Петлюра Симон Васильович

Си́мон Васи́льович Петлю́ра, власне Семен Васи́льович Петлю́ра[2] (10 [22] травня 1879(18790522), Полтава, Російська імперія — 25 травня 1926, Париж, Франція) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917[3]). Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника).

Симон Петлюра
Симон Петлюра
Симон Петлюра 1920 рік
2-й Голова Директорії УНР
9 травня 1919 — 25 травня 1926
Попередник Володимир Винниченко
Наступник Андрій Лівицький
(в екзилі)
1-й Генеральний секретар військових справ
15 червня 1917 — 18 грудня 1917
Попередник посада запроваджена
Наступник Микола Порш
Народився 10 (22) травня 1879(1879-05-22)
Полтава, Російська імперія
Помер 25 травня 1926(1926-05-25) (47 років)
Париж, Франція
Похований
цвинтар Монпарнас : 
Відомий як політик, театральний критик, журналіст
Країна  УНР Російська імперія
до 1917
Національність українець
Політична партія РУП, УСДРП
Рід Петлюри
У шлюбі з Ольга Петлюра
Діти Леся Петлюра
Професія політик, публіцист
Релігія УАПЦ
Нагороди
Орден «Залізний хрест» (УНР)
Хрест Симона Петлюри
«Воєнний хрест» (УНР)
Підпис
Роботи у Вікіджерелах
Висловлювання у Вікіцитатах

Медіафайли у Вікісховищі
Будинок Полтавської духовної семінарії на початку XX століття
Симон Петлюра, 1902 рік
Мітинг під час проведення III Військового з'їзду. Київ. 2 листопада 1917 року
1-й Генеральний Секретаріат
Петлюра серед бійців Гайдамацького Коша. Березень 1918 року
Головний отаман серед учнів української гімназії. 18 грудня 1918 року
Головний отаман Симон Петлюра, 1919 р.
Урочисте шикування Почесної Варти Січових Стрільців на честь приїзду Головного Отамана Армії УНР[1]. Листопад 1918 року
Присяга новобранців Січових Стрільців у Старокостянтинові. 1919 рік
Фото Симона Петлюри з тижневика «Тризуб»
Уряд УНР, 1920 рік. Петлюра сидить по центру
Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський. Вінниця. 1920 рік
Петлюра та генерал Антоній Лістовський. Київська операція, квітень 1920 року
Генерал Ридз-Сміглий рапортує Симонові Петлюрі після звільнення Києва від більшовиків, 1920 рік
На поштовій марці України, 2004 рік
Ювілейна монета «Симон Петлюра» (2009)

Життєпис

Семен Петлюра народився в передмісті Полтави, нині Україна (тоді Російська імперія). Був третім сином у родині, мав трьох братів і п'ятьох сестер[4], ще троє померли в дитинстві[5]. Батько — Василь Павлович Петлюра (? — 1909), міщанин; маючи три екіпажі та двох найманих робітників, орудував візницькою справою[5][6]. Мати — Ольга Олексіївна (? — 19.01.1919), з давнього полтавського роду Марченків[7], мешкали поблизу полтавського Хрестовоздвиженського монастиря[5]. Її батько, овдовівши, постригся в ченці, взявши ім'я Аркадій. Він став одним із співзасновників Київського Іонівського скиту, помер у сані ієромонаха. Родина Петлюр мешкала в старому трикімнатному будинку № 20 по Завгородній вулиці (тепер — вулиця Зигіна). Усі діти в сім'ї отримували виховання в українській релігійній духовно-побутовій атмосфері[5].

Навчання. Початок націоналістичної діяльності

У віці 13-ти років розпочав навчання — спочатку в церковно-парафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895—1901). У 1900 під враженням виступу Миколи Міхновського на організованому Петлюрою в Полтаві відзначенні річниці Шевченка вступив до лав Революційної української партії (РУП). У 1901 брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляючи громаду духовної семінарії, хоча на той час за свою політичну діяльність вже був виключений з навчального закладу.

