Гончарук Іван Савич

Народився