Віцько Іван Михайлович

Народився майбутній митець 16 червня 1930 року у с. Крутий Берег (нині — селище у Подільському районі м. Полтава) Полтавської області у сільській родині — залізничника Михайла Матвійовича та колгоспниці Ганни Михайлівни Віцьків. В родині Іван був найменшою, п'ятою дитиною, названий ім'ям брата, якого батьки вже втратили. Троє старших братів і сестер — Ольга, Іван та Андрій — померли ще маленькими.

Навчання Івана у неповній крутобережанській середній школі № 25 перервала німецько-радянська війна. Під час німецької окупації хлопця ледь не розстріляли нацисти, що квартирувалися у будинку Віцьків. Будівля родини стояла навпроти мосту через Ворсклу, котрий, відступаючи, німці підірвали. А коли радянські будівельні війська поновлювали, на постої у родини брата батька, Трохима Матвійовича, дім яких стояв поруч, мешкав один солдат, що прищепив юнаку любов до глини. Малий Іван часто бував в улюбленої тітки Насті, яка врятувала хлопцеві життя під час окупації — видала за сина і навколішки випросила у німців не розстрілювати дитину. В цій оселі відбулася подія, що вплинула на подальший хід життя юнака.

Вправний майстер Степан за дві хвилини міг виготовити глечик, макітру, горщик. Зважаючи на появу в селі такого умільця, що міг забезпечити у короткі строки місцевих мешканців гончарними виробами, від колгоспу допомогли з дровами та майструванням стелажів і гончарного кругу. Невдовзі Степан, як згадував надалі сам Іван Віцько, казав хлопцеві, що спостерігав за цими трансформаціями пластичного матеріалу та його перетворенням на необхідні у побуті речі: «Дивись, Іване, приглядайся, може, колись знадобиться. — Гончарем станеш!»[1].

Наставник довірив Іванові своїх оздоблення творів, зважаючи на природний хист до малювання, та доручив розписувати глечики й макітри. Працюючи, хлопець 1946 року закінчив 7 класів, потрібних для вступу на подальше навчання за фахом.

Згодом поступив на навчання до залізничного училища на котельника. Після двох місяців навчання у залізничному училищі, парубок тяжко застудився та тривалий час лежав у лікарні з хворобою серця. Там захопився малюванням, у цьому його підтримувала місцева жінка-медик. Вона порадила йому вступити до Миргороду й продовжити навчання. Арт-терапія подіяла, й після одужання Іван, що за медичними показниками більше не міг навчатися у залізничному училищі, прагнув вступити до миргородської мистецько-керамічної школи. Через те, що навчальний рік у цьому навчальному закладі вже розпочався, й, аби не втрачати часу, юнак переводиться до Кременчуцького ремісничого художнього училища. Там він опанував ази специфіки технології застосування фарб і покриттів на штукатурно-декоративному відділі. Хоч наступного року прийому на керамічне відділення не було, його, після іспитів за перший курс, зарахували на другий курс.

1951 року, по завершенню навчання у виші, був направлений технологом із оформлення декоративних виробів до Баранівського порцелянового заводу, де перед тим виконував дипломну роботу — вазу «Партизани». Звідси молодого перспективного технолога направили на отримання вищої мистецької освіти до Львова.

1953 року для підготовки до вступу, Іван Михайлович повернувся до Миргорода, де півроку студіював графічний малюнок та акварельне малювання у відомого українського художника Миколи Писанка. Того ж 1953 року Віцько стає студентом очної форми навчання керамічного факультету Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Тут він навчався у таких знаних педагогів, як художники — Вітольд Манастирський, Іван Скобало, Геннадій Леонов[2], скульптор Іван Севера, керамісти Михайло Бєляєв та Тарас Порожняк[3].

Іван Михайлович у Львові захоплюється вивченням народного мистецтва Гуцульщини. Під час подорожі по регіону художник робить серію замальовок, цікавиться колоритом типажів гуцулів, краєвидами Західної України. Однією з курсових робіт став чайний сервіз, затверджений Художньою радою Баранівського порцелянового заводу. Вдалу роботу одразу репрезентували на виставці у Києві, потім відзначили срібною медаллю ВДНГ у Москві, згодом відібрали до експозиції на Всесвітній виставці «Експо-58» у Брюсселі. Тобто ще під час навчання у Львові Іван Михайлович Віцько стає відомим та знаменитим художником.

На передостанньому курсі інституту майстер виконав оригінальний та модерний для того часу чайний сервіз «Антонівка», що експонувався 1958 року на міжнародній мистецькій виставці у Нью-Йорку. За три місяці до завершення навчання з'явився сервіз «Баранівка-58», котрий протягом наступних тридцяти років випускало однойменне підприємство. У 1959 році з'явився фарфоровий сервіз «Соняшник», що нині зберігається у колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва. 1959 року Іван Михайлович закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва.

Досвід роботи, отриманий на провідних підприємствах галузі порцеляно-фаянсового виробництва України впродовж другої половини ХХ століття — Баранівському (1951—1953, 1959—1964) та Полтавському (1964—1984), — дозволив художнику долучитися до світових мистецьких процесів у дизайні порцеляни. У 1959—1964 роках митець плідно працює на Баранівському порцеляновому заводі, бере участь у багатьох всеукраїнських, загальносоюзних та міжнародних виставках. Із відкриттям нового заводу високоякісної порцеляни у Полтаві перед І. Віцьком відкриваються нові перспективи. Він із сім'єю переїжджає до щойно отриманої квартири в Полтаві по вул. Зигіна. Тут Іван Михайлович упродовж 1967—1984 років очолював мистецьку частину підприємства.

