.1941, згідно з пунктом 4 якої при вимушеному відступі частин Червоної Армії колгоспники повинні були переганяти скотину, хліб здавати під схоронність державним органам для вивезення його в тилові райони. Усе цінне майно, у тому числі хліб і пальне, що не могло бути вивезено, повинно, безумовно, знищуватися. Карателі були невблаганними до прохання Гриша М. В. залишити йому життя.

Цього ж дня карателі заарештували за доносом двох дівчат, у віці близько 16 років, які були не місцевими, без документів. Про себе розповіли березянам, що поверталися до свого села, після перегону колгоспної худоби за відступаючою Червоною Армією.

Арештованих Гриша М. В. та дівчат карателі вивезли за село у напрямку до сусіднього села Кошевата. Там, у ярку, між дорогою та урочищем «москалинець» їх розстріляв німецький каратель з пістолета. Убитих поховано сільською поліцією на місці розстрілу нацистами. Мати і сестра убитого Гриша М. В. домоглися у таращанському гебітскомісаріаті дозволу на перепоховання його тіла на сільському цвинтарі. Для цього вони розкопали могилу та виявили в потилицях убитих по одному стріляному невеликому отвору від пістолетних куль. Сільська управа відмовилася надати підводу для перевезення тіла Гриша М. В. Тому його перенесли на цвинтар на руках. Тіла убитих дівчат залишили у могилі на місці розстрілу.

Безвісти зникли в окупаційних катівнях схоплений під сусіднім селом Круті Горби невідомий партизан, арештовані у Великій Березянці два невстановлені бійці Червоної Армії, які після її відступу поверталися через село додому, а також невідомий чоловік єврейської національності.

Господарства села виробляли сільськогосподарську продукцію, яка вилучалася окупаційною владою для поставки до Німеччини. За період окупації з Великої Березянки вивезли понад 200 тис. літрів молока, 12 центнерів масла, 500 голів великої рогатої худоби, понад 300 свиней, інші сільськогосподарські продукти. З двору щорічно забирали по 240 яєць і 700 літрів молока з корови.

Крім, цього тилова служба вермахту заготовляла у селі провізію для свого війська. Зимою 1942 року на кутку «комашки», у садибі Кулик Афанасії Іванівни, інтендант придбав свиню за 24 пуди збіжжя, яке звелів голові громадського господарства видати весною цього ж року. Але зерно не видали під приводом того, що її чоловік та син Іван у радянському війську. Кулик А. І. звернулася зі скаргою до гебітскомісаріату в Таращу. Там її скаргу задовольнили та сказали, що син у радянському війську не є бандитом.

На примусові роботи до Німеччини із села забрали 229 працездатних осіб, з яких 27 загинули на чужині, у тому числі на каторжних роботах у концтаборах: Кочуба Михайло Якович 1922 р. н., Лифенко Олександр Тимофійович 1922 р.н., Майстренко Іван Петрович 1924 р.н., Струцінський Петро Остапович 1926 р.н., Федун Василь Фомич 1916 р.н. Під час бомбардування загинула в Німеччині Камінська Валентина Яківна 1916 р. н. За ухилення від виїзду на роботу до Німеччини у 1942 році розстріляли Сулицького Василя Євдокимовича 1923 р.н. При спробі втечі з ешелону по дорозі до Німеччини у 1943 році вбили Осадчого Корнія Сидоровича 1924 р.н.

Під час окупації села на даху свинарника переховувалася від гітлерівців єврейська сім'я, на яку випадково натрапила Онопрієнко Антоніна Іванівна (1928 - 2016) і розповіла про це своїм батькам — Івану Аврамовичу (1890—1967) та Февронії Тарасівні (1894—1963). За видачу окупантам єврейської сім'ї можна було отримати матеріальну винагороду. Проте березяни не скривили душею, і та сім'я не попала до рук окупантів (подальша доля врятованих невідома).

Окупанти змусили знищити радянську літературу, затвердили нові гасла, відновили на деякий час навчання в школах, роботу медичних закладів та регулярне видання в Таращі газети «Відродження», яка публікувала панегірики їх прислужників.

У період окупації на таращанщині діяли партизани та підпільники. До них належала підпільна група Рябчука Феодосія Дементійовича, яка передавала березянам інформацію про події на фронті.

