Війна в Малайї

Війна в Малайї[2][3] (англ. Malayan Emergency; малай. Darurat Tanah Melayu; кит. 馬來亞紧急状态) — колоніальний збройний конфлікт між військами Британської Співдружності і воєнізованим крилом комуністичної партії Малайї в 1948—1960 роках.

Війна в Малайї
Бомбардувальник Avro Lincoln Королівських ВПС Австралії в небі над Малайєю

Бомбардувальник Avro Lincoln Королівських ВПС Австралії в небі над Малайєю
Дата: 12 червня 1948 — 16 липня 1960
Місце: Британська Малайя
Результат: придушення партизанського руху, здобуття незалежності Малайзією, Сінгапуром
Сторони
Антияпонська армія народів Малайї
Комуністична партія Малайї
За підтримки:
СРСР
КНР
Індонезія		 Країни Британської Співдружності:
Велика Британія
Австралія
Нова Зеландія
Фіджі
Південна Родезія (до 1953)
Федерація Родезії та Ньясаленду (після 1953)
При підтримці:
США
Таїланд (на відрізку тайсько-малайського кордону)
Командувачі
Чін Пен
Рашид Майдін		 Клемент Еттлі (до 1951)
Вінстон Черчилль (з 1951)
Гарольд Бріггс
Джеральд Темплер
Генрі Гарней †
Генрі Уеллс
Сідні Голланд
Військові сили
13 тис. (АЯАНМ)
150 тис. (КПМ)[1]		 250 тис. (Велика Британія)
40 тис. (Австралія і Нова Зеландія)
понад 60 тис. співробітників малайської поліції[1]
Втрати
Вбиті: 6711 осіб
Поранені: невідомо[1]		 Вбиті: 1865 осіб
Поранені: 2560 осіб[1]

Конфлікт почався 12 червня 1948 року і тривав більш як дванадцять років. Війну розпочала Комуністична партія Малайї, яка намагалась вести боротьбу за незалежність і комуністичну революцію одночасно. У самій Британії, яка тільки три роки жила без війни, конфліктом не дуже цікавились, оскільки вважали його «далеким» і «провінційним». Малайська війна — один із найяскравіших прикладів партизанської війни, яка була виграна не повстанцями, а центральними представницькими органами, які зрештою домоглись незалежності Малайзії[4].

Передісторія

З 1914 року Малайя (південна частина півострова Малакка) перебувала під контролем Британії на правах протекторату. Під час Другої світової війни вона була окупована японською армією, але після закінчення війни в регіон повернулася влада Великої Британії. Уряд намагався використати виснажені ресурси повоєнної Малайї для відновлення власної економіки, що призвело до погіршення життя в колонії і збільшення кількості страйків, які влаштовували радикалізовані робітничі об'єднання.

Заснована ще в 1930 році Комуністична партія Малайї в роки війни розгорнула активну партизанську війну проти японців, що деякою мірою забезпечило подальшу популярність КПМ. На тлі загальної політизації Малайї, КПМ виступала під націоналістичними й антиколоніальними гаслами. Оскільки Велика Британія зробила акцент на підтримку аристократії, КПМ стала популярною серед нижчих верств населення. На протистояння в Малайї також впливала «холодна війна», яка розпочалась відразу по Другій світовій війні. У цій війні КПМ, яка входила до Комуністичного інтернаціоналу, цілковито поділяла позицію СРСР і країн соціалістичного табору. Це ще більше загострило протиріччя між британською адміністрацією і малайськими комуністами. Після успішних дій Комуністичної партії Китаю проти Гоміньдану у громадянській війні в Китаї, КПМ починає готуватись до збройного протистояння: будуються фортифікаційні споруди, схованки для зброї у джунглях, майбутніх бійців переводять з міст у сільську місцевість[5].

У травні — червні 1948 року ситуація почала загострюватись. Сторони вдавалися до агресивних дій: британці розганяли страйки силою, арештовували і висилали з країни членів КПМ; комуністи продовжували підготовку до майбутньої війни, деякі з них нападали на плантації та розграбовували їх, китайців-прихильників Гоміньдану жорстоко били та калічили. В кінці травня уряд заарештував кілька десятків робітників сінгапурської фабрики каучуку, 1 червня поліція розстріляла страйкуючих робітників на китайській каучуковій плантації поблизу Сегамату в штаті (султанаті) Джохор. Сімох людей було вбито, десятьох поранено[6]. Асоціація плантаторів закликала ввести надзвичайний стан в регіоні; плантатори Джохора об'єднались у «загони самооборони»[7].

Сили сторін

Комуністичні сили Малайї

  • Антияпонська армія народів Малайї: ~13 000 партизанів. Командувач — Лао Лін;
  • Комуністична партія Малайї: ~150 000 нерегулярних військ. Командувач — Чін Пен.

