Високович Володимир Костянтинович

Високович Володимир Костянтинович
Народився 2 (14) березня 1854
Гайсин, Подільська губернія, Російська імперія[1]
Помер 13 (26) травня 1912 (58 років)
Київ, Російська імперія[1]
Поховання Байкове кладовище
Місце проживання Російська імперія
Країна  Російська імперія
Діяльність епідеміолог, бактеріолог, мікробіолог
Alma mater ХНУ імені В. Н. Каразіна
Галузь патологія
Заклад Імператорський університет Святого Володимира
Звання професор
Ступінь доктор медицини
Відомі учні В. М. Константинович, О. І. Смирнова-Замкова, І. Т. Титов.

Володи́мир Костянти́нович Високович (нар. 2 (14) березня 1854(18540314), Гайсин, Україна — 13 (26) травня 1912)[2] — патологоанатом, бактеріолог та епідеміолог, доктор медицини, професор.

Життєпис

Народився 2 (14 березня) 1854 року в Гайсині. У 1871 році Високович завершив навчання у Першій харківській гімназії із золотою медаллю, і вступив до Харківського університету на медичний факультет, закінчив навчання у 1876 році. Залишений як вибраний стипендіат при університеті. У зв'язку з російсько-турецькою війною 1877—1878 років його мобілізували як військового лікаря і відправили на Кавказ; у шпиталях Тіфлісу, Абастумані, Єревана набував фаху прозектора й ординатора. У 1878 році Високовича відрядили до Харкова в клініки університету, в 1879 році його направили до клінік Харківського військового шпиталю. У 1880 році медичний факультет Харківського університету обрав лікаря Високовича на 2 роки як стипендіата (на сьогодні — докторанта) — задля приготування до професорського звання по предмету «патологічна анатомія». У 1881 році стипендіат Високович склав екзамен на ступінь доктора медицини — дисертація «О заболевании кровеносных сосудов при сифилисе», після прилюдного захисту дисертації у травні 1882 року йому присудили відповідний науковий ступінь (рос. «Университетским советом в степени доктора медицины»). З 1884 року — професор Харківського університету, з 1895 — в Київському університеті.

Київський період
Меморіальна дошка Володимиру Високовичу на будинку колишнього Патологоанатомічного інституту (Київ, бульвар Шевченка, 17)

У Києві по переїзду з Харкова професор Високович очолив кафедру патологічної анатомії — Патологоанатомічний інститут (заснований з ініціативи професора Г. М. Мінха у 1887 році) і насамперед продовжив науково-творчі зв'язки Патологоанатомічного інституту Університету святого Володимира із патологоанатомічними інститутами університетів Німеччини та Чехії.

У 1895 році разом з професорами Лешем, Садовенем і В. Д. Орловим очолив перший хіміко-мікроскопічний кабінет при Товаристві київських лікарів[3].

У 1901 році читав лекції з бактеріології та патанатомії чуми в рамках курсу підвищення кваліфікації київських лікарів щодо цього захворювання[4] У 1903 році увійшов до складу комісії Київського університета, яка розглянула вимогу Товариства захисту тварин обмежити досліди на тваринах[5] У 1906 році очолив комісію курсів для підвищення кваліфікації лікарів.[6]

У Києві 1908 року Володимир Високович створив кафедру патологічної анатомії Жіночого медичного інституту і очолював її до 1911 року. В 1910 році був директором (за сумісництвом) Київського Бактеріологічного інституту (нині — Інститут епідеміології та інфекційних хвороб імені Л. В. Громашевського НАМН України).

Помер 26 травня 1912 року. Поховали його у Києві на Байковому кладовищі. Товариші, друзі й шанувальники Володимира Костянтиновича Високовича спорудили мистецький надгробок із чорного лабрадориту з портретом небіжчика у ніші медальйонної форми.

Могила Володимира Високовича

Родина

Одружився з вдовою лікаря Ольгою Володимирівною Ковалевською, народженою Олександровою, яка мала від першого шлюбу сина Леоніда 1876 року народження. У них народилися сини Євгеній (1887), Миколай (1889) та дочка Ніна (1880).

