Галя Мазуренко

Галя Мазуренко (Боголюбова) народилася 25 грудня 1901 р. у Петербурзі в сім'ї студента Сергія Боголюбова (російського аристократа, нащадка історика Татищева та декабриста Муравйова) та Єлизавети Мазуренко — спадкоємиці давнього козацького роду.[1] Хресною мамою новонародженої була Зінаїда Гіппіус[2]. Перші роки дитинства Галі пройшли в маєтку Карасі, неподалік від Тули. Батьки скоро розлучилися.

Я вибрала матір, але зісталась в дружніх відносинах з батьком аж до його смерти... Я скінчила школу під прізвищем батька, як його законна донька – Боголюбова, але для віршів і дальшого життя взяла дівоче прізвище моєї мами.

— Галя Мазуренко

Мати забрала дочку в Швейцарію, а по другому заміжжі переїхала до Катеринослава. Там Галя навчалася в комерційному училищі Софії Степанової й у малярській школі місцевого імпресіоніста В'ячеслава Коренєва, де не тільки студіювала малювання, а й брала уроки скульптури. Вільно володіла французькою мовою.

Певний час Галя мешкала у родині тітки Марії Мазуренко, її чоловік Володимир Хрінников (як і сама тітка) у різний час стояли на чолі місцевої «Просвіти».

Влітку 1916 р. (у віці 15 років) вирушила на фронт Першої Світової поблизу Проскурова допомагати дядькові Семену опікуватися пораненими з обох сторін[3]. Відомо, що професор Дм. Яворницький запрошував її працювати в очолюваному ним Музеї ім. О. Поля, щоб уберегти від тогочасних небезпек.

Диплом про середню освіту отримала у 1919 р. у гімназії М. Вертоградова в Катеринославі.[4] У цей час відбувся її літературний дебют, який вона згадує так[5]:

В Катеринославі...я почала вперше друкувати свої вірші, вони починались, здається, "Як вербу, Вкраїну злим вітром зломило". Але це швидко скінчилось. Часопис закрили. Змінилась влада. Нас викинули з хати, і ми з мамою поїхали до Євпаторії, до Криму.

— Галя Мазуренко

Склала екзамени на історико-філологічний факультет щойно відкритого Катеринославського університету, але покинула навчання через активну участь у національно-визвольній боротьбі.

Воювала в армії Української Народної Республіки (3-я Залізна стрілецька дивізія армії УНР), за бойові заслуги була нагороджена «Хрестом залізного стрільця». Тяжко перехворіла на тиф. У 1920 р., опинившись у Кам'янці-Подільському, вступила до місцевого університету й працювала лічильницею держбанку.[3] Познайомилась із С. Русовою.

У зв'язку з більшовицькою агресією в листопаді 1920 р. відбувся перехід армії УНР, уряду та значної кількості інтелігенції за р. Збруч на територію Польщі, Галя Мазуренко була серед них. Прожила в Україні 12 років і більше ніколи не повернулася.

В еміграції продовжувала навчання у Варшавському та Берлінському університетах (в останній потрапила завдяки допомозі С. Петлюри).

З 1923 р. жила у Празі, де в 1929 р. в Українському Високому Педагогічному Інституті ім. М. Драгоманова захистила перший докторат. Належала до середовища «пражан», у якому опинилася на початку 20-х рр., спілкувалася з найпомітнішими його представниками — Є. Маланюком, Ю. Дараганом, О. Телігою, О. Ольжичем, О. Лятуринською, Н. Лівицькою-Холодною. Друкувалася у «Літературно-науковому вістнику» («Вістник»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. Перша поетична збірка «Акварелі» вийшла друком 1926 р. на благодійні кошти. Згодом з'явилися «Стежка» та «Вогні» (обидві 1939), «Снігоцвіти» (1941).

Вийшла заміж, народила доньку Марину, віддала її матері в Україну. У 1937 р. Єлизавету Мазуренко було розстріляно. Про те, що доньці вдалося врятуватися й прожити під чужим прізвищем, Галя дізналася вже на схилі літ.[2]

Захистила другий докторат в Українському Вільному Університеті 1944 р. і працювала лекторкою на кафедрі проф. Дмитра Антоновича. Перед Другою світовою війною і під час неї навчалася також в Українській академії пластичного мистецтва. Про цей час знаходимо такі спогади:[6]

Писала дисертацію, возячи з собою друкарську машинку, в лісі під Прагою, коли діти купалися у Влтаві. Спали ми в похідному наметі, їли гриби, ожину, що попало! А коли прийшли більшовики і знову почалися арешти і доноси, то я поїхала з дітьми до Словаччини, в гори, де щотижня мусила продовжувати свій дозвіл на перебування.

— Галя Мазуренко

Із наближенням до кордонів Чехословаччини Червоної армії перебралася до Великої Британії.