Разом: ~165 тис. солдатів[8]

Велика Британія

  • Армія Великої Британії: 250 000 солдатів. Командувач — Гарольд Бріггс; Джеральд Темплер;
  • Спеціальні констеблі: 37 000 солдатів. Командувач — Генрі Гарней†; Джеральд Темплер; Абдул Рахман
  • Малайська поліція: 24 000 солдатів. Командувач — Генрі Гарней†; Джеральд Темплер; Абдул Рахман.

Разом: 311 тис. солдатів[8]

Сили Британської співдружності

Разом: ~40 тис. солдатів[8]

Початок війни

12 червня (за іншими даними, 16 червня) 1948 року озброєні комуністи напали на каучукові плантації поблизу містечка Сунгей-Сипут (штат Перак) і вбили трьох європейських плантаторів. 18 червня британський уряд запровадив надзвичайний стан у всій Малайській Федерації, який передбачав такі пункти[9]:

  • поліція мала право арештовувати «підозрілих людей» і тримати їх у в'язниці протягом року без висунення їм звинувачення (чітких критеріїв для визначення «підозрілих людей» не існувало);
  • поліція мала право заходити в помешкання й обшукувати їх без ордера;
  • поліція мала право конфісковувати засоби пересування у населення;
  • за несанкціоноване володіння зброєю, боєприпасами і вибухівкою передбачалася смертна кара;
  • армія повинна була допомагати і сприяти поліції;
  • всі відпустки військовослужбовців і співробітників поліції були скасовані;
  • європейські плантатори забезпечувались вогнепальною зброєю.
Допит пораненого партизана. Січень 1952 року.

24 червня надзвичайний стан поширився на Сінгапур, а 23 липня була заборонена діяльність Комуністичної партії Малайї, Асоціації ветеранів, Новодемократичної ліги молоді і Всемалайської федерації профспілок.

Поліцейські офіцери ставлять питання місцевому жителю. Квітень 1949 року.

Спочатку партизанським загонам протистояло близько 10 тисяч полісменів, вісім британських і три малайських піхотних батальйони, авіаполк та артилерійська частина, яка базувалась в Сінгапурі. Досвіду боротьби з партизанами у них не було, розвідувальна служба була відсутня — удари завдавались наосліп. Також урядові війська зустріли недоброзичливість з боку китайського населення, яке масово підтримувало партизанів.

Комуністи Малайї, судячи з їхніх дій, застосовували методи саботажу, характерні для китайських партизанів: першочерговою метою було розхитування економічного потенціалу наміченої території. Це досягалося шляхом грабунку шахт, ферм, плантацій, фабрик тощо. Наступним кроком було утворення так званих «вільних зон», а потім уже мав іти початок «всенародного повстання» під проводом визвольної армії і об'єднання «вільних зон»[8]. Перший крок партизанів був вдалим: здебільшого вони мали досвід боротьби проти японців, тому й могли провадити досить ефективні дії. Зокрема, у 1948—1949 роках було вбито майже десяту частину всіх плантаторів[10]. Проте з другою частиною плану були проблеми. Хоча партизанів було достатньо багато (від 5 тисяч в 1949 р. до 8 тисяч на початку 1950-х років), проте вони не мали масової підтримки в народі і не могли нічого протиставити новітній зброї урядових військ і поліції. Перед війною КПМ сподівалася на підтримку китайських комуністів, але з початком воєнних дій КПК заявила про невтручання в «малайські справи»[11].

Етнічний склад комуністичних сил

Підтримка Антияпонської армії народів Малайї і Комуністичної партії Малайї базувалась приблизно на 500 тисячах з 3,1 млн етнічних китайців, які тоді проживали в Малайї. Ці 500 тисяч були так званими сквотерами, які, в основному, займались фермерством на територіях, які межували з джунглями — місцем дислокації комуністів-партизанів. Це дозволяло АЯАНМ і КПМ забезпечувати себе необхідним продовольством, а також забезпечувало джерело нових рекрутів. Власне малайці набагато менше підтримували комуністів[12]. Підтримка серед китайського населення була вищою передусім тому, що воно було позбавлено рівного права голосу на виборах, не мало права на землю і було, як правило, дуже бідне. Оскільки комуністичний рух, в основному, складався з етнічних китайців (партизанська «армія» складалась з 10 полків, 9 з яких були повністю китайські за етнічним складом, а десятий був скомпонований з багатьох національностей) серед малайського населення він не користувався популярністю[13].