Перед війною, з Ставропольського краю, у село повернувся Лобода Василь Ананійович (1914—1943) з дружиною Раїсою Василівною та синами: Анатолієм 1937 р.н. і Юрієм 1939 р.н. Подружжя працювало у місцевому колгоспі. З початком війни, у 1941 році Василя Лободу, разом з іншими односельчанами мобілізували на фронт, де він попав у полон. Потім пішов служити начальником камерної поліції Таращанського гебітскомісаріату. Підтримував зв'язок з підпільниками з Лісович та партизанами з Таращанського лісу. Займаючись підпільною роботою, сприяв визволенню з тюрми арештованих окупаційною владою, серед яких, зокрема, Онопрієнко Сергій Іванович (1913—1993) з Великої Березянки та Рубан Федір Маркіянович (1900—1976) з Веселого Кута, що чекали на розстріл. За сприяння Лободи В. А., таращанські партизани та підпільники здійснили напад на місцеву окупаційну жандармерію. Потому гестапівці провели каральну акцію, під час якої, за доносом провокатора, викрили підпільника Лободу В. А. Його схопили, катували на допитах, а потім, за нескореність заживо заморозили у котловані з водою. Це сталося взимку 1943 року, перед звільненням нашого краю від фашистських окупантів.

У період окупації села, перекладачкою працювала місцева жителька Березовська Вікторія Іванівна 1921 р.н. Березяни називали її по імені старшої сестри Юлею. До війни Вікторія навчалася у Києві, в університеті оволоділа німецькою мовою, потім повернулася до села, де зареєструвалася 1924 року народження. За переказами Березовська В. І. всіляко захищала односельчан від свавілля окупаційної влади. При визволенні села, її затримала розвідка Червоної Армії, але, коли вона пред'явила документ, що виконувала спеціальне завдання радянських органів, то була відпущена і до відповідальності за співробітництво з окупаційною владою не притягувалася.

Окупаційна влада стратила у Таращі Майстренка Петра Филоновича, який служив у поліції села. За переказами, перед визволенням Великої Березянки, у селі з'явився невідомий літній чоловік, який знешкоджував небезпечних німецьких прислужників та виконував розвідувальні функції. До двору Неділько Тетяни Карпівни він підкинув записку, у якій повідомлялося, що Майстренко П. Ф. був підпільником.

Наприкінці 1943 року до села доходили чутки про визволення Києва та наближення до нашого краю Червоної Армії. 04.01.1944, о 08 годині, на окраїні Великої Березянки зі сторони Дубівки з'явилася розвідка Червоної Армії у складі невстановлених лейтенанта і трьох солдат. Їх зустріли березяни Степанець Карпо, Макітренко Іван та Рябчук Тимофій, які працювали конюхами. Вони розповіли про обстановку у залишеному німцями селі, яка не створювала перешкод для наступу Червоної Армії.

07.01.1944 селом наступали підрозділи 520, 615 стрілецьких полків 167 стрілецької дивізії, 180 стрілецької дивізії та 1129, 1131 стрілецьких полків 337 стрілецької дивізії 27 армії. Але їх подальше просування було зупинено контратаками німців на лінії перед сусідніми селами Круті Горби та Косяківка. Бої за села Бовкун, Степок, Кислівка і Буда точилися з 7 до 31 січня. Контратакуючи, гітлерівці 14 січня знову захопили Луку, Ківшовату, Круті Горби, Косяківку, Антонівку, які було звільнено до 31 січня. Вночі 6 лютого ворожі танки прорвалися з оточення у Корсунь-Шевченківському котлі до Антонівки та Косяківки, але на підступах до Великої Березянки були зупинені та знищені радянськими підрозділами під командуванням майорів Лосєва і Богданова.

У такій бойовій обстановці Велика Березянка стала прифронтовим населеним пунктом під постійним артилерійським, мінометним обстрілом та ударами ворожої авіації. Багато березян, рятуючись від ворожого обстрілу, тимчасово знаходилася у сусідніх селах, віддалік від німецьких ударів.

Штаб розмістився у селі, у хаті фронтовика Кулика Якова Панфіловича на кутку «комашки». Неподалік знаходився склад боєприпасів.

Над селом періодично вів розвідку ворожий літак «рама». Німецька авіація за малим не влучила у цей склад, що могло спричинити великі людські жертви, втрати худоби та руйнування будівель. Під час авіаційних нападів було збито німецького літака, що упав біля кутка «Чави», а його пілоти-парашутисти приземлилися поблизу сусіднього села Станишівка, де їх полонили.

