Вольвач Марія Степанівна

В альманасі «Літературно-науковий вісник» охоче друкували твори Марії Вольвач

Наймитуючи, Марія Вольвач поступово, самотужки здобувала знання. Згодом почала подумки складати вірші і тримати їх у пам'яті, бо писати не вміла.

Після знайомства з українським істориком професором Дмитром Багалієм — навчилася в нього письма. Професор високо оцінив талант дівчини, ввів її в культурне середовище Харкова, сприяв публікації перших творів[5]. У 1887 році Марія Вольвач дебютує в харківському альманасі «Складка». Потім вийшло гумористичне оповідання «Кажи жінці правду, та не всю» і «Казка про таємні слова». Високу оцінку творчості Вольвач дав Микола Сумцов, а Іван Франко надрукував у «Літературно-науковому віснику» НТШ (1899–1905) її поезії та мемуари[2].

У 1893 році виходить перша збірка творів Марусі Вольвачівни (творчий псевдонім поетеси) — «Казка про таємні слова». Ще через три роки, у 1896, у Харкові, — збірка поезій та оповідань «Пісні і розмови Валківської селянки Марусі Вольвачівни».

Істориків особливо цікавлять її «Спомини української селянки», що їх опублікував Іван Франко в «Літературно-науковому віснику». Вони цінні не лише як матеріал до біографії письменниці, а й як детальний опис звичаїв тодішньої Слобожанщини[5].

На поезію Вольвач дуже вплинула українська народна пісня[4]. Писала вона ліричні вірші, поеми про гірку долю жінки-трудівниці («Отвіт козакові», «Працьовита людина», «Маруся-небога»). Також стараннями письменниці до наших днів збереглися унікальні автентичні пісні і колядки.

В творах Марії Вольвач багато мотивів, образів, а також стилістичних засобів фольклорного характеру («Доля», «Зрада дівчині» та інші). Лірика поетеси близька до народнопісенної, імперсональна, часом гумористична, з елементами бурлеску[5]. Три драматичні п'єси відображають соціально-психологічні настрої часів, коли жила Вольвач. Після скасування кріпацтва село — це поле боротьби різних моралей, і письменниця їм співчуває: то в трагічній, то в сатиричній манері. Оповідання Вольвач — це народні оповідки, бувальщини, пересипані дотепними виразами, перлами народної мудрості. Кумедні епізоди народного життя відтворені мелодійно та мрійливо, але всі вони не відступають від правдивого, реалістичного зображення[1].

Поезія і проза Марії Вольвач випадає із загального контексту класичної української літератури кінця XIX — початку ХХ століття, зазначають критики[2]. Це не звична для тих часів творчість інтелігентної, рафіновано освіченої людини, добре обізнаної зі світовою культурною спадщиною, а яскрава народна поезія, побудована на фольклорній основі. Вольвач ставилася до почуттів і до слова обережно. Її твори, навіть ті, які вона називала гумористичними, без брутальності. Вона лише тонко натякає на всім відомі реалії, іронічно описуючи своїх героїв — грубих і неосвічених, але щирих і добрих селян[2].

Найцікавішими у творчості Марусі Вольвачівни дослідники називають драми про нещасливе кохання «Охайнулась, та пізно», «На великім шляху», «Є каяття, та нема вороття».

П'єса «Охайнулась, та пізно» побудована на конфлікті вірності та зради. В ній розповідається про отруєння парубка дівчиною. Це чергова варіація на тему популярної української народної пісні «Ой, не ходи, Грицю», яку, за легендою, склала народна поетеса часів Хмельниччини Маруся Чурай. Цей сюжет неодноразово використовувався українськими поетами, прозаїками та драматургами.

У п'єсі Вольвачівни Галька, щоб приворожити хлопця, скоює злочин. У несвідомому стані, на межі божевілля вона дає Митру підсунуту іншою жертвою хлопця — Марусею — отруту, думаючи, що це чари. Дізнавшись, що замість того, щоб привернути парубка до себе, вона його отруїла, Галька випиває залишки зілля і помирає.