1972 року на полтавському порцеляновому підприємстві митець виконав свій геніальний набір для галушок, головна посудина якого вторить формі народної макітри. На конкурсному перегляді у Києві за цей набір митець отримав першу премію. За значні досягнення у мистецтві вітчизняної порцеляни 1982 року Івана Михайловича нагороджують званням Заслуженого художника України.

До сорокаріччя перемоги І. М. Віцько створив низку ексклюзивних творів — набір «Солдатський», вази «Героям тилу», стилізовані кисети. Однак їх, а також численні сувенірні твори, розроблені митцем, чомусь завод не прийняв до серійного випуску. Зважаючи, що це прикрий підхід, Іван Михайлович вирішив йти з посади головного художника підприємства. Далі він продовжив працювати у власній майстерні.

Протягом 1984—1994 років Іван Михайлович Віцько працював художником на Полтавському художньо-виробничому комбінаті, виконуючи ексклюзивні творчі роботи на замовлення. Далі три роки, поки готувався до отримання звання Народного та оформляв необхідні папери після високої відзнаки, до 1997 року керував гуртком «Художня кераміка» у Полтавському міському національному ліцеї. Невдовзі Івана Віцька запросили викладати мистецькі дисципліни до Миргородського керамічного технікуму.

Від 1998 року Іван Михайлович — доцент кафедри образотворчого мистецтва у Полтавському педагогічному університеті ім. В. Г. Короленка. 1999 року, у зв'язку з об'єднанням кафедри методики естетичного виховання і хореографії з кафедрою образотворчого мистецтва в одну, перевівся туди доцентом.

За місяць, через новий штатний розклад, отримав можливість ненадовго обійняти посаду професора. Далі впродовж 2001—2005 років, лишався на цій же кафедрі старшим викладачем. Від 2005 року І. Віцька запросили доцентом кафедри образотворчих мистецтв Полтавського національного технічного університету ім. Ю. Кондратюка, звідки знаний майстер звільнився вже по досягненні 80-літнього віку у 2010 році, за півроку до завершення свого земного шляху.

Іван Михайлович Віцько помер в Полтаві 17 лютого 2011 року, у день народження своєї матері. Похований знаний художник вітчизняного декоративного мистецтва у с. Крутий Берег, де народився, на околицях Полтави.

У Баранівці познайомився та одружився із випускницею школи фабрично-заводського навчання підприємства, живописицею Ніною Андріївною Нікітчиною. Тут у подружжя народилися діти — сини Олександр (1952) та Михайло (1963).

• Орден «Знак Пошани».

Майстер брав участь у виставках, що проходили у Нью-Йорку, Марселі, Брюсселі, Греції (1958), Москві (з 1959 р.), Празі (1962), Алмати (1966, 1975), Братиславі (1968), Ашгабаті (1969), Вільнюсі (1971), Махачкалі (1973), Баку, Ризі, Таллінні (1974), Ташкенті (1975), Загребі (1975, 1979), Мінську (1976), Велико-Тирнові (1976), Лос-Анджелесі (1977), Улан-Баторі (1980), Парижі (1982), Красноярську, Іркутську, Улан-Уде, Фрунзе (1987), містах Китаю (1996).

Перелік найвідоміших робіт майстра:

• Школьна О. В. Пам'яті славетного майстра українського фарфору, Народного художника України Івана Михайловича Віцька / О. В. Школьна // Праці Центру пам'яткознавства. — 2014. — Вип. 26. — с. 232—246.
• Віцько В. В. Життєвий і творчий шлях народного художника України Івана Михайловича Віцька / Дипломна робота. — Полтава, 2005. — 70 с.
• Віцько І. М. // В. Ханко Словник мистців Полтавщини. — Полтава: ВАТ «Вид-во „Полтава“», 2002. — С. 40–41.
• Віцько І. М. // Довідник Національної спілки художників України. — Київ, 2005. — с. 418.
• Віцько І. М. // Художники України: Енциклопедичний довідник / редкол.: В. Сидоренко (голова) [та ін.].; Ін-т проблем сучасного мистецтва АМУ. — Київ: Інтертехнологія, 2006. — с. 128.
• Заслужений художник Української РСР Іван Михайлович Віцько: Каталог виставки / Полтавський краєзнавчий музей, Полтавська обласна організація Спілки художників України; упоряд. В. М. Ханко. — Полтава: Облполіграфвидав, 1983. — 15 с.; іл.
• Ханко В., Віцько І. М. / В. Ханко // Мистецтво України. Енциклопедія. — Київ, 1995. — Т. 1. — С. 357.
• Галян Г. Майстри кераміки і порцеляни Іван Віцько, Василь Омеляненко. / Г. Галян // Образотворче мистецтво. — 2001. — № 2. — С. 33.
• Ханко В. Дух української порцеляни Івана Віцька // Образотворче мистецтво. — 2000. — № 1–2. — С. 92–93.
• Долинський Л. В. Український радянський художній фарфор // Матеріали з етнографії та мистецтвознавства / під ред. П. М. Жолтовського, Я. П. Запаска. — Вип. ІV. — Київ: Видавництво АН СРСР, 1959. — С. 59–80.

• Віцько Іван Михайлович
• НСХУ
• Полтавська ОДА
• УРЕ