Період з 1949—1952 рр

Структура КПМ

На початку 1949 року стало ясно, що КПМ не зможе підняти всенародне повстання через брак підтримки, але й уряд не міг зломити ті декілька тисяч партизан, які добре переховувались у джунглях і завдавали частих і болючих ударів на різних ділянках «фронту» (який проходив по кордону джунглів). Тільки в 1949 році сформувалась структура повстанського руху. Керівництво належало Центральному комітету, а точніше Політбюро ЦК КПМ, генеральним секретарем якого був Чін Пен. Центральному комітету підпорядковувались три регіональні відділи: Північний, Центральний і Південний. Нижче в ієрархічній структурі розташовувались комітети султанатів, районів, місцеві комітети і партійні відділки. В лютому 1949 року з партизанських загонів було сформовано Визвольну армію народів Малайї (ВАНМ), яка підпорядковувалась Центральному військовому комітету, а той в свою чергу ЦК КПМ. Теоретично, в кожному штаті (султанаті) дислокувалась військова одиниця, яка називалась «полк» (від 400 до 700 бійців), а в районах — роти чи взводи. Зазвичай полк очолював комісар, чи один з членів партійного комітету.[14]

Малайська поліція під час патрулювання

Проте де-факто склалася зовсім інша ситуація. Були часті випадки втрати зв'язку між центральним штабом і окремими партизанськими загонами, партизани все менше діяли великими організованими загонами: зазвичай вони розбивались на невеликі групи, які не могли завдати супротивнику помітної шкоди. Масштабні операції стали повністю неможливі. Все змінилось тільки під кінець 1949 року, коли ВАНМ діяла найактивніше: система доповнилась постійними таборами у джунглях, дисципліна стала більш суворою — тоді дана система діяла достатньо ефективно для успішних бойових дій проти уряду (проте, цей період тривав відносно недовго).[14]

Мінь Юнь

Головною опорою ВАНМ була організація Мінь Юнь, яка сформувалась ще в часи японської окупації й об'єднувала китайське населення, яке співчувало або вимушене було співчувати партизанам. Основу організації становили сквотери, більшість з яких мали досвід ведення бойових дій. Члени Мінь Юнь забезпечували партизанів продовольством, грошима, інформацією.[15]

На початку 1950 року США надавали підтримку британським військам зброєю, спорядженням, субсидіями, адже уряд США був зацікавлений у Малайї, як в стратегічному плацдармі в Південно-Східній Азії, через який можна було протидіяти комуністичній експансії Радянського Союзу, яка почала набирати оберти. Саме тоді почалась війна в Кореї, після чого зацікавленість Малайєю у США тільки збільшилась[16].

Кульмінація конфлікту

В квітні 1950 року було проведене засідання парламенту, яке виявило неможливим покінчити з партизанською війною тільки військовими методами. Тому британський уряд призначив 55-річного генерал-лейтенанта у відставці Гарольда Бріггса «командувачем операцією», доручивши йому «планувати, координувати і керувати антибандитськими операціями поліції і збройних сил». Верховний комісар Генрі Гарней повинен був займатись справами, які відносяться до сфери громадянського управління. Першочерговим завданням в «Плані Бріггса» було розселення сквотерів (в основному, під примусом) у так звані «нові села», які обносились колючим дротом і охоронялись поліцією. Британська адміністрація ввела жорсткі обмеження на ввезення продовольчих товарів: їх завозили в обмежених кількостях, потреби сімей контролювались, щоб не допустити постачання їжі партизанам[17].[18]

Поступово «нові села» облаштовувались: будувались нові дороги, осушувались болота, проводилась вода та електрика, відкривались школи. Колишні сквотери були зайняті на каучукових плантаціях (попит на каучук стрімко зріс після початку Корейської війни). До 1953 року було створено близько 400 «нових сіл», було розселено понад 400 тисяч сквотерів. Розселення завдало значного удару партизанському руху і підірвало базу Мінь Юнь.[19]

Після введення вищезазначених заходів партизани почали масово відходити в джунглі, вони не мали достатньої кількості продовольства і тому почали займатись сільським господарством, вирубувати ділянки лісу під городи і поля. Така діяльність негативно позначилась на ефективності ведення бойових дій і на моральному дусі партизанської армії. В цей час особливо активно почала діяти британська авіація, яка спалювала цілі ділянки джунглів напалмом при найменшій ознаці перебування там партизанів.[20]

До кінця 1951 року керівництво КПМ зіштовхнулось з серйозними проблемами:

  • Не вдалося створити «вільні зони»;
  • Не вдалося заручитися підтримкою народу;
  • Виникла місцева китайська опозиція;
  • Партизани були відрізані від населених пунктів;
  • Британський уряд проводив доволі успішні бойові дії;
  • Виявились суперечності в самому керівництві КПМ.[20]

В жовтні 1951 року Політбюро ЦК КПМ видало ряд директив, які обмежували насильницькі дії партизанів: заборонялось нападати на мирних громадян, «нові села», карети швидкої допомоги, пошти, джерела води, заборонялись вибухи в людних місцях, підпали релігійних закладів тощо[21]. Проте ці директиви суттєво не вплинули на практичні дії КПМ, адже її частини були розпорошені по всій Малайї і між ними не було постійного зв'язку. Доказом цього може слугувати напад, який мав місце вранці в суботу 7 жовтня 1951 року, через тиждень після прийняття директив. Напад був скоєний на Верховного комісара Генрі Гарнея, який разом зі своєю сім'єю їхав на заміську віллу на вихідні. Генрі Гарней був вбитий, його дружина і найближче оточення не постраждали.[22]

Після цього інциденту з Лондона прибув новий Верховний комісар — сер Джеральд Темплер, з ім'ям якого пов'язана нова політика стосовно населення Малайї.

