Вечір важкого дня

У 1963 році «Бітлз» видали перші два альбоми, активно виступали з концертами й почали набирати популярність не тільки у Великій Британії, але й за її кордонами.

Віце-президентові американської кінокомпанії Юнайтед Артистс Девіду Пікеру подзвонив керівник музичного видавництва компанії, Майк Стюарт, і розповів йому про групу «Бітлз». Сам він дізнався про гурт від керівника їхнього офісу в Лондоні — той вважав гурт досить перспективним і подав ідею зняти музичний фільм за його участю. Пікер нічого не знав про «Бітлз», але його зацікавило те, що вони одержать право видати на своїй фірмі музику з кінофільму — оскільки в контракті «Бітлз» із американською фірмою Кепітол Рекордз не було обговорено випуск саундтреків.[3]

Коли Пікер зв'язався із менеджером «Бітлз» Браяном Епштейном із пропозицією зняти гурт у фільмі, той з радістю погодився, і було підписано контракт відразу на три фільми. Однак самі «Бітлз» не мали бажання зніматися — вони були невисокої думки про тогочасні музичні фільми за участю поп-груп та не уявляли собі, як їхню музику можна об'єднати з кінематографом[3].

Продюсером фільму керівники Юнайтед Артистс призначили Волтера Шенсона. Він познайомився з Епштейном і вони домовилися про зустріч із «Бітлз». Однак на зустріч приїхав один Епштейн, пояснивши, що в «Бітлз» зненацька з'явилася нагода попрацювати в студії EMI, що звільнилася. Шенсон запропонував заїхати за ними на таксі й по дорозі поговорити. Зустрівшись із учасниками групи, у Шенсона виникло враження, що він «потрапив у фільм із братами Маркс». Обговорюючи дату початку зйомок, «Бітлз» сказали, що збираються поїхати на відпочинок на Багами, а в лютому відправляються у США на виступи в шоу Еда Саллівана. Шенсон дав їм завдання скласти під час відпочинку принаймні 6 пісень для фільму[3].

Режисером фільму був вибраний Річард Лестер — американець-експатріант у Великій Британії, що працював на британському телебаченні в Лондоні. Він був особливо відомий телевізійною адаптацією комедійного радіо-шоу Goon Show — ексцентричним комедійним серіалом «The Idiot Weekly» (1956) і його продовженнями — «A Show Called Fred» і «Son of Fred» (1956). «Бітлз», зокрема Леннон, були фанатами цих шоу. Вони з радістю погодилися працювати з ним. На їхню думку, завдяки нестандартним підходам Лестера фільм мав шанси стати чимсь особливим, а не тривіальним мюзиклом. Річард Лестер одержав від Пікера повну свободу дій щодо зйомок і змісту фільму[3].

Для написання сценарію було запрошено Алана Овена, якого «Бітлз» знали по п'єсі «No Trams to Lime Street». Валієць за походженням, Овен виріс у Ліверпулі й добре знався на ліверпульському сленгу. Він провів кілька днів з групою під час їхнього турне по Франції, щоб якнайкраще про них дізнатися. Звертаючи особливу увагу на їхню поведінку, заняття, манеру спілкування, різні сленгові слівці і вислови, які вони використали, він складав на їхній основі сценарій і діалоги. Наприклад, коли «Бітлз» розповіли йому, що все їхнє життя — це «кімната-машина-кімната-машина-кімната-машина» — він включив подібну фразу в один із діалогів.

Персонажі музикантів були певною мірою засновані на дійсному характері кожного з них: Джон — пустун і бунтар, Пол — люб'язний і дипломатичний, Джордж — тихий і боязкий, Рінго — мовчун-одинак.

У сценарії «Бітлз» зображені в'язнями своєї слави, строгого розкладу й керівництва, але більш за все турбот їм завдає дідусь Маккартні. Самі вони з іронією сприймають свою популярність. Наприклад, коли шанувальниця впізнає Леннона, він починає доводити їй, що це аж ніяк не він, що його очі іншого кольору й ніс теж зовсім інший, і в кінців-кінців жінка визнає що «він зовсім на нього не схожий». Після цього Леннон говорить сам собі: «Вона походить на нього більш за мене…». На прес-конференціях вони приводять у замішання журналістів дотепними або безглуздими відповідями. Коли журналіст запитує в Рінго, чи мод він або рокер, він говорить, що він «мокер» (англ. mocker, насмішник)[4]

Протягом усього фільму різні люди називають дідуся Пола «чистеньким дідком» — це було придумано для контрасту з персонажем, зіграним Вілфрідом Брамбеллом в попередньому фільмі, де його називають «брудним дідом».[5]

Пол Маккартні

Ще перед початком зйомок було вирішено, що загальні витрати не повинні перевищувати 500,000 доларів США — із цих причин фільм знімали на чорно-білій плівці. Зйомки тривали 6 з половиною тижнів, а загалом на створення фільму пішло 16 тижнів. Практично всі сцени було знято в такому порядку, в якому вони йдуть у фільмі, що не було типовим для звичайних кінозйомок[6].

Річард Лестер використав у фільмі елементи голлівудських кінокомедій, новаторські прийоми режисерів французької «нової хвилі» і свій особистий досвід виготовлення рекламних відеороликів на телебаченні[6].