Головний герой п'єси «Є каяття, та нема вороття» Йосип Супуха живе бідно. Щоб покращити своє матеріальне становище, він здійснює вбивство. Однак письменницю цікавить не сам злочин, а те, що спонукало до нього. Вона глибоко аналізує світ злочинця. Через страх перед бідністю, яка чекає його сім'ю, Йосип зважується пограбувати купця Курбатого, який заїхав до нього на постоялий двір. Він вбиває торговця, замітає сліди і стає багатою людиною. Але подальше життя Йосипа — це постійне каяття, яке виснажує його фізично та морально: з'являється тінь купця і злочинцю постійно вчувається його голос. Врешті Йосип помирає. Ідея п'єси — моральний гріх, переступ, на думку Марусі Вольвачівни, не може лишатися безкарним[6].

Кримінальні мотиви споріднюють п'єсу «Є каяття, та нема вороття» з оповіданням «Батькова сповідь», в якому матеріальні нестатки також ледь не стали причиною злочину. Старий Петро Копотун розповідає синові давню історію, яка вже багато років його турбує. Спогад набуває форму сповіді. Оповідач ніби хоче очистити душу від гріхів перед смертю. Колись Петро, повертаючись з ярмарку, зустрів чоловіка, який продав пару волів і поспішав додому. Петро надумав вбити його і забрати гроші. Центральний конфлікт оповідання — між злими помислами і християнською мораллю. Тепер Вольвачівну цікавить людина, яка, незважаючи на обставини, мусить зробити моральний вибір між добром і злом[6].

Кримінальний сюжет лежить і в основі п'єси «На великім шляху». Це історія братів Циганенків — Гната, Матвія та Петра, які займаються грабунком і розбоєм. В образі одного з головних персонажів, сільського судді Вакули, який, щоб розбагатіти, допомагає братам нападати на чумаків, Вольвач концентрує не тільки соціальні, а й моральні вади можновладців[6]. Врешті, під час сварки, Вакула і Гнат самі себе видають. А Петро, якого суддя втягнув у злочинну діяльність, кається і роздає своє майно бідним.

Вибрані твори Марусі Вольвачівни, 2007

Презентація книги Марусі Вольвачівни в Музеї Івана Гончара, жовтень 2007

Повернув ім'я Марусі Вольвачівни в літературу односелець письменниці, філолог Іван Максимович Лисенко. Він ще з дитинства чув від земляків розповіді про Вольвач, яка часто приїздила у Черемушну і читала людям свої твори. В архівах та бібліотеках Лисенко шукав вірші, п'єси, оповідання, фольклорні записи та листування забутої письменниці, з яких упорядкував книжку. Назвав її — «Кажи жінці правду, та не всю». Це перше повне видання художніх творів, мемуарів та листів Марусі Вольвачівни. Значна частина творів до цього взагалі не публікувалася. На видання особисто Іван Лисенко витратив власні $2 тисячі[4]. Книжка вийшла в Києві в 2007 році в рамках проекту «Невідома Україна»: видання науково-популярної літератури, яка б розкривала для сучасників невідомі сторінки української історії, культури, науки і техніки. Презентація збірки Марусі Вольвачівни відбулася теж у столиці, в музеї Івана Гончара. Тоді Іван Лисенко казав:

«Мені пощастило народитися саме на Харківщині, батьківщині Марусі Вольвачівни. І то був би великий гріх — не зібрати такий безцінний скарб. Ще школярем я почув розмови про дивну жінку, яка пізно навчилася грамоти, а згодом писала оригінальні твори. З переказів місцевих жителів довідався, що народилася Маруся Вольвачівна, а справжнє прізвище — Вольвач, приблизно 1841 року у козацькій заможній родині. Кажуть, товаришувала вона з Борисом Грінченком, підтримували її видатні вчені того часу — історик Дмитро Багалій та літературознавець Микола Сумцов, листувалася вона з Іваном Франком»[3].

«Катерина Білокур у літературі», — сказав тоді про Вольвач письменник Вадим Пепа[2].

У Харківському історичному архіві зберігаються рукописи поетеси: дві п'єси, збірка лірики, поема та інші твори.

уривок вірша ЗРАДА ДІВЧИНІ

Ой де тої правди певної шукати, Кому своє щире серденько віддати?

Ой до кого тихо головой схилюся.
До кого серденьком міцно пригорнуся?
Кохала козака, щиро та ще й дуже.
А він підневидів, кинув та й байдуже.

Кинув козак, кинув — із якої ради?
Насміявся з мене і не дав поради.
Не судіть, сусіди, що зі мною буде, Болить моє серце, та не знають люди.

Ой, тяжко та важко, не маю вже й мочі, І світ той нелюбий, туманяться очі.
Розступися, земле, прийми моє тіло, Заціп моє серце, ти й так уже стліло!

Харків, 1889