Інтелігенція

Термін походить з Польщі, яка, будучи більш культурно розвиненою європейською країною, в 18-20 ст. була частково анексована Російською імперією і здійснила значний вплив на генезу російської культури та російського суспільства. Вперше в письмовій літературі поняття інтелігенція було використоване в 1844 році польським вченим, публіцистом та політиком Каролем Лібельтом (Karol Libelt). У своїй праці «O miłości Оjczyzny» (1844, «Про любов Батьківщини») Лібельт визначив статус інтелигенції як класу добре освічених людей, які беруть на себе зобов'язання забезпечити моральне лідерство. Це вчені, вчителі, юристи, інженери та ін. — інтелігенція це «керівництво через вищу просвіту».

У Росії це поняття в 1845 вперше використав російський літературний критик та публіцист із польськими коріннями Віссаріон Бєлінський 1811—1848). А популяризував це поняття в Росії у 60-х рр. ХІХ ст. письменник Петро Боборикін (1836—1921). Він стверджував, що створив концепцію інтелігенції як соціальної верстви. Він також вважав, що російське слово «интеллигенция» походить від нім. Intelligenz, що означає «інтелект», «розумові здібності». Він описував цим визначенням суспільний прошарок людей, які зайняті в інтелектуальних професіях. Боборикін поширив визначення інтелігенція на творців культури та ідеології, до яких належали також художники, як творці високої культури.[1][2][3]

У Росії, внаслідок консервативного характеру соціальних процесів феодального суспільства, досить пізно відносно до Західної і Центральної Європи відбулося формування «третього соціального стану» — міської буржуазії, чиєю органічною складовою й були люди розумової праці. До середини 19-го ст. у Росії розумова праця — це заняття, головним чином, аматорської «дворянської інтелігенції» та духовенства (монашества, чернецтва). Лиш із другої половини-кінця 19-го ст. в Росії завдяки соціальним чинникам помітно зростає прошарок «різночинців», з чийого середовища й починають походити відомі діячі мистецтва, культури, науки.

Що стосується культурно-ідейних чинників зародження власної самосвідомості російської інтелігенції, то думка істориків поділяється на три основні точки зору. Перша група авторів, починаючи з М. О. Бердяєва та Г. П. Федотова, вважають за початок розпад єдиної державно-дворянської культури та проникнення на російський ґрунт німецької класичної філософії (російсьскі «гуртки» по її вивченню 1830-х — 1840-х років). Друга група авторів (Б. А. Успенський та ін.) вважає, що російськ інтелігенція з'являється як реакція на інституціоналізацію доктрини С. С. Уварова «православ'я—самодержав'я—народність» як державної ідеології. Обидві групи сходяться на тому, що народження російської інтелігенції хронологічно приходиться на миколаївску епоху. Альтернативна позиція виражена тезою про початок «дворянської інтелигенції» з літераторів післяпетровської епохи середини 18 ст. (радянський літературознавець 1930х-40х років Г. О. Гуковський)[4].

У СРСР, в епоху офіційного державного «соціалізму», в умовах відсутності та законодавчої заборони приватної власності взагалі та приватної власності на продукти розумової праці зокрема, на державному рівні було санкціоновано поділяти суспільство на «дружні класи» (робітники і селяни), «ворожі класи» (буржуазія, дворянство та духовенство), та «прошарок» — інтелігенція.

Засновник радянської держави та її головний «філософ» і ідеолог — В. І. Ленін — концентровано цинічно, але відверто та регулярно визнавав ставлення керівної більшовицької партії до інтелігенції лаконічним російським словом — «говно»[5]. Більшовицька влада, чиїм гаслом, ідеєю та доктриною було так зване «безкласове суспільство» після знищення в країні класів власників (дворянства, буржуазії та заможного селянства), також цілеспрямовано знищувала і залишки «середнього прошарку».

В другій половині 20-го століття, в часи «Холодної війни» — військового протистояння з Заходом і інтенсивних перегонів озброєнь або так званої соціалістичної «Науково-технічної революції» (НТР) — гіпертрофії важкої промисловості (Військово-промислового комплексу — ВПК) і утискання «невиробничої» сфери суспільної діяльності — Комуністична партія змушена була визнати «корисність» залишків вітчизняного «розумового» прошарку. Згідно з останніми версіями офіційної марксистсько-ленінської «соціологічної» доктрини («науковим комунізмом»), соціалістична інтелігенція відігравала підлеглу роль між «більш революційно-прогресивними» та «свідомими» класами — «пролетаріатом» та «соціалістичним колгоспним селянством» (в дійсності радянська інтелігенція мусила грати підлегло-служиву роль при партноменклатурі) та поділялась на «загони»: науково-технічна інтелігенція, мистецька інтелігенція, освітня інтелігенція тощо.