«Ера Темплера» (1952—1954)
Сер Джеральд Темплер (Темплер Малайський)

В січні 1952 року Верховним комісаром Федерації став Джеральд Темплер. Британська адміністрація надала подвійних повноважень новому комісару: він контролював як громадське життя, так і збройні сили. З Темплером було пов'язано не тільки посилення боротьби з партизанами, але й проведення нової політики серед населення, яка передбачала врахування місцевої культури, традицій, звичаїв, зрівняння в економічних і громадянських правах всіх етнічних груп Малайї (що залишило КПМ без основного пропагандистського «козиря»), також всім партизанам, які здавались добровільно, гарантувалась повна амністія. Цю політику сам Темплер називав політикою завоювання «сердець і розумів» (hearts & minds)[23].

Джеральд Темплер почав жорстко й енергійно виконувати поставлені політичні й військові задачі. Терор і репресії за його часів набули продуманого і повчального характеру. Так, в березні 1952 року відбулося показове колективне покарання жителів міста Танджонг-Малім, цей «досвід» генерал широко використовував по всій країні[24].

Після нападу в березні 1952 року на ремонтну (ремонт водопроводу) бригаду і поліцейських в Танджонг-Малім приїжджає Темплер. Він заявив про введення надзвичайних заходів: ніхто не міг залишити місто, було заборонено виходити з дому 22 з 24 годин, магазини працювали тільки 2 години на добу, школи закривались, добова норма рису скорочувалась в два рази. Потім Темплер вжив новий метод отримання інформації, який потім застосовувався і в інших населених пунктах: солдати і поліцейські обходили будинки і залишали лист паперу, на якому жителям пропонувалось анонімно написати імена тих, кого вони вважали комуністами або прихильниками комуністів, самим Темплером давалась гарантія, що прочитати ці «листи» зможе тільки він особисто. Солдати повертались через 24 години і забирали доноси, які складали в закриті ящики. Представники міста чи селища супроводжували ящики до Куала-Лумпура, де генерал публічно розпаковував їх і починав досліджувати. В Танджонг-Малімі за такими доносами поліцією було арештовано 40 китайців, які були відправлені в концтабори. Танджонг-Малім був обнесений колючим дротом, по периметру будувались вежі, на яких встановлювались потужні прожектори і кулемети.[25]

Колективні покарання стали звичайною практикою в «Еру Темплера», як іноді називають період з 1952 по 1954 рік деякі історіографи. Британці посилили військові і пропагандистські дії. Були чітко розмежовані функції армії і поліції, активно використовувалась авіація для аерофотозйомки джунглів (для пошуку партизанських таборів), для скидання пропагандистських листівок; почали споруджувати фортифікаційні споруди в глибині тропічних лісів (вони служили опорними пунктами при роботі з аборигенами, які зрештою стали на бік британської адміністрації). Головні зусилля були спрямовані на «нові села»: розселення сквотерів проходило більш продумано і менш жорстоко, «нові села» все більше облаштовувались (відкривались школи, лікарні тощо), також проводились вибори в сільську раду.[26]

Темплер виїхав з Малайї в 1954 році, залишивши своєму наступнику відносно спокійну країну. Позначилась загальна втома населення, нерівність сил, неможливість отримання допомоги з Китаю, система заходів, вжитих британською адміністрацією (переселення сквотерів, безперервне патрулювання, бомбардування партизанських таборів, випалювання напалмом ділянок джунглів, де вирощувались продовольчі культури, відхід аборигенів від партизанів, контроль над «новими селами», жорстке врегулювання пересування і постачання продовольства, терор і залякування в поєднанні з заохоченням доносів, служби поліції і сільської жандармерії тощо), а також політичні кроки на зустріч багатонаціональній еліті суспільства, передусім малайській. У вересні 1953 року вперше з'явилась «біла зона», де були скасовані надзвичайні заходи. В подальші роки «білі зони» охопили більше половини території Федерації[27].[28]

У кінці 1953 року Політбюро ЦК КПМ прийняло рішення перевести основні бази на територію Таїланду: на кордоні з Пераком і поблизу від кордону з Перлісом. У цих районах розташовувались китайські поселення, малайське населення було в опозиції до Бангкока, а місцеве керівництво, яке втомилось від безчинств гоміньданівських банд, що з'явились у Південному Таїланді після розгрому Чан Кайші в 1949 році, були навіть раді діям загонів ВАНМ, які навели порядок на прикордонній території. Це призвело до ослаблення зв'язків центру з загонами на території Федерації і призвело до розрізненості в умовах, коли різко скоротилась кількість бійців ВАНМ, приток нових до якої помітно зменшувався: якщо в 1951 році в її рядах, за британськими даними, було близько 8 тисяч, то на 1956 рік нараховувалось всього 2,5 тисяч.[29]

