Герцогство Неопатрія

Герцогство Неопатрія (кат. Ducat de Neopàtria; грец. Δουκάτο Νέων Πατρών; лат. Ducatus Neopatriae) — каталонська держава в південній Фессалії, заснована в 1319 році. Будучи офіційно частиною Арагонської корони, герцогство керувалося спільно з сусіднім Афінським герцогством місцевою каталонською аристократією, яка користувалася значним ступенем самоврядування. З середини XIV століття герцогство вступило в період занепаду: більша частина фессалійських володінь була втрачена на користь Сербського царства, в державі почались внутрішні конфлікти, а також з'явилась загроза з боку турецького піратства в Егейському морі та початок османської експансії на Балканах. Ослаблені цими факторами, каталонські володіння були захоплені флорентійським авантюристом Неріо I Аччаюолі протягом періоду 1385 - 1390 років.

Герцогство Неопатрія
васальна держава

1319  1390

Герб

Розташування Герцогство Неопатрія
Столиця Неопатрія
Мови каталонська, грецька
Релігії католицизм, православ'я
Форма правління герцогство
Історичний період Пізнє середньовіччя
 - Каталонське захоплення Неопатрії 1319
 - Неопатрія захоплена Неріо I Аччаюолі 1390
Попередник
Наступник
Фессалія
Сербське царство
Афінське герцогство
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Герцогство Неопатрія

Історія

Коли грецький правитель Фессалії Іоанн II Дука помер у 1318 році без спадкоємця, його володіння потрапили в період анархії. Альмогавари (найманці) Каталонської компанії, які нещодавно захопили більшу частину Афінського герцогства на півдні Фессалії, скористались цією ситуацією для просування на північ. Керовані Альфонсо Фадріке, каталонці взяли Неопатрію в 1319 році, і до 1325 року захопили Зейтуні, Лідоріки, Сідерокастрон та Вітриницю, так само, як - ймовірно, ненадовго - Домокос, Гардики та Фарсалу.[1][2][3] Центральна та північна частина Фессалії залишалася в грецьких руках під низкою місцевих магнатів, деякі з них, як Стефан Гаврилопул із Трикали, визнавали візантійський сюзеренітет; інші, однак, як родина Маласенів з Волоса, звернулися до каталонців за підтримкою.[1][4]

Грецькі правителі Фессалії давно, але помилково, були відомі як "герцоги Неопатрії" у західноєвропейських джерелах через їхню столицю, сучасне село Іпаті; це було наслідком плутанини з прізвищем Дука, яке західні джерела неправильно сприймали як титул "герцога".[5][6] В результаті територія, завойована каталонцями в Фессалії, була організована як "герцогство Неопатрія" і була поділена на п'ять капітанств.[2] Каталонці обрали інфанта Манфреда, сина короля Сицилії Фредеріка III, в якості свого герцога, але фактичну владу мали місцевий представник герцога, генерал-вікарій, та маршал (mariscalus exercitus ducatuum), обраний главою Компанії.[3]

Більшість володінь герцогства у Фессалії були втрачені, коли регіон завоювали серби Стефана Душана в 1348 році, але Неопатрія та область навколо неї залишилися в руках каталонців.[7] У 1377 році титул герцога Афінського і Неопатрії взяв Педро IV Арагонський.[8] Він зберігся серед додаткових титулів його наступників і регулярно включався до повного титулу іспанських монархів принаймні до моменту захоплення іспанської корони Бурбонами.[9]

У 1378–79 каталонці втратили більшу частину своїх володінь у Беотії Наваррійській компанії, тоді як з півдня амбітний флорентійський авантюрист Неріо Аччаюолі, володар Коринфу, захопив Мегару в 1374 році і почав тиснути на Афіни.[8][10] До 1380 року каталонці залишилися лише з двома столицями, Афінами та Неопатрією, а також графством Салона. Афіни потрапили до Аччаюолі в 1388 році, а в 1390 році він захопив і Неопатрію. З чого часу він міг похизуватися титулом "Володар Коринфу, герцогства Афінського та Неопатрії", але його торжество було недовгим: у 1393/4 турки-османи завоювали Неопатрію та всю долину річки Сперхіос.[11][12]

В церковному сенсі герцогство в основному належало до латинського архієпископства Неопатрії (L'Arquebisbat de la pàtria) що мала один вікаріат Зейтуні (Ламія). Серед каталонських архієпископів був і Феррер д'Абелла, який намагався перевести себе на західноєвропейський престол.

Герцоги Неопатрії

Генерали-вікарії

Генерали-вікарії виступали місцевими представниками герцогів і були намісниками герцогства-близнюка, спочатку Корони Сицилії, а після 1379 року Арагонської Корони:

  • Альфонсо Фадріке (1319 – приблизно1330)[13]
  • Одо Новельський, можливо, призначений pro tempore для ведення війни проти Готьє VI де Бріенна в 1331 році[14]
  • Ніколас Лянча (приблизно1331–1335)[14]
  • Раймон Бернарді (1354–1356)[15]
  • Гонсалво Хіменес Аренійський (1359)[16]
  • Матвій з Монкади (1359–1361)[16]
  • П'єр де Пу (1361–1362)[16]
  • Роджер де Лурія (1362–1369/70) де-факто, невизнаний до 1366 року[17]
  • Гонсалво Хіменес Аренійський (1362–1363) невизначено[16]
  • Матвій з Монкади (1363–1366), лише де-юре[16]
  • Матвій з Перальти (1370–1374)[18]
  • Луїс Фадріке (1375–1381)[18]
  • Філіп Далмау, віконт Рокаберті (1379–1386, де-факто лише на час його перебування в Греції в 1381 - 1382)[19]
    • Реймонд де Віланова (1382–1386) заступник Філіпа Далмау після його відбуття з Греції[20]
  • Бернард Корнелла (1386–1387), ніколи не був у Греції[21]
  • Філіп Далмау, віконт Рокаберті (1387–1388)[22]
    • П'єр де Пу (1386–1388), заступник Бернарда Корнелли та Філіпа Далмау в Греції до взяття Афін Неріо Аччаюолі[23]

Примітки

  1. Nicol, 2010, с. 80, 101.
  2. Fine, 1994, с. 243.
  3. Koder та Hild, 1976, с. 74.
  4. Fine, 1994, с. 246.
  5. Polemis, 1968, с. 97, esp. note 2.
  6. The actual title borne by the rulers of Thessaly was that of sebastokrator. Properly speaking this was not hereditary, but had to be conferred by the reigning Byzantine emperor. Polemis, 1968, pp. 97–98
  7. Fine, 1994, с. 398.
  8. Koder та Hild, 1976, с. 76.
  9. Setton, 1975b, с. 187.
  10. Fine, 1994, с. 401–402.
  11. Koder та Hild, 1976, с. 76–77.
  12. Fine, 1994, с. 404.
  13. Setton, 1975b, с. 173, 188–189.
  14. Setton, 1975b, с. 190, 197.
  15. Setton, 1975b, с. 197–198.
  16. Setton, 1975b, с. 198.
  17. Setton, 1975b, с. 198–199.
  18. Setton, 1975b, с. 199.
  19. Setton, 1975b, с. 220–223, 235, 238, 240–241.
  20. Setton, 1975b, с. 235, 238, 240–242.
  21. Setton, 1975b, с. 241–242.
  22. Setton, 1975b, с. 243–244.
  23. Setton, 1975b, с. 241–245.

Джерела

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.