На території Російської імперії, а потім — СРСР, а відтак і на території України поширена точка зору про необхідність розрізняти інтелектуала й інтелігента, вбачаючи різницю у тому, що інтелектуал є (певною мірою, «вузьким») спеціалістом у конкретній галузі науки або інженерії, в той час як інтелігент вирізняється широкою ерудицією в літературі, мистецтві, науці і техніці, а також одночасно в духовній культурі) та, бажано, є «моральним авторитетом».

У постіндустріальних суспільствах — в країнах Західної Європи, Північної Америки, в Японії, Південній Кореї і т. д. — поняття «інтелектуал» (від лат. intellegere; intellectio; intellectivus; intellectus — відчувати, пізнавати; розуміння, витлумачення змісту; умоглядний, теоретичний; відчуття, сприйняття; розуміння, уявлення, пізнання) має радше культурологічне ніж соціологічне значення. Цим словом визначають не стільки людей, зайнятих розумовою працею у сфері культури, мистецтва та науки, скільки в значно більшій мірі — творчих персон, схильних до рефлексії, розмірковування. Це, в першу чергу, публіцисти, журналісти, письменники, художники, актори, мистецтвознавці, а також учені, педагоги, медики.

В міру подальшої конвергенції та культурного взаємообміну між країнами Західної та Східної Європи, відмирання рудиментів радянського «безкласового» суспільства й, отже, формування «середнього класу» — відбувається редукція поняття «інтелігенція» у його російському (штучному) розумінні та наближення поняття «інтелектуал/-ли» до його західно-європейського тлумачення.

Про інтелігенцію в Росії

• Генадій Хазанов, російський актор і режисер:

У Росії інтелігент - це людина, у якого не склалася доля. Інтелігент - винахід суто російський і, якщо в Росії буде розвиватися нормальний капіталізм, інтелігенція взагалі відімре як клас.[6]

• Інтелігентність
• Інтелектуал
• Орґанічні інтелектуали
• П'ятий стан
• Українська інтелігенція

• П. В. Голобуцький. Інтелігенція та інтелектуали // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 507. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
• O. C. Рубльов. Інтелігенція // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2020. — ISBN 944-02-3354-X.
• Бичко А. К., Бичко І. В. Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенційного дослідження.– К.: Друкарня ПЗЗ, 1995. — 135 с.
• Г. В. Касьянов. Українська інтелігенція 1920-30-х років: соціальний портрет та історична доля. К., 1992
• Г. В. Касьянов. Українська інтелігенція на рубежі XIX—XX ст. К., 1993
• Касьянов Г. В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: соціально-політичний портрет / Касьянов Г. В. — К.: Либідь, 1993. — 176 с.
• Історія інтелігенції Української РСР 1917—1990 рр. / АН УРСР; Інститут історії, Державна історична бібліотека УРСР / [укл. Л. Ю. Ступак]. — К. : Б.в., 1991. — 535 с.
• Українська інтелігенція західних областей УРСР в перші роки радянської влади (1939—1941 рр.) / І. Лучаківська; Львів. держ. ун-т ім. І.Франка. — Л., 1999. — 121 c. — Бібліогр.: 268 назв.

• Інтеліґенція // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 2, кн. 4 : Літери Ж — Й. — С. 546-548. — 1000 екз.
• Чарльз Райт Міллс. Лист «новим лівим» (1960)
• Кваме Нкрума. Інтеліґенція й інтелєктуали (1970)
• Слюсар В.H. Интеллигенция как объект насилия в период трансформации общества // Современная интеллигенция: проблемы социальной идентификации: сборник научных трудов: в 3 т. / отв. ред. И. И. Осинский. — Улан-Удэ: Изд-во Бурятского госуниверситета, 2012. — Т. 1. — С. 181—189.
• Микита Шаповал. Інтеліґенція і пролєтаріят (1920)