Розв'язка конфлікту
Абдул Рахман

Партизанський рух тісно переплівся з політичними змінами в самій Федерації і значно вплинув на отримання незалежності. Очолювана Компартією боротьба, яку, попри величезну перевагу в силі, британці не змогли придушити, посилення економічної і політичної активності в країні, наростання в міжнародному масштабі національно-визвольного руху — всі ці причини змусили колонізаторів змінити свої початкові плани, які передбачали повне збереження колоніального порядку в Малайї. З одного боку, британці все більше загравали з правоцентристськими партіями, ідучи на подальші поступки для того, щоб заручитися їх підтримкою в боротьбі з комуністами і зберегти свої позиції в країні. З іншого боку, заможні верстви населення різних національностей прагнули використати труднощі британської адміністрації і їх страх перед визвольною боротьбою народних мас, добиваючись отримання широких політичних і економічних прав. В цілях як консолідації своїх сил для отримання поступок від колонізаторів, так і для боротьби з лівим крилом національно-визвольного руху, політичні партії місцевої буржуазії і феодалів об'єднались, створивши коаліцію Об'єднаної малайської національної організації (ОМНО) і Китайської асоціації Малайї (КАМ), до якої приєдналась місцева індійська партія — Індійський конгрес Малайї (ІКМ). Приєднання ІКМ до коаліції, яка отримала назву Альянсу, означало остаточне оформлення нової політичної сили, яка складалась із малайської верхівки, чиновництва і буржуазії (переважно великої і середньої) китайського й індійського походження. Після виборів 1955 року, які дали Альянсу більшість в Законодавчій раді Малайської Федерації, почались британо-малайські перемовини про надання незалежності.[30]

Тунку Абдул Рахман оголошує про незалежність Малайзії, 1957 рік

Уряд ОМНО (і Альянсу) Абдул Рахмана зробив крок, який додав йому популярності: він пішов на перемовини з Компартією. До середини 50-х позиція КПМ змінилась: надії на перемогу в партизанській війні зникли і почалась епоха спаду міжнародної напруженості. 1 травня 1955 року керівники КПМ висловили готовність вступити в перемовини, запропонувавши «скликати конференцію різних партій і організацій» для того, щоб знайти шляхи «повернення до нормальної ситуації»[31]. І хоча британська сторона відхилила цю пропозицію, 4 липня 1955 року КПМ її повторила. Після виборів 1955 року Абдул Рахман, який перетворився на загальнонаціонального лідера, наполіг на початку переговорів з КПМ. 9 вересня 1955 року його уряд оголосив амністію учасникам партизанського руху, які виявили бажання здатися. Хоча практичних результатів це не мало (здалось всього декілька людей), КПМ у відповідь на ініціативу Альянсу запропонувала в кінці вересня почати перемовини про припинення війни.[30]

28—29 грудня 1955 року в гірському селі Балінг, неподалік від малайсько-таїландського кордону головний міністр Малайської Федерації Тунку Абдул Рахман, головний міністр Сінгапуру Девід Маршалл і голова Китайської асоціації Малайї Тань Чен Лок зустрілись з делегацією КПМ і ВАНМ, яка очолювалась генеральним секретарем КПМ Чін Пеном. До цього часу партизанський рух і КПМ перебували в важкому стані. Компартія втратила зв'язок з пролетаріатом, а після переселення сквотерів — підтримку в селі. КПМ, що була за національним складом в основному китайською, не змогла завоювати серйозних позицій серед малайського селянства. Поява легальних лівих партій і програма Альянсу, яка передбачала отримання незалежності, вплинула також на тих, хто раніше співчував комуністам. Позначилась також загальна втома партизан і величезна військова перевага британської армії, яка мала краще озброєння і техніку. В результаті до моменту перемовин в Балінзі партизанський рух обмежувався північними районами країни, які були густо покриті джунглями і розташовувалися далеко від основних населених пунктів.[32]

Переговори в Балінзі закінчились провалом: лідери Малайї і Сінгапуру погоджувались тільки на амністію, в той час КПМ хотіла легалізації партії і дозволу вести політичну діяльність. Лідери Альянсу використовували перемови в Балінзі для підсилення антикомуністичної пропаганди, представляючи Компартію перешкодою на шляху до незалежності. В березні 1956 року Абдул Рахман публічно звернувся до Чін Пена з закликом скласти зброю. Одночасно були запропоновані нові умови здачі партизан: вони могли безперешкодно виїхати в Китай, без подальшого розслідування їхньої колишньої діяльності.[32]