За словами Лестера, однією з його головних цілей було зробити зйомки фільму якомога природнішим процесом для «Бітлз». Не було встановлено ніяких обмежень для акторів й операторів, і під час зйомок було багато імпровізації й експериментів. Деякі сцени й прийоми було придумано в процесі зйомок. Головний оператор Гілберт Тейлор назвав сценарій «інтуїтивним»[3].

До початку зйомок «Бітлз» ще не були членами Британської профспілки акторів. Уранці першого дня зйомок вони нашвидку вступили в профспілку за допомогою Вілфріда Брамбелла й Номана Россінгтона.

Зйомки розпочалися на станції Педдінгтон 2 березня 1964. У перший тиждень знімалися сцени в поїзді, що йшов з Лондона в Майнхед. Підлітки, які переслідують групу по дорозі на вокзал (і в деяких інших епізодах) — дійсні шанувальники, не актори. Після першого дня зйомок «Бітлз» навмисно висадили на одній зі зупинок не доїжджаючи до кінцевої станції в Лондоні. Коли знімальна бригада прибула туди, їх уже очікував величезний натовп фанатів. Молодий асистент режисера, прийнятий через свою зачіску за одного з бітлів, був атакований збожеволілими підлітками і, тікаючи від них, втратив кілька котушок із кіноплівкою. У такий спосіб половина знятого за перший день матеріалу була загублена[3].

У першій сцені фільму, де «Бітлз» тікають від фанатів, Харрісон спотикається й падає. Оскільки він негайно підвівся й побіг далі, зйомку не було зупинено, і цей дубль увійшов у фільм. У фільмі є інші подібні помарки: під час виконання «If І Fell» Харрісон ненавмисно звалює підсилювач, а в епізоді наприкінці фільму, коли після концерту гурт заплигує у гелікоптер, з нього звалюється черевик. Головний оператор вважав, що подібні дрібниці надають фільму невимушеності й природності[3].

10 березня було знято сцени з Рінго в пабі «Turk's Head» у Твікенгемі, а наступного тижня проводилися павільйонні зйомки у Твікенгемских кіностудіях.

З 23 по 30 березня зйомки йшли в театрі «Scala Theatre». 31 березня там же був знятий концертний виступ «Бітлз» (під фонограмафонограму) перед аудиторією з 350 осіб.

23 квітня в ігрових полях Торнбері (що в Айлворт, Міддлсекс) був знятий епізод із піснею «Can't Buy Me Love», де члени гурту, вирвавшись на волю, бігають і стрибають по полю. Спочатку в епізоді було використано пісню «І'll Cry Instead», однак пізніше режисер вирішив, що сумовитий настрій пісні не підходить цій веселій, життєрадісній сцені. У цей день Джон Леннон не брав участі у зйомках, бо був зайнятий рекламою своєї книжки. Тож на відтинках сцени, знятих з гелікоптера, його замінив дублер. Зйомки більшим планом було здійснено пізніше за участю самого Леннона.

У фільмі простежується зв'язок із картинами про Джеймса Бонда: Рінго одержує запрошення в казино Le Cercle, те саме, де з'явився Джеймс Бонд в фільмі «Доктор Но»; в інструментальній композиції «This Boy» («Ringo's Theme») партію бас-гітари виконує Він Флік, що також брав участь у записі теми Джеймса Бонда для фільму «Доктор Но». Актори Річард Вернон (Сердитий пасажир у поїзді) і Маргарет Нолан (блондинка в казино) грали у фільмі «Голдфінгер» (1964).

Режисер фільму Річард Лестер у наслідку зняв другий фільм «Бітлз», «Help!» 1965 року, і кілька популярних фільмів, серед яких «Три мушкетери» й «Супермен-2».

Метою Річарда Лестера було зробити фільм досить нетрадиційним, із використанням деяких сюрреалістичних прийомів. У сцені із дратівливим пасажиром «Бітлз» виходять із купе щоб піти у вагон-ресторан, але в наступний момент вони зовні біжать за поїздом і стукають у вікно. В іншій сцені «Бітлз» грають у карти в багажному відділенні поїзда, потім опиняються з інструментами в руках на тому ж самому місці й виконують пісню «I Should Have Known Better», а після закінчення пісні вони знову показані за грою в карти.

Сцену з піснею «Can't Buy Me Love» було знято в трьох різних місцях — на задньому дворі театру Хаммерсміт Аполло в Лондоні, ігрових полях Торнбері й в аеропорту Гетвік у Суссексі. Виглядало це так, начебто «Бітлз» вибігають із будинку театру по пожежних сходах і біжать на велике поле зі злітним майданчиком. У Лестера з'явилася ідея піднятися на гелікоптері й познімати з його люка. В оператора виникли проблеми з камерою, і деякі кадри вийшли надмірно освітленими, однак Лестер уважав отриманий ефект геніальним і пізніше запитував, як той його домігся[3].

Зйомки виступу гурту в театрі здійснювалися шістьма операторами з різних кутів — дальнім, середнім і крупним планом. Цей новаторський прийом надалі став стандартом для концертних зйомок[3].

У сцені, де гурт виконує пісню «And I Love Her», камера рухається навкруг соліста Маккартні, і в об'єктив потрапляє яскраве світло дугової лампи, з якого потім «проступає» профіль Маккартні. Переглядаючи цю сцену, керівники студії спочатку прийняли це за дефект і спитали про це у Шенсона, на що той відповів, що «увесь ранок добивався такого ефекту». Для цього камеру спеціально підвісили на мотузках, на зразок маріонетки, і повільно переміщували по колу.