Герцогство Неопатрія

Коли грецький правитель Фессалії Іоанн II Дука помер у 1318 році без спадкоємця, його володіння потрапили в період анархії. Альмогавари (найманці) Каталонської компанії, які нещодавно захопили більшу частину Афінського герцогства на півдні Фессалії, скористались цією ситуацією для просування на північ. Керовані Альфонсо Фадріке, каталонці взяли Неопатрію в 1319 році, і до 1325 року захопили Зейтуні, Лідоріки, Сідерокастрон та Вітриницю, так само, як - ймовірно, ненадовго - Домокос, Гардики та Фарсалу.[1][2][3] Центральна та північна частина Фессалії залишалася в грецьких руках під низкою місцевих магнатів, деякі з них, як Стефан Гаврилопул із Трикали, визнавали візантійський сюзеренітет; інші, однак, як родина Маласенів з Волоса, звернулися до каталонців за підтримкою.[1][4]

Грецькі правителі Фессалії давно, але помилково, були відомі як "герцоги Неопатрії" у західноєвропейських джерелах через їхню столицю, сучасне село Іпаті; це було наслідком плутанини з прізвищем Дука, яке західні джерела неправильно сприймали як титул "герцога".[5][6] В результаті територія, завойована каталонцями в Фессалії, була організована як "герцогство Неопатрія" і була поділена на п'ять капітанств.[2] Каталонці обрали інфанта Манфреда, сина короля Сицилії Фредеріка III, в якості свого герцога, але фактичну владу мали місцевий представник герцога, генерал-вікарій, та маршал (mariscalus exercitus ducatuum), обраний главою Компанії.[3]

Більшість володінь герцогства у Фессалії були втрачені, коли регіон завоювали серби Стефана Душана в 1348 році, але Неопатрія та область навколо неї залишилися в руках каталонців.[7] У 1377 році титул герцога Афінського і Неопатрії взяв Педро IV Арагонський.[8] Він зберігся серед додаткових титулів його наступників і регулярно включався до повного титулу іспанських монархів принаймні до моменту захоплення іспанської корони Бурбонами.[9]

У 1378–79 каталонці втратили більшу частину своїх володінь у Беотії Наваррійській компанії, тоді як з півдня амбітний флорентійський авантюрист Неріо Аччаюолі, володар Коринфу, захопив Мегару в 1374 році і почав тиснути на Афіни.[8][10] До 1380 року каталонці залишилися лише з двома столицями, Афінами та Неопатрією, а також графством Салона. Афіни потрапили до Аччаюолі в 1388 році, а в 1390 році він захопив і Неопатрію. З чого часу він міг похизуватися титулом "Володар Коринфу, герцогства Афінського та Неопатрії", але його торжество було недовгим: у 1393/4 турки-османи завоювали Неопатрію та всю долину річки Сперхіос.[11][12]

В церковному сенсі герцогство в основному належало до латинського архієпископства Неопатрії (L'Arquebisbat de la pàtria) що мала один вікаріат Зейтуні (Ламія). Серед каталонських архієпископів був і Феррер д'Абелла, який намагався перевести себе на західноєвропейський престол.

• Гільом (1319–1338)
• Джованні (1338–1348)
• Федеріго I (1348–1355)
• Фредеріго II (1355–1377)
• Марія (1377–1379)
• Педро (1379–1387)

Генерали-вікарії виступали місцевими представниками герцогів і були намісниками герцогства-близнюка, спочатку Корони Сицилії, а після 1379 року Арагонської Корони:

• Альфонсо Фадріке (1319 – приблизно 1330)[13]
• Одо Новельський, можливо, призначений pro tempore для ведення війни проти Готьє VI де Бріенна в 1331 році[14]
• Ніколас Лянча (приблизно 1331–1335)[14]
• Раймон Бернарді (1354–1356)[15]
• Гонсалво Хіменес Аренійський (1359)[16]
• Матвій з Монкади (1359–1361)[16]
• П'єр де Пу (1361–1362)[16]
• Роджер де Лурія (1362–1369/70) де-факто, невизнаний до 1366 року[17]
• Гонсалво Хіменес Аренійський (1362–1363) невизначено[16]
• Матвій з Монкади (1363–1366), лише де-юре[16]
• Матвій з Перальти (1370–1374)[18]
• Луїс Фадріке (1375–1381)[18]
• Філіп Далмау, віконт Рокаберті (1379–1386, де-факто лише на час його перебування в Греції в 1381 - 1382)[19]
  • Реймонд де Віланова (1382–1386) заступник Філіпа Далмау після його відбуття з Греції[20]
• Бернард Корнелла (1386–1387), ніколи не був у Греції[21]
• Філіп Далмау, віконт Рокаберті (1387–1388)[22]
  • П'єр де Пу (1386–1388), заступник Бернарда Корнелли та Філіпа Далмау в Греції до взяття Афін Неріо Аччаюолі[23]

1. Nicol, 2010, с. 80, 101.
2. Fine, 1994, с. 243.
3. Koder та Hild, 1976, с. 74.
4. Fine, 1994, с. 246.
5. Polemis, 1968, с. 97, esp. note 2.
6. The actual title borne by the rulers of Thessaly was that of sebastokrator. Properly speaking this was not hereditary, but had to be conferred by the reigning Byzantine emperor. Polemis, 1968, pp. 97–98
7. Fine, 1994, с. 398.
8. Koder та Hild, 1976, с. 76.
9. Setton, 1975b, с. 187.
10. Fine, 1994, с. 401–402.
11. Koder та Hild, 1976, с. 76–77.
12. Fine, 1994, с. 404.
13. Setton, 1975b, с. 173, 188–189.
14. Setton, 1975b, с. 190, 197.
15. Setton, 1975b, с. 197–198.
16. Setton, 1975b, с. 198.
17. Setton, 1975b, с. 198–199.
18. Setton, 1975b, с. 199.
19. Setton, 1975b, с. 220–223, 235, 238, 240–241.
20. Setton, 1975b, с. 235, 238, 240–242.
21. Setton, 1975b, с. 241–242.
22. Setton, 1975b, с. 243–244.
23. Setton, 1975b, с. 241–245.

• Fine, John Van Antwerp (1994) [1987]. The Late Medieval Balkans: A Critical Survey from the Late Twelfth Century to the Ottoman Conquest. Ann Arbor, Michigan: University of Michigan Press. ISBN 0-472-08260-4.
• Koder, Johannes; Hild, Friedrich (1976). Tabula Imperii Byzantini, Band 1: Hellas und Thessalia (German). Vienna: Verlag der Österreichischen Akademie der Wissenschaften. ISBN 978-3-7001-0182-6.
• Miller, William (1908). The Latins in the Levant: A History of Frankish Greece (1204–1566). London: John Murray. OCLC 563022439.
• Nicol, Donald MacGillivray (2010). The Despotate of Epiros 1267–1479: A Contribution to the History of Greece in the Middle Ages. Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-13089-9.
• Polemis, Demetrios I. (1968). The Doukai: A Contribution to Byzantine Prosopography. London: The Athlone Press.
• Setton, Kenneth M. (1975a). Catalan Domination of Athens 1311–1388, Revised Edition. London: Variorum. ISBN 0-902089-77-3.
• Setton, Kenneth M. (1975b). The Catalans in Greece, 1311–1388. У Hazard, Harry W. A History of the Crusades, Volume III: The fourteenth and fifteenth centuries. Madison, Wisconsin: University of Wisconsin Press. с. 167–224. ISBN 0-299-06670-3.