В березні 1957 року КПМ зробила ще одну спробу закінчити війну, запропонувавши як умову можливість для членів КПМ вести нормальне життя, брати участь у виборах і мати змогу бути вибраними в законодавчі органи, а також гарантію, що партизани, які вийдуть з джунглів не будуть піддаватись політичним репресіям. Хоча ці умови не передбачували визнання Компартії як легальної організації, Абдул Рахман відмовився їх обговорювати, заявивши, що боротьба може бути припинена тільки на умовах, які були ним висунуті в Балінзі. На наступний день після проголошення незалежності Малайської Федерації, 1 вересня 1957 року керівництво КПМ висунуло нові пропозиції, які мали, на його думку, покласти кінець воєнним діям. У відповідь уряд Федерації висунув «нові і останні умови здачі партизан», які отримали назву «амністія Незалежності». Згідно з цими умовами партизани, які здалися, могли поїхати до Китаю разом зі своїми сім'ями без розслідування їхньої колишньої діяльності. Багато членів КПМ, включаючи місцевих керівників партизанського руху, почали здаватися уряду. До кінця 1958 року сили КПМ і ВАНМ були сильно підірвані. Продовжували існування декілька таборів, які були розташовані в глибоких джунглях біля кордону з Таїландом, чисельність бійців не перевищувала 350 осіб. На пленумі ЦК КПМ було прийнято рішення припинити збройну боротьбу, розосередитись на малі групи і відійти на територію Таїланду чи Індонезії, було дозволено літнім, хворим та сімейним партизанам здатися в полон і повернутися до мирного життя.[33][34]

31 липня 1960 року уряд Малайї оголосив про припинення надзвичайного стану в країні. Ця війна принесла смерть в багато осель (загинуло 2473 цивільні особи, 810 — зникли безвісти)[1], породила атмосферу насилля, беззаконня, і вседозволеності, загострила етнічну неприязнь між китайцями і малайцями, яка відчувалась ще багато років після офіційного закінчення конфлікту.[35]

Участь країн Британської співдружності

Австралія

Австралія була готова направити війська для допомоги своєму союзнику по СЕАТО — Великій Британії, тому перші австралійські наземні війська (Другий батальйон Австралійського Королівського полку) прибули в Малайю вже в 1955 році. Потім цей підрозділ був замінений Третім батальйоном Австралійського Королівського полку, який в свою чергу був замінений Першим батальйоном Австралійського Королівського полку[36]. Королівські ВПС Австралії почали діяти над Сінгапуром ще на початку конфлікту. Повітряну підтримку союзницьких військ складали ескадрилья № 1 (бомбардувальники Avro Lincoln) і ескадрилья № 38 (транспортники Douglas C-47 Skytrain). У 1955 році повітряні сили Австралії продовжували службу на аеродромі військової бази Баттерворт, звідки злітали літаки CAC Sabre Другої ескадрильї (яка прийшла на зміну Першій) Королівських ВПС[36]. Кораблі військово-морських сил Австралії Warramunga, Arunta приєднались до патрулювання малайських вод в червні 1955 року. Між 1956 і 1960 роками до операції приєдналися кораблі Melbourne, Sydney, Anzac, Quadrant, Queenborough, Quiberon, Quickmatch, Tobruk, Vampire, Vendetta і Voyager. Деякі з кораблів обстрілювали позиції комуністів у штаті Джохор[36].

Ескадрон «C» в Малайї, 1953 рік

Південна Родезія і Фіджі

Південна Родезія і її наступниця — Федерація Родезії і Ньясаленду, відправили в Малайю два військових з'єднання. Між 1951 і 1953 рр. білі південні родезійські добровольці утворюють Ескадрон «C» — спеціальну повітряну службу[37]. Родезійські «Африканські гвинтівки»: переважно темношкірі солдати і прапорщики, на чолі з білими офіцерами, служили в Джохорі протягом 1956-1958 років[38].

Протягом 1952—1956 років близько 1600 солдатів Армії Фіджі несли військову службу в Малайї. Першими в район конфлікту прибули бійці 1-го батальйону Піхотного полку Фіджі. Загалом за час конфлікту загинуло 25 солдатів фіджійської армії[39].

Військові злочини

Військові злочини були визначені Нюрнберзьким процесом як «порушення законів або звичаїв війни», яка включає в себе масові вбивства, вибухи цивільних об'єктів, тероризм, тортури і вбивства в'язнів і військовополонених. Додаткові загальні злочини включають в себе крадіжку, підпал і знищення майна, яке не виправдовується військовою необхідністю[40].

Під час малайського конфлікту були зафіксовані випадки, коли затримані британськими військовими місцеві жителі зазнавали катувань, через підозри у співробітництві з комуністами[41]. Також були неодноразові випадки побиття китайського населення, коли воно відмовлялося (з незнання чи небажання) давати показання про місце перебування партизан[41]. Мали місце факти виставляння тіл бойовиків в людних місцях[41]. Також британські військові мінували джунглі, спалювали села і поля комуністів-партизанів; деякі цивільні та ув'язнені були розстріляні за відмову співпрацювати[41]. Ця тактика створила напружені відносини між цивільним населенням і британським військовим контингентом[41].