Наукові дослідження

У дослідженні дисертаційного матеріалу докторант Високович застосовував новий метод — мікротомні зрізи із фіксованих тканин. Науковець виявив, що при розростанні інтими артерій мозку при сифілісі «стойкие клеточньїе злементьі соедини-тельной ткани образуются не из лейкоцитов, а из подвижных фибробластов — гистиогенного, а не кровяного происхождения» — це були переконливі дані патологічної гістології сифілітичного ендартериїту докази гістогенезу грануляційної тканини. Дисертація відкривала авторові шлях на кафедру патологічної анатомії університету і створила йому європейське ім'я. У березні 1884 р. доктора медицини Високовича відрядили у Німеччину та Францію. Вчений знав німецьку мову і розумів французьку, завдяки чому він міг спілкуватися з багатьма відомими європейськими науковцями, друкувати свої наукові праці.

Працюючи в німецькій лабораторії Флюгге розробив експериментальну модель інфекційного ендокардиту[7].

Щодо мікроорганізмів, упорснутих у кров теплокровних тварин, автор дійшов наступних висновків:

  • неушкоджені тканини і органи тварин непрохідні для мікроорганізмів;
  • мікроорганізми швидко зникають з крові в паренхіматозних органах, тому що їх захоплюють фагоцити — фіксовані сполучно¬тканинні елементи, ендотеліальні клітини капілярів і речови-на між ендотелієм.

Зробив низку відкриттів у галузях патологічної анатомії, бактеріології та епідеміології. Він удосконалив методи імунізації проти чуми, сибірки, правця, черевного тифу.[8]

Високович розробив вчення про ретикуло-ендотеліальну систему (нині її називають системою мононуклеарних фагоцитів).

Одним із перших опрацював проблему фагоцитозу.

Його вважають засновником харківської школи патологоанатомів.

Брав активну участь у боротьбі з багатьма епідеміями чуми, зокрема епідемія чуми в Бомбеї у 1896-1897 роках. У 1908 році очолив боротьбу з холерою в Києві.

1901 року вперше описав з території України випадок альвеолярного ехінококозу, спричиненої гельмінтом Echinococcus multilocularis[9].

Нагороди і титули

Примітки
  1. Высокович Владимир Константинович / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  2. Високович Володимир Костянтинович: До 150-річчя від дня народження. Сергій Старченко, Володимир Благодаров. Мистецтво Лікування
  3. Аронов, Г. Ю.; Пелещук, А.П. (2001). Клинико-лабораторный кабинет. Легенди і бувальщина київської медицини. Київ: Століття. с. 118. с. 304.
  4. Аронов, Г. Ю.; Пелещук, А.П. (2001). Угроза чумы. Легенди і бувальщина київської медицини. Київ: Століття. с. 131. с. 304.
  5. Аронов, Г. Ю.; Пелещук, А.П. (2001). Ответ баронессе. Легенди і бувальщина київської медицини. Київ: Століття. с. 134-135. с. 304.
  6. Аронов, Г. Ю.; Пелещук, А.П. (2001). Повторительные курсы. Легенди і бувальщина київської медицини. Київ: Століття. с. 140-141. с. 304.
  7. Contrepois, A. (1995). Notes on the Early History of Infective Endocarditis and the Development of an Experimental Model. Clinical Infectious Diseases 20 (2): 461–466. ISSN 1058-4838. doi:10.1093/clinids/20.2.461.
  8. М. А. Андрейчин, В. С. Копча — Епідеміологія. Навчальний посібник. — Укрмедкнига, Тернопіль. — 2000. — 382 с.
  9. Kharchenko, Vitaliy; Kornyushin, Vadim; Varodi, Erika; Malega, Oleksandr (2008). Occurrence of Echinococcus multilocularis (Cestoda, Taeniidae) in red foxes (Vulpes vulpes) from Western Ukraine. Acta Parasitologica 53 (1). ISSN 1896-1851. doi:10.2478/s11686-008-0008-9.(англ.)

Джерела

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.