Вінісіус ді Морайс

Народився 1913 року в Ріо-де-Жанейро, в родині державного службовця Клодуалду Перейра да Сілва Морайса і Лідії Крус ді Морайс.[2]

У 9 років офіційно змінив ім'я на Вінісіус ді Морайс.

У 1924—1929 вчився у школі єзуїтів Colégio Santo Inácio, співав в хорі, як актор брав участь у дитячих спектаклях, створив з друзями невеликий музичний ансамбль, що грав вдома у знайомих родин.[1]

У 1930—1933 навчався на факультеті права в університеті Ріо-де-Жанейро.[2]

У 1938 отримав стипендію Британської ради по вивченню англійської мови та літератури в Оксфордському університеті, і поїхав вчитися. Працював асистентом бразильської програми BBC. З початком Другої світової війни повернувся в Бразилію.

За прикладом багатьох письменників свого покоління почав працювати як кінокритик в газеті «A Manhã» («Ранок»).[1]

Вступив за конкурсом на дипломатичну службу і, одночасно, співпрацював з декількома газетами й журналами, як письменник і кінокритик.[1]

У 1946 отримав свою першу дипломатичну посаду: віце-консула Бразилії в Лос-Анджелесі, Каліфорнія, США. Там залишався майже п'ять років, повернувся на батьківщину в 1950.[1]

Знов працював в газеті, «Última Hora», як хронікер і кінокритик.

У 1952 поїхав до Європи вивчати організацію кінофестивалей у Каннах, Берліні, Локарно та Венеції для підготовки фестивалю в Сан-Паулу.[1]

У 1953—1956 обіймав посаду другого секретаря посольства в Парижі, потім представляв Бразилію в ЮНЕСКО, а в 1957 переведений до посольства в Монтевідео, Уругвай.[2]

У 1964 повернувся до Бразилії, після звільнення у 1969 з дипломатичної служби цілком віддає себе творчій діяльності.[2]

Протягом життя був офіційно одружений дев'ять разів і мав п'ятьох дітей.[1][3]

Помер вранці 9 липня 1980 у себе вдома, у віці 66 років, в присутності Токінью й останньої дружини.[2]

Створив сотні пісень у співпраці з видатними бразильськими співаками і композиторами.

У 1958 вийшов альбом співачки Елізет Кардозу Canção do Amor Demais (Пісня про кохання), що складався з творів Антоніу Жобіма і ді Морайса. Альбом також включав дві композиції з гітарним акомпанементом відносно невідомого на той час Жуана Жілберту — Chega de Saudade та Outra Vez(Інший раз) З цього альбому почалася тріумфальна музична кар'єра Вінісіуса у босанові. Пісні Жобіма та Вінісіуса були записані численними бразильськими співаками та виконавцями того часу. Твори дуету Жобім-ді Морайс у першому, другий і третьому альбомах Жуана Жілберту визначили звучання і основний репертуар босанови і вплинути на нове покоління співаків і авторів пісень.

Найвидатнішими з цих пісень є Garota de Ipanema (Дівчина з Іпанеми), Insensatez та Chega de Saudade.

У серпні 1962 вперше публічно виступав як співак та виконавець разом із Жобімом та Жілберту в нічному клубі Au Bon Gourmet. Це було перше з його «кишенькових шоу» — виступів для невеликої аудиторії, яку він знайомив з новими композиціями, деякі з яких згодом стали міжнародними хітами. Крім того, він представляв перспективних нових виконавців пісень, як Нара Леан.[1]

Віннісіус і П'єр Сержес

З 1961 почалася багаторічна співпраця ді Морайса з гітаристом Баденом Павеллом. Попри панування босанови в тогочасній бразильській музиці, цей тандем прагнув поєднання самби з такими афро-бразильськими формами, як кандомбле, умбанда та капоейра. Співпраця Вінісіуса ді Морайса з Баденом Павеллом стала однією з найбільш інтенсивних у його поетичній кар'єрі. Майже три місяці вони прожили разом у квартирі Вінісіуса і писали без зупинки. Творче партнерство, результатом котрого було народження афро-самби, тривало і згодом, в різних місцях. У 1963 вийшов альбом Baden Powell à Vontade із широко відомою композицією Berimabau. Один із найвідоміших альбомів, випущений ними в 1966, Os Afro Sambas de Baden e Vinicius, став поворотним пунктом бразильської популярної музики.[2]

Того ж 1961 року сталося знайомство Вінісіуса і Еду Лобу, 18-річного студента-правника, майбутнього відомого бразильського співака, гітариста і композитора. У 1963 вони започаткували плідне творче партнерство. Пісня Arrastão, на слова Вінісіуса та музику Еду Лобу у виконанні Еліс Режини, створена в 1965, виграла 1-й телевізійний фестиваль бразильської популярної музики.[2]

У 1970 розпочалося партнерство Вінісіуса з гітаристом Токінью. Ця співдружність тривала до самої смерті поета. Протягом одинадцяти років Токінью супроводжував Вінісіуса в його найпопулярніший період і в часи найбільшого непорозуміння з критиками. Цей дует записав більш ніж п'ятнадцять студійних і живих альбомів, в тому числі класичні Tarde em Itapoã (Вечір в Ітапоа), Carta ao Tom (Лист до Тома) та Regra Três (Правило три).[2]

Вінісіус є автором багатьох збірок поезій і п'єс. У 1956 у міському театрі Ріо-де-Жанейро відбулась прем'єра музичної вистави за створеною Вінісіусом у 1954 п'єсою «Орфей з Консейсана» (порт. Orfeu da Conceição).[2] Того ж року на студії Odeon Records вийшов альбом з семи саундтреків, що складали музичне оформлення вистави, він вважається першою спільною роботою Жобіма і ді Морайса, пісні виконує Роберто Пайва, гітара — Луїс Бонфа.[4] У 1959 ця п'єса була перетворена французьким режисером Марселем Камю на музичний фільм Чорний Орфей (порт. Orfeu Negro), що мав великий міжнародний успіх, отримав премію «Золота пальмова гілка» 12-го Каннського кінофестивалю[5] та премію «Оскар» у номінації за найкращий фільм іноземною мовою[6].