У рамках «плану Бріггса», розробленого британським генералом сером Гарольдом Бріггсом, приблизно 500 000 чоловік в кінцевому підсумку були переселені з місць постійного проживання в такі звані «нові села». Десятки тисяч будинків було зруйновано, сотні сіл було покинуто. Метою цього заходу було впровадження «колективного покарання» за зв'язки з комуністами і бойовиками. Деякі з цих справ, пов'язаних з широкомасштабним руйнуванням, виходять за рамки виправдання військової необхідності. Ця практика була заборонена Женевською конвенцією, в пунктах якої говориться про заборону знищення майна, якщо це не є абсолютно необхідним кроком для проведення військової операції[42][43].

Результати

Безперечно основним результатом Малайської війни стало надання Британією в 1957 році незалежності Малайї (з 1963 року — Малайзія), хоча надзвичайний стан в цьому регіоні був скасований лише в 1960 році. Завдяки національному уряду на чолі з Абдул Рахманом, який перебрав владу в Малайзії після отримання незалежності, Радянський Союз не зміг поширити на Південний Схід свою доктрину «світової комуністичної революції», а в Азії з'явилась нова демократична держава. У 1959 статус автономії було надано Сінгапуру. 16 вересня 1963 року була утворена Малайзія, до її складу у 1963—1965 входив і Сінгапур з умовами збереження автономії в деяких політичних питаннях[44][42][45].

Малайська «надзвичайна ситуація» була одним з найяскравіших прикладів того, як партизанську війну виграли не повстанці, а центральні органи влади, які були утворені в процесі. Загалом, бойові дії проти партизан, які велись британською адміністрацією, були визнані дієвими: бойові дії проводились на рівні невеликих ефективних загонів, які методично зачищали джунглі, за допомогою авіації знищувались партизанські табори. Хоча офіційно війна тривала протягом 12 років, але уже на початок 1950-х років у джунглях залишались лише розрізнені загони повстанців. Уроки цієї війни активно вивчались у військових школах на Заході[4].

Партизанські бази КПМ продовжували існувати на території Південного Таїланду до кінця 1989 року. КПМ була значно ослаблена в період «культурної революції» в Китаї, під час якої проводились «полювання» в партизанських таборах. 2 грудня 1989 року була підписана домовленість про припинення військових дій між КПМ і урядами Малайзії і Таїланду, а на початку 1992 року КПМ оголосила про саморозпуск[1].

Див. також

Примітки
  1. Short A., 1975, с. 160.
  2. Малайські комуністи називали її «антибританська національно-визвольна війна»
  3. У британській історіографії ця війна відома як «надзвичайна ситуація», оскільки офіційно був впроваджений лише надзвичайний стан, а не воєнний
  4. Taber, 2002.
  5. Stenson M. R., 1970, с. 124.
  6. Miller H., 1954, с. 79-80.
  7. Miller H., 1954, с. 81.
  8. Gullick J.M., с. 112.
  9. Miller H., 1954, с. 87.
  10. Mills A., 1958, с. 52.
  11. Short A., 1975.
  12. Tilman R., 1966, с. 407—419.
  13. O'Ballance E., 1966.
  14. Тюрин В. А., 2008, с. 304.
  15. Тюрин В. А., 2008, с. 304-305.
  16. E. O'Ballance, 1964, с. 100, 208-209.
  17. Suryanayrayan V., 1978, с. 15.
  18. Тюрин В. А., 2008, с. 305.
  19. Тюрин В. А., 2008, с. 305-306.
  20. Тюрин В. А., 2008, с. 306.
  21. Gene Z. Hanrahan, 1971, с. 130-133.
  22. Тюрин В. А., 2008, с. 306-307.
  23. Lapping Brian, 1985, с. 224.
  24. Miller H., 1954, с. 206-210.
  25. Тюрин В. А., 2008, с. 307-308.
  26. Тюрин В. А., 2008, с. 308.
  27. Suryanayrayan V., 1978, с. 19.
  28. Тюрин В. А., 2008, с. 308-309.
  29. Тюрин В. А., 2008, с. 309.
  30. Тюрин В. А., 2008, с. 310.
  31. Short A., 1975, с. 460.
  32. Тюрин В. А., 2008, с. 311.
  33. Miller H., 1972, с. 198.
  34. Тюрин В. А., 2008, с. 311-312.
  35. Тюрин В. А., 2008, с. 312.
  36. Malayan Emergency, 1950–60.
  37. Binda Alexandre, 2007, с. 19-20.
  38. Binda Alexandre, 2007, с. 127-128.
  39. Офіційний сайт уряду Фіджі.
  40. Solis Gary D., 2010, с. 301-303.
  41. Siver, Christi. The Other Forgotten War: Understanding atrocities during the Malayan Emergency. University of Washington.
  42. Mills A., 1958.
  43. Hara Fujio, 2003.
  44. Miller H., 1954.
  45. McVey, 1958.