Навесні 1902 став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній петиції, під котрою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест із закладу спершу було звільнено головних призвідців, а коли вся семінарія збунтувалася проти такого вчинку влади й учні почали чинну обструкцію викладів, то додатково ще близько півсотні семінаристів були також виключені та закрито середні класи[8]. Незабаром ці ж активісти взяли участь у селянських виступах у 1902 році. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Петлюра разом із приятелем та ідейним однодумцем Прокопом Понятенком восени 1902 виїхав на Кубань.

На Кубані

На новому місці взяв участь в організації в Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 році у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федора Щербини, котрий за дорученням наказного отамана Кубані Якова Малами впорядковував архіви Кубанського козацтва[9]. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». Симона Петлюру ув'язнили в Катеринодарській в'язниці. Друзі посприяли звільненню заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

Повернення в Україну

Звільнившись, Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904, змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон[10], разом з Понятенком перебували в районі Крем'янця, потім були нелегально переправлені через кордон[10]. Згодом виїхав до Львова, де на той час розташовувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 року редагував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі». У грудні 1904 року на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП). Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.

Після оголошення в жовтні 1905 політичної амністії в Російській імперії повернувся додому. Працював у «Громадській думці», після її заборони — у газеті «Рада». На II з'їзді РУП, на якому партія отримала нову назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), був обраний до її Центрального комітету. Тоді ж увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії Володимиром Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами[11]. Від цього моменту між ними починається тривала боротьба[12].

У січні 1906 разом із Миколою Поршем та Прокопом Понятенком виїхав до Санкт-Петербурга редагувати центральний орган партії щомісячник «Вільна Україна». Після публікації шести випусків видання припинилося, а Симон влітку 1906 року повернувся до Києва. З липня 1906 року — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 до 1908 року — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

Російський період

У 1908—1910 проживав у Петербурзі. Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Тараса Шевченка в залі Дворянського зібрання на Михайлівській площі[13]. Був присутній на похованні товариша, авіатора Лева Мацієвича, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці[14].

На початку 1911 переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 року й переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним з 1910 і зареєстрованим 1915 року). 1911 року в подружжя народилась донька — Леся Петлюра (1911—1941). Петлюра влаштувався рахівником у товаристві убезпечення «Россия». Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская Жизнь» (1912—1914). Поступово з пересічного рахівника і журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Федір Корш передрікав йому світову славу:

Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у давнину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля.

Під час Першої світової війни своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою та висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться.

На початку 1916 добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебував на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Того ж року з сім'єю поселився в Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після повалення самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту (квітень 1917), на якому він був обраний головою української фронтової ради, а та, у свою чергу, делегувала його на I Всеукраїнський військовий з'їзд (5–8 травня 1917) в Києві.

1917—1918

На з'їзді Петлюра був обраний до Українського генерального військового комітету (ГВК), з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до Центральної Ради. 28 червня обраний до Генерального секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів Центральної Ради, зокрема, украй пацифістську позицію займав Винниченко. Утім, рішенням Тимчасового уряду посада генсека з військових справ не була затверджена[15]. Офіційно поновлений на посаді 13 листопада, у той же час віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об'єкти Києва. 15 листопада розіслано відозву Петлюри до війська:

Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з'єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків.

Зорганізував сердюцькі дивізії, очолив роззброєння українськими військами прихильних до більшовиків підрозділів та червоної гвардії в столиці[16]. Під час революційних подій кінця 1917 — початку 1918 року, безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 та січні 1918 року, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість Володимир Винниченко назвав Симона Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою Народних Комісарів у Росії й приклався до його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку.

Полишивши ГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький кіш Слобідської України (ГКСУ). У Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Леоніда Пятакова[17]. Бойове хрещення формації відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ взяв активну участь у придушенні січневого повстання проти Центральної Ради. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими ввійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, улаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Соціалісти, які домінували в уряді, зважили на вплив і популярність отамана в армії та знову приписали Симонові Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Як наслідок, 12 березня 1918 року його усунуто від командування Гайдамацьким кошем.

Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин, а вояки та організатори частини, з котрими Симон пліч-о-пліч у баталіях відстоював Україну — Олександр Удовиченко, Микола Чеботарів, Сергій Дельвіг та Омелян Волох надалі залишались сподвижниками та довіреними особами Петлюри, хоч, як засвідчив приклад останнього, не всі вони виправдали його довіру.