По ворогові з Великої Березянки вели артилерійський обстріл з гармат, розташованих у різних місцях. Також з бойових позицій за цвинтарем, у березі, біля кутка «шпиль» та на кутку «ляхівка», біля берега, де нині ставок, обстрілювали системами залпового вогню («катюшами»), які вдень базувалися замаскованими за селом, у яру, поблизу дороги на Станишівку.

На полі, за «очеретяним» яром, на скриті вів спостереження німецький корегувальник, який скеровував мінометний обстріл наших бойових позицій. Від цього загинули червоноармійці на кутку «шпиль»: в «андронівській» хаті та в окопі за «степанівським» городом. Щоб знищити вороже кубло, згаданий вище невідомий літній чоловік перевдягнувся у жіночу одежу, для прикриття взяв з собою жінок з ближнього кутка, з ними підійшов до скрити (ніби за соломою) та, підійшовши поближче, кинув у німця гранту з незнятою чекою. Той з переляку почав утікати але його догнали та знищили.

Однієї ночі в окоп червоноармійців увірвалися гітлерівці та вирізали велику кількість наших солдат. Віднедавна встановлено імена усіх воїнів Червоної Армії, які загинули у боях під Великою Березянкою. Основна їх частина з Київщини. Вони були призвані на фронт після визволення їх населених пунктів наприкінці 1943 року та ненавченими кинуті на бойові позиції. Останки загиблих воїнів похоронені у братській могилі в центрі села.

Від бомбардування, артилерійського і мінометного обстрілу села та його осель загинули: Гриша Степан Якович, Гриша Михайло Мефодійович, Гуран Анатолій Іванович, Коберник Іван Тихонович, Кочуба Фома Федотович, Лахман Анатолій Зіновійович, Лисенко Іван Йосипович, Лифенко Дмитро Пилипович, Переверза Лідія Сафронівна, Порхун Єфросинія Соловеївна, Юхименко Ганна Омелянівна. Розбираючи руїни сільської лікарні (біля нинішнього ситроцеху), загинули Таран Павло Остапович, Майстренко Сава Карпович, Плисюк Захар Левкович.

У той час фронтовий хірург Болдін Костянтин Михайлович (1908—1965) записав у своєму зошиті: «15 лютого, село Велика Березянка… За окопом невелика вибоїна, на краю якої залізна труба з розвернутим переднім кінцем…Снаряд катюші… Метрів за двісті наші наспіх вириті окопчики. Це ямки глибиною до п'ятдесяти сантиметрів з невисоким насипом попереду. В одному окопчику валяється розмокла буханка хліба, домотканий домашній мішок, підшоломник, у другому — надкушений сухар і гвинтівка з вірьовочкою, замість ременя. Дуло забите землею, у казеннику черговий патрон, курок зведений, а поряд лежить боєць у брудній шинелі з брудними руками і зарослим щетиною обличчям… У першій же хаті сідаємо і закурюємо… Входить старий, хазяїн хати … мигнув бабам. З'явилися яйця, хліб. Смажиться яєчня, і ми ситно снідаємо». Згадані Болдіним К. М. розмокла буханка хліба та домотканий мішок на бойовій позиції мали відношення до березян, які під час боїв під селом, залучалися до випічки хліба, що у тих мішках з харчами та боєприпасами, в окопи бійцям доставлялися пішки сільськими хлопцями: Бігуненком Петром, Бондаренком Андрієм, Кириленком Петром, Коберником Миколою, Макітренком Степаном, Недільком Миколою, Онопрієнком Миколою, Радченком Іваном, Шкарівським Петром та іншими.

Бойові дії у Великій Березянці закінчилися 25.01.1944, з наступом військ 1-го Українського фронту на з'єднання з 2-м Українським фронтом для оточення німецько-нацистських полчищ в Корсунь-Шевченківському котлі.

Батьківщину захищали 420 березян, з яких 118 за хоробрість і мужність у боротьбі з ворогом нагороджені бойовими орденами та медалями. На війні загинули близько 200 березян, останки яких упокоїлися в рідній землі та землях Росії, Білорусі, Молдови, Прибалтики, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Болгарії, Румунії, Австрії, Німеччини.

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[3]