Література
  • Andaya, Barbara Watson; Andaya, Leonard Y. A History of Malaysia / 2nd Edition. — Palgrave Macmillan, 2001. — 416 p. — ISBN 9780333945032.(англ.)
  • Binda, Alexandre. Masodja: The History of the Rhodesian African Rifles and Its Forerunner the Rhodesia Native Regiment. — 30° South Publishers, 2007. — 447 p. — ISBN 1920143033.(англ.)
  • Chin Peng. My Side of History / as Told to Jan Ward and Norma Miraflor. — Singapore : Media Masters, 2003. — ISBN 9810486936.(англ.)
  • Clutterbuck, Richard. Conflict and violence in Singapore and Malaysia 1945–83. — Singapore : Graham Brash, 1984. — 412 p. — ISBN 9971947668.(англ.)
  • Comber, Leon. The Malayan Security Service (1945—1948) // Intelligence & National Security. — 2003. — No. 18 (3). — P. 128-153.(англ.)
  • Comber, Leon. The Malayan Special Branch on the Malayan-Thai Frontier during the Malayan Emergency // Intelligence & National Security. — 2006. — No. 21. — P. 77-99.(англ.)
  • Fujio, Hara. Malaysian Chinese & China: Conversion in Identity Consciousness, 1945–1957. — Singapore : Singapore University Press, 2003. — 162 p. — ISBN 9971692651.(англ.)
  • Gullick J.M. Malaysia, its political and economic development. — Pelanduk Publications, 1986. — 328 p.(англ.)
  • Hanrahan, Gene Z. The Communist Struggle in Malaya. — University of Malaya Press, 1971. — 237 p.(англ.)
  • Lapping, Brian. End of Empire. — St Martins Press, 1985. — 560 p.(англ.)
  • McVey, Ruth T. The Calcutta Conference and the Southeast Asian Uprising. — Cornell University, 1958. — 28 p.(англ.)
  • Miller, Herbert. Jungle War in Malaya. — London : A. Barker, 1972.(англ.)
  • Miller, Herbert. Menace in Malaya. — London : George G. Harrap & Co, 1954.(англ.)
  • Mills A. Malaya: a Political and Economic Appraisal. — Minneapolis : The Lund Press, 1958. — 232 p.(англ.)
  • O'Ballance, Edgar. The Red Army of China: A Short History. — F. A. Praeger, 1964. — 237 p.(англ.)
  • O'Ballance, Edgar. Malaya: The Communist Insurgent War, 1948—1960. — Hamden, Connecticut : Archon Books, 1966. — 186 p.(англ.)
  • Short, Anthony. The Communist Insurrection in Malaya, 1948—1960. — New York : Crane, Russak & Co, 1975. — 541 p.(англ.)
  • Solis, Gary D. The Law of Armed Conflict: International Humanitarian Law in War. — Cambridge University Press, 2010. — 692 p. — ISBN 9780521870887.(англ.)
  • Stahl, Eric. Doomed from the Start: A New Perspective on the Malayan Insurgency. — Digital Collections and Archives, Tufts University, 2009. — 78 p.(англ.)
  • Stenson, Michael R. Industrial Conflict in Malaya. Prelude to the Communist Revolt of 1948 / East Asian Historical Monographs series. — London, New York, Kuala Lumpur : Oxford University Press, 1970. — 271 p.(англ.)
  • Suryanayrayan V. The Revolt that Failed: Communist Struggle for Power in Malaya 1948–60 // China Report. — 1978. — No. 14 (5-6). — P. 12-26. — DOI:10.1177/000944557801400503.(англ.)
  • Taber, Robert. War of the flea: the classic study of guerrilla warfare. — Brassey's, 2002. — 199 p. — ISBN 1574885553.(англ.)
  • Tilman, Robert. The non-lessons of the Malayan emergency. — Yale University, Southeast Asia Studies, 1966. — 13 p.(англ.)
  • Zahari, Said. Meniti lautan gelora: sebuah memoir politik. — Kuala Lumpur : Utusan Publications & Distributors, 2001. — 374 p. — ISBN 9676111430.(малайськ.)
  • Бондаревский Г. Л. Национально-освободительная борьба народов Малайи после II мировой войны // Вопросы истории. — 1950. — № 4. — С. 77-99.(рос.)
  • Ефанов И., Стах Г. Национально-освободительное движение народов Малайи. — М. : Госполитиздат, 1956. — 71 с.(рос.)
  • Руднев В. С. Очерки новейшей истории Малайи (1918—1957) / Акад. наук СССР. Ин-т востоковедения. — М. : Восточная литература, 1959. — 118 с.(рос.)
  • Руднев В. С. Малайя (1945—1963) / Акад. наук СССР. Ин-т народов Азии. — М. : Восточная литература, 1963. — 208 с.(рос.)
  • Тюрин В. А. «Чрезвычайка»: гражданская война в форме этнического противостояния // Юго-Восточная Азия: актуальные проблемы развития. — 2008. — № 11. — С. 298-314.(рос.)
  • Тюрин В. А. История Малайзии. Краткий очерк / Отв. редактор А. Б. Беленький, Главная редакция восточной литературы. — М. : «Наука», 1980. — 188 с.(рос.)

Джерела
Ця стаття належить до вибраних статей Української Вікіпедії.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.