Наприкінці березня 1918 очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнський союз земств.

За часів правління Скоропадського

Не позбавлений особистих амбіцій Петлюра після квітневого перевороту в період Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 року) посідав скромну, на перший погляд, посаду голови Всеукраїнського союзу земств, ставши не лише політичним суперником Павла Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом. Відразу по зміні режиму почав працю задля повалення гетьманства, встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої мережі радикального підпілля, виявив самовідданість та організаторський хист. Вів культурно-просвітницькі справи — організував упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори в Каневі. Як згодом висловився його опонент Борис Стеллецький:

… значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом, і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був Гетьманом[18].

Саме через земські установи Петлюра поширював свої ідеї на дрібне та середнє селянство, користуючись своєю посадою забезпечив матеріальні та фінансові ресурси посередництвом спілок «Централ», «Українбанк» та «Дніпросоюз», дії яких він координував через Союз земств. Того часу Скоропадський, попри гучні заяви, залишався в колі здебільшого москвофільськи налаштованих великих землевласників та космополітичного «ПРОТОФІСу».

27 липня, за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований, разом з Миколою Поршем, Юрієм Капканом та іншими. Останніх незабаром випустили, Винниченка тримали на допиті лише добу, Петлюру утримували в Лук'янівській в'язниці майже чотири місяці (27 липня — 12 листопада 1918 року). Зрештою, за допомоги Микити Шаповала, встановлено контакти з німецькими соціалістичними колами в Рейхстазі, котрих змогли переконати посприяти звільненню політв'язня. Відтак із Берліна вчинено сильний тиск на німецьке військове командування в Україні. Колишній держсекретар Гетьманату Микола Могилянський свідчив, що в його розпорядженні був лист від Скоропадського, у котрому той писав, що

… змушений був звільнити Петлюру за наполяганням німців, які загрожували в іншому разі звільнити його силою.

Цей факт погрози німців підтверджував і колишній міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко. 12 листопада 1918 року, напередодні антигетьманського виступу Директорії до котрої, через тиск на нараді представників війська, був обраний заочно, Петлюра був звільнений з-під арешту міністром юстиції Української Держави Андрієм В'язловим. Відразу по тому виїхав до Білої Церкви — місця дислокації загону Січових Стрільців Євгена Коновальця.

Остаточним ідеологічним приводом до повстання стало підписання 14 листопада Скоропадським «Грамоти про федерацію з Росією». 15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ Олександра Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, у якому закликав до боротьби за волю України. За добу він разом з Директорією переїхав із Білої Церкви до Фастова, де наступного дня приймав звіт Андрія Мельника про результати Мотовилівського бою. 11 грудня — на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію кайзерівських військ з території УНР. 14 грудня 1918 року Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. 19 числа Директорія тріумфально прибула до столиці.

1919—1920 роки. Союз із ЗУНР

У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва й народного здоров'я. З 28 січня, після проголошення Акту Злуки, п'ятірку членів Директорату доповнили представником від Західноукраїнської Народної республіки — Євгеном Петрушевичем. Від 11 лютого Головний отаман вийшов з лав УСДРП. Наприкінці лютого відвідав Бережани та Стрий. 27 лютого в Ходорові зустрівся з представниками дипломатичної місії, котра прибула на переговори про лінію розмежування Української Галицької Армії й польської армії. Під час зустрічі поставив умову визнання УНР та ЗУНР, надання підтримки в боротьбі проти більшовиків[19].

Рішуче вимагав оголошення війни РСФСР. Через протидію Винниченка, котрий прагнув порозумітися з московськими більшовиками, війну оголосили лише 16 січня — коли радянські війська вже взяли Харків, Чернігів та підійшли до Полтави. Отримавши одноособову владу над військом, поділив армію на три угруповування: Правобережне (під орудою Олександра Шаповала), Східне (Євген Коновалець) та Південне (Андрій Гулий-Гуленко)[20].

9 травня обраний Головою Директорії, отримавши практично диктаторські повноваження. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 року здобув Київ, однак вже наступного дня під тиском Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) був змушений полишити місто[21].