У 1945 р. дісталася з двома дітьми Лондона коштом Є. Вирового, була у великій нужді, і попервах заробляла чорною працею в друкарні. Потім влаштувалася до студії-ательє відомого польського художника Шишко-Богуна, а згодом викладала у мистецькому коледжі при Лондонському університеті. У 1969 р. у власному помешканні організувала гурток малювання (своєрідну студію «художньої» терапії) для учнів від 2 до 74 років, які збиралися по вівторках (звідси назва «Tuesdays»). Студія успішно діяла більше 25 років, у 1999 р. свої відвідини цього місця описував Ю. Покальчук.[7]

Галя Мазуренко вела активну літературну та мистецьку діяльність. Лише від 1961 по 1973 рік відбулося 9 її персональних виставок у США, Ісландії, Уельсі, Пакистані, в самому Лондоні. Її мистецький доробок — це скульптура й графіка, а також акварелі й пастелі, роботи змішаною технікою, емалі. Власним коштом видала 9 збірок поезій (3 — вірші для дітей), деякі з власними ілюстраціями. Також написала прозову книжку «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто „вивернеться“…» (1974). За кордоном була радше відома як художниця, а не як поетка.

У 1992 р. була прийнята до Спілки письменників України. Належала до Союзу Українських Ветеранів у Великій Британії (який об'єднував головно колишніх вояків Армії УНР). Була серед засновників Об'єднання українських письменників в еміграції «Слово», друкувалася в його однойменних збірниках.

Померла 27 травня 2000 р. у Лондоні, похована на Гайґейтському кладовищі. Батьківщині заповіла весь свій творчий доробок поетеси, художниці, скульпторки і частину його передала в Україну ще за життя. Писала:[8]

Коли умру, не дайте ви загинуть Моїм пісням...

Творчість цього періоду характеризується символістськими, неокласицистичними тенденціями, наближенням до Празької школи. Трапляються стилізації під фольклор.

Поезії властивий брак стилістичної цільності, розшарпаність тем і варіацій, важко вловлювана лінія розвитку.

Чи можна так малювати, щоб не було контуру?” — запитала я професора Лісовського. Виявилося, що це в графіці неможливо, і я покинула її за це, перейшла до акварелі, про яку навіть видала мою першу збірочку віршів. В них я теж шукала недомовлене, без плям і твердих контурів.

— Галя Мазуренко

У ранніх віршах Галі Мазуренко переважають ностальгійні настрої, меланхолійні емоції, рефлексії, наснажені пейзажем чи твором мистецтва. Діапазон переданих нею відчуттів значний: від ідилічних — до драматично-трагічних, зумовлених емігрантськими буднями, втратою рідної землі. Підзаголовком «настрої» акцентувалася увага на тому, що головними у збірці були емоційні стани, почуття, вираженню яких підпорядковувалися деталі навколишнього світу, тому у поетеси «вітер регоче, сунеться сум», тобто через сприйняття природних явищ розкривається душевний стан. 

Літературознавці відзначають, що «лондонський період» творчості Галі Мазуренко йшов у руслі авангардного напряму.

Поставлена перед вимогою друкарні друкувати так, як є, або стопити набір, Галя Мазуренко змушена була випустити у світ (хоча у продаж, вірогідно, ця книжка не поступала) матеріал, приготований не для друку, а тільки для коректи. І. Качуровський відгукнувся рецензією на цю збірку, де зауважив, що авторка якось дивно сполучає — часом у тих самих поезіях — технічну недосконалість із високими формальними осягами. Він також говорить про новий жанр у поезії — жанр ліричного щоденника чи нотатника, у якому фіксуються не стільки подіїї, скільки думки про них, враження, рефлексії, медитації. Інтонаційно деякі поезії Галі Мазуренко нагадують інтимну лірику Шевченка, яку досі ніхто не наслідував.[10]

Проза Галі Мазуренко виросла з поезії: намічені у віршах мотиви збагачувалися, поглиблювалися, знаходили підтвердження у життєвих долях героїв. У долі юної романтичної Лізи авторка  відтворила свою бурхливу юність: боротьбу у складі Залізної дивізії, перебування у в'язниці, на межі життя і смерті.

Повість складається з окремих новел, об'єднаних долею головної героїні, котра мужніла у горнилі визвольних змагань. Рефреном через увесь твір проходять слова «Не той козак…», що мають багатий змістовий потенціал. У них знайшли вияв як козацька кмітливість, характерництво, так і зумовлене трагічними обставинами пристосуванство, уміння вийти з небезпечної ситуації. Доля Лізи виявляється результатом не тільки набутого вміння вивернутися, а й допомоги багатьох людей, які зважали то на її вік, то на творчі здібності, то на інтелігентність. Оскільки повість написано про себе, то це певною мірою обмежувало письменницю відтворенням пережитого чи побаченого, прив'язувало до життєвих перипетій «біографічного» автора.[11]