Щодо стосунків Симона Петлюри з Євгеном Петрушевичем, то вони визначались, зокрема, відмінностями світоглядів.[22]Обидва діячі мали частково різні тактичні бачення шляхів виходу зі складної ситуації, у якій опинилась УНР та ЗУНР (зокрема, Петрушевич вважав необхідним негайно створити правий уряд, який вів би перемовини з Денікіним[23]). Існував дуалізм армій та урядів[24].

Головний отаман перебував у містах Чортків, Борщів, де 8 липня 1919 року проводив переговори з Президентом ЗУНР[25]. Історик Василь Іванис вказує на те, що Петлюра був відомим у Галичині серед мас, існував «1-й Тернопільський полк імені С. Петлюри»[26]. На зустрічі, ураховуючи безвихідність ситуації, ухвалили рішення про відхід УГА та уряду ЗУНР за річку Збруч[27].

Восени ситуація погіршилась — епідемічний висипний тиф та недостатня забезпеченість армії породили внутрішні суперечки. 4 листопада в Жмеринці відбулася нарада за участі представників урядів Директорії УНР та Диктатури ЗУНР. За спогадами Олександра Доценка, Петлюра в ці дні зазначив:

Для мене тепер ясно, що галичани з їх симпатіями до Москви сами загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконати в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою…[28]

Зрештою командування УГА — Мирон Тарнавський, Альфред Шаманек та Альфонс Ерле — не ставши питати згоди чи поради з Євгеном Петрушевичем, «через катастрофічний стан війська»[29] самочинно підписали сепаратний Зятківський договір з командуванням ЗСПР[30]. Це саме в той час, коли, згідно з передбаченням Петлюри, біла армія перебувала напередодні своєї остаточної ліквідації армією більшовиків[31]. Ситуація погіршувалась тим, що відразу після його підписання війська генерала Антона Денікіна, користуючись нагодою, розпочали наступ на позиції військ УНР, змусивши їх відступити, адже раптово полишені галицькими вояками ділянки фронту залишилися без прикриття[32][33]. 9 листопада в Кам'янці-Подільському Петлюра скликав спільне засідання Директорії й уряду для обговорення питання про «зраду» частини галичан. 15 листопада тріумвірат розпався — Швець і Макаренко виїхали за кордон, Директорію одноосібно очолив Петлюра. Петрушевич видав наказ заарештувати Тарнавського. Договір з білогвардійцями після перегляду умов в Одесі 17 листопада був офіційно підписаний — УГА віднині підпорядковано ЗСПР, вирішення політичної долі ЗУНР за договором не розглядали, оскільки на той час то була «держава без території». Текст договору потрапив до штабу Петлюри 26 листопада, під впливом чуток про «галицьку зраду» та ще не знаючи, що група Січових Стрільців лишилася в складі Збройних сил УНР, гайдамаки Омеляна Волоха роззброїли стрілецький полк Івана Андруха, але ситуацію змогли владнати[34].

2 грудня 1919 року за погодженням з Петлюрою дипломатичною місією УНР у Варшаві на чолі з Андрієм Лівицьким була підписана декларація щодо західних кордонів країни з польським урядом. Андрій Жук, на початок політичної діяльності котрого великий вплив мав Симон Петлюра, але згодом, зважаючи на власні кооператорські інтереси, перейшов на бік захисту позицій уряду ЗУНР, вважав її помилкою[35]. 4 грудня 1919 року делегація ЗУНР, на чолі зі Степаном Витвицьким, оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку посольству УНР у Варшаві[36]. 5 грудня Головний отаман віддав наказ про перехід армії в Зимовий похід.

6 грудня виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали в квітні 1920 року Варшавський договір, який однак не був ратифікований УНР та РП[37].

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський

У серпні 1919 року в Польщі перебувала дипломатична місія на чолі з Пилипом Пилипчуком, що негативно розцінила частина галицьких політиків. Власне їх обурили не так самі перемовини, як організована польськими урядовцями фальсифікація їхнього перебігу, котру уряд ЗУНР сприйняв за правду. До цього особливих зусиль доклав Ян Падеревський з використанням псевдодипломата «від УНР», полковника Б. Курдиновського, котрий, не маючи на те жодних прав та повноважень підписав ряд документів. Петлюра, дізнавши про існування та діяльність останнього, наказав Андрієві Лівицькому негайно викликати його до Кам'янця, аби зупинити злочинну діяльність та вимагати пояснень. Курдиновський, дізнавши про це, отримавши гроші від Падеревського, наступного дня втік до Парижа[38]. Договір, підписаний ним, а також заяви Пилипчука були визнані недійсними на спільному засіданні Директорії УНР та уряду ЗУНР 26 вересня 1919 року в Кам'янці-Подільському[39]. Головний отаман у цей час переважно перебував безпосередньо на фронті, Андрій Макаренко та Федір Швець вели кабінетні розбірки з Євгеном Петрушевичем. Зрештою вирішено послати до Варшави спільну дипломатичну місію з представників Директорії та Диктатури задля встановлення перемир'я та протибільшовицького фронту. Місія за згодою Петрушевича[24], на чолі з Лівицьким, відбула до Варшави 3 жовтня.

Наприкінці 1919 року Україна опинилась у вкрай тяжкому становищі — поразки на фронтах, окупація майже всієї її території та договір галичан з денікінцями, що вимагало негайних рішень. Як зазначав Петлюра в листі до міністра закордонних справ Лівицького:

В цей час полагодження наших стосунків з Польщею могло би нас врятувати, — дати нам базу деяку, зносини зі світом і перспективи. Дуже жалко, що ми цих переговорів не почали раніше: може б, мали більш сприяючі для нас обставини для заключання договору з Польщею[40].

4 грудня 1919 року через свого ад'ютанта Юзеф Пілсудський запросив Симона Петлюру до Варшави. 9 грудня вони зустрілися в Бельведері й обговорили питання про україно-польські стосунки та більшовицьку загрозу[41].

Підписали Варшавський договір — міждержавну угоду Польщі та УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу Петлюра дав згоду визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип'яті до її гирла. За договором польський уряд Юзефа Пілсудського скасував наміри розширення території Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року та визнав УНР.

Утім, зрештою, цей союз призвів до чергової зради з боку Польщі, котра під час укладення Ризького миру порозумілася з більшовицькою Москвою, зігнорувавши уряд УНР та його вимоги, і віддавши колишнього союзника на поталу мілітарно сильнішому ворогові[42].

В еміграції

З листопада 1920 року керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнів, Ченстохова, Варшава).

31 грудня 1923 року виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, Швейцарії.

У жовтні 1924 року оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Після еміграції Симона Петлюри у Полтаві залишилися дві його рідні сестри й племінник. Особливим рішенням Полтавської міської ради в 1927 році їм надали у довічну власність будинок брата. Навесні 1937 року їх усіх заарештували нібито за активну контрреволюційну діяльність і засудили по 1-й категорії — до розстрілу[43].

Вбивство

Керівництво Радянської Росії на чолі з В. Леніним особливо непокоїла діяльність провідника українського визвольного руху Симона Петлюри, змушеного перебувати в еміграції. За свідченням Султан-Галієва на засіданні ЦК РКП(б) у 1922 році Ленін, зокрема, сказав:

Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер — Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові як представникові партії, а Дзержинському й Триліссеру по лінії ЧК виконати це завдання[44].

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 року Самуїлом Шварцбардом. Уважають[45], що той нібито був агентом ОДПУ, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограда до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.

Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард випустив у нього сім куль. Після чого дочекався поліцію біля трупа. Петлюру ж якнайшвидше переправили до найближчої лікарні Шаріте на вулиці Сен-Жермен, але врятувати не змогли. Справа вбивства Петлюри була проблемною вже 1926 року. Про те, що знищення Петлюри було саме операцією радянських спецслужб, свідчив працівник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США[46].

Президент України Віктор Ющенко з дружиною, біля могили Симона Петлюри на Цвинтарі Монпарнас у Парижі

Петлюра похований у Парижі на цвинтарі Монпарнас на ділянці № 11.[47]

Процес Шварцбарда

Слідство та обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів особистої причетності Петлюри до погромів чи організації погромів. Жоден факт не підтвердив антисемітських нахилів Петлюри.

На процесі представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги.

Про те, що Петлюра прагнув припинити хвилю погромів, які в 1919 році забрали життя близько 50 тисяч євреїв, свідчить і його звернення до населення України від 18 березня 1921 року (звернення зроблено в еміграції через два роки після масових погромів):

Кати наші — большовики скрізь поширюють чутки, що буцімто українські повстанці нищать жидіське населення. Я Отаман Українського Війська, не вірю цьому, не вірю, бо знаю нарід український, який, утиснений грабіжниками-завойовниками, сам не може утисняти народу іншого, що так само страждає від більшовицького панування, як і він… Як головний Отаман Війська Українського, я наказує вам: більшовиків-комуністів і інших бандитів, що роблять єврейські погроми та нищать населення, карати безпощадно і, як один, стати в оборону бідного змученого населення і через наші військові суди розправитися з бандитами негайно..

Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитували двадцятисторінкову заяву Елії Добковського, який особисто знав убивцю Петлюри, до прокурора. У цій заяві пан Добковський твердив, що особа пана Петлюри активно цікавила певного Володіна, який є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству.

Українські джерела, і зокрема книга А. Яковліва «Паризька трагедія», надає чимало свідчень проти московського агента Михайла Володіна. Той приїхав до Парижа в 1925 році, багато спілкувався не лише з Шварцбардом, але й з опонентами Петлюри в колах української імміграції, збираючи інформацію про отамана.

Слідство, яке тривало понад 16 місяців, виправдало вбивцю. Адвокат Шварцбарда, комуніст у молоді роки Анрі Торес, зумів уникнути детального обговорення організації вбивства. Натомість, за попереднього слідства, він спільно з майбутнім засновником Ліги проти антисемітизму Бернаром Лекашем, подався до більшовицької Москви, а не до України шукати свідчень на підтвердження петлюрівських погромів. Адвокату Симона перед судовим засіданням була передана папка із документами про непричетність Петлюри до єврейських погромів, зібрана його дружиною і соратниками. З невідомих причин документи так і не були використані у судовому засіданні і не прив'язані до справи

З цього суперечливого процесу народилася впливова нині Ліга боротьби проти расизму та антисемітизму (LICRA). Симонові Петлюрі судилося стати жертвою не лише зухвалого вбивства, але й посмертної політичної дискредитації[48].

Вшанування пам'яті

Державні почесті

16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри та встановлення йому пам'ятників у місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені[49].

Вулиці

На честь Симона Петлюри названі вулиці в Броварах, Дніпрі[50], Львові[51], Києві, Полтаві, Вінниці, Житомирі, Рівному[52], Тернополі[53], Млиновому[54], Стрию, Івано-Франківську, Шепетівці та багатьох інших населених пунктах України.

Пам'ятники
  • 2001 року в Рівному на майдані поряд з Народним домом встановлено пам'ятник-погруддя Симону Петлюрі.
  • 14 жовтня 2017 року у Вінниці відкрили пам'ятник Симону Петлюрі роботи скульптора Володимира Овраха та його синів Романа і Андрія[55]. Пам'ятник встановлено на подвір'ї обласного радіо (вулиця Симона Петлюри 15), де за часів УНР містилось Міністерство пошт і телеграфів, а пізніше перебувала Військово-похідна Канцелярія Головного Отамана УНР. У майбутньому пам'ятник стане частиною історичного комплексу — «Музею тимчасової столиці»[56]. Пам'ятник Симону Петлюрі виготовлено з бронзи у натуральну величину. Симон Петлюра сидить на лавці, тримаючи у руках мапу України. Основою для пам'ятника стала відома світлина, зроблена у 1919 році в Кам'янці-Подільському.
  • 22 травня 2018 року відбулося відкриття другої меморіальної дошки на честь С. Петлюри у Полтаві, приурочене до 139-ї річниці дня його народження[57].
  • 24 серпня 2018 року на бульварі Симона Петлюри у Тернополі встановлено бюст[58].
  • 22 січня 2019 року у Києві було відкрито барельєф на його честь на вулиці Симона Петлюри.[59]
  • 22 січня 2019 у Хмельницькому було відкрито барельєф[60].
  • У листопаді 2020 року у польському місті Скерневиці до 100-річчя події відкрито монумент «Перед Варшавською битвою» (пол. Przed Bitwą Warszawską), який зображає, зокрема, отамана Симона Петлюру[61].


У культурі

Симону Петлюрі присвячено ряд музичних та кінематографічних творів, зокрема дума «На смерть Симона Петлюри» обробки Григора Китастого, пісня «Розмова» Ігоря Жука, однойменний військовий марш Сергія Войтюка, також згадується у пісні «Гарматним димом просмерділись галуни» (пісня про Тютюника) авторства Івана Багряного та Григора Китастого, тощо.

У літературі

Згадується у романі «Біла ґвардія» Михаїла Булгакова.

У кінематографі

Життю Симона Петлюри присвячений біографічний фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри» (2018).

У живописі

У Києві 22 травня 2019 року відкритий перший в світі мурал із зображенням Симона Петлюри, який намальований на будинку за адресою вулиця Зої Космодем'янської, 18[62].

Інші об'єкти вшанування пам'яти

У Парижі існує українська бібліотека імені Симона Петлюри та Музей Симона Петлюри.

Кабінетом Міністрів України 28 лютого 2018 р. засновано в числі академічних стипендій імені державних діячів першого українського уряду для студентів та курсантів закладів вищої освіти державної форми власності, які здобувають вищу освіту за освітнім рівнем магістра стипендію імені Симона Петлюри (Державна безпека, Публічне управління та адміністрування).[63]

Псевдо

Тагон Святослав

О.Ряст.

Полтавченко.

Могила Степан.[64]

Світлини

Твори

Див. також

Примітки
  1. На січовиках трофейні шоломи, здобуті на початку антигетьманського повстання.
  2. Пеленська О. Пам'ятник Симону Петлюрі у Польщі вшановує народи, які воювали із більшовицькою Росією // Радіо Свобода. — 2020. — 12 лист.
  3. Литвин, 2001, Хронологія….
  4. Іванис, 1993, с. 11..
  5. Мокляк, Пащенко, 2009, Петлюри..
  6. Білоусько та ін., 2005, с. 32–36.
  7. Сергійчук, 2004, с. 11..
  8. Жук, 1936.
  9. Іванис, 1993, с. 17..
  10. Іванис, 1993, с. 22..
  11. Сергійчук, 2004, с. 26..
  12. Згодом, через особисту неприязнь, задавнені порахунки та нездійснені амбіції, Винниченко написав твір у трьох томах «Відродження нації». Ця праця і зроблені в ній висновки мали чи не вирішальний вплив на радянську і зарубіжну історіографію, оскільки широко використовувалися як доказ помилковості стратегії і тактики Центральної Ради. Доктрина Винниченка про відсутність у Центральній Раді соціалістичної політики, яка, мовляв, і призвела до її повалення власним народом, стала однією з найбільш уживаних аргументів більшовицької пропаганди, отже, і історичної науки. При цьому Винниченко замовчав свою особисту роль, а відповідно, і відповідальність за перебіг тогочасних подій.[джерело?]
  13. Сергійчук, 2004, с. 41–43..
  14. Сергійчук, 2004, с. 44..
  15. Гай-Нижник, 2010, с. 31–32..
  16. Тинченко Я. Ю. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — Київ, Львів: Інститут українознавства ім. Крип'якевича НАН України, 1996. — 371 с. — ISBN 5-7702-1011-7
  17. Тинченко, 1996.
  18. Гай-Нижник, 2011.
  19. Литвин, Науменко, 1995, с. 168..
  20. Гай-Нижник, 2010, с. 136..
  21. Машкевич, 2010, с. 75–79..
  22. Іванис, 1993, с. 104..
  23. Іванис, 1993, с. 107..
  24. Іванис, 1993, с. 113..
  25. Литвин, Науменко, 1995, с. 101..
  26. Іванис, 1993, с. 101..
  27. Полянський, 1998, с. 48..
  28. Доценко, 1923, с. 95..
  29. Литвин, Науменко, 1995, с. 263..
  30. Доценко, 1923, с. 275–291..
  31. Удовиченко, 1971, с. 210..
  32. Доценко, 1923, с. 280–281..
  33. Коновалець, 1928, с. 31..
  34. Хома, 2011, с. 91–92..
  35. Сергійчук, 2004, с. 256..
  36. Литвин, Науменко, 1995, с. 140..
  37. Іванис, 1993, с. 128..
  38. Доценко, 1923, с. 43–67..
  39. Іванис, 1993, с. 115..
  40. Петлюра, 1979, с. 357, 358..
  41. Jędrzejewicz, Cisek, 1998, s. 150..
  42. Доценко О. Літопис української революції. Матеріяли й документи до історії української революції. Том 2: Книга 5 (1917—1923) 400 с. Варшава, 1923 (5 ст.)
  43. СБУ передала до Музею УНР матеріали про розстріл сестер Петлюри
  44. Сергійчук Володимир. Тавруючи визвольний прапор. Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН-УПА. Видання третє, доповнене.— К.: ПП Сергійчук M. І., 2011.— С. 4.
  45. УНП просит Черномырдина отдать архивные документы об убийстве Петлюры // NEWSru.ua. — 2009. — 22 мая. (рос.)
  46. Лазарева Алла. «Зручне» вбивство // Український тиждень. — 2011. — № 22 (187). — 2 червня.
  47. Simon Petlyura (1879-1926) - Find A Grave.... www.findagrave.com. Процитовано 30 червня 2018.
  48. Рябчук, Микола (2011). Постколоніальний синдром: Спостереження (англ.). ISBN 978-966-2141-66-5.
  49. Указ Президента України від 16 травня 2005 року № 793/2005 «Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки». Архівовано 21 жовтня 2008 у Wayback Machine.
  50. Розпорядження Дніпропетровського міського голови від 26 листопада 2015 року № 897-р «Про перейменування топонімів м. Дніпропетровська»
  51. Львов пополнился двумя храмами на одной улице: Серую улицу Симона Петлюры озарили золотые купола // ХайВей. — 2007. — 19 апреля. (рос.)
  52. Ровно. ул. С. Петлюры(рос.)
  53. Архівована копія. Архів оригіналу за 3 травня 2008. Процитовано 20 червня 2009.
  54. Архівована копія. Архів оригіналу за 19 лютого 2008. Процитовано 20 червня 2009.
  55. У Вінниці відкрили пам'ятник Симону Петлюрі «Український тиждень»
  56. У Вінниці відкрили перший в Україні повноцінний пам'ятник Симону Петлюрі
  57. У Полтаві встановили меморіальну дошку на честь Симона Петлюри (ФОТО) «Depo.Полтава»
  58. У Тернополі відкрили бюст Симону Петлюрі
  59. У Києві відкрили барельєф Петлюрі. Радіо Свобода. 21 січня 2019. Архів оригіналу за 19 квітня 2019. Процитовано 6 червня 2021.
  60. https://glavcom.ua/country/incidents/u-hmelnickomu-vstanovili-memorialnu-doshku-petlyuri-563392.html
  61. «Przed Bitwą Warszawską» — pomnik upamiętniający międzynarodową współpracę podczas wojny 1920 roku // Ministerstwo Kultury i Dziedzictwa Narodowego, 9 листопада 2020 (пол.)
    У Польщі до 100-річчя Варшавської битви відкрили пам'ятник з Петлюрою // «Європейська Правда», 9 листопада 2020
  62. У столиці презентували мурал із зображенням Симона Петлюри (рос.). Процитовано 11 серпня 2019.
    У столиці презентували мурал із зображенням Симона Петлюри (рос.). Процитовано 11 серпня 2019.
    Вікна-новини. Выпуск от 22.05.2019 (22:00) | Вікна-Новини (рос.). Процитовано 11 серпня 2019.
    В столице открыли мурал с изображением Симона Петлюры (рос.). Процитовано 11 серпня 2019.
  63. постанова Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2018 р. № 133 «Про заснування академічних стипендій імені державних діячів першого українського уряду»
  64. ФРОНТ-МАN УНР. (Укр.). 13.5.19. Процитовано 19.9.21.

Посилання

Джерела

Література
Попередник
Володимир Винниченко		 2-й Голова Директорії УНР
1919–1926		 Наступник
Андрій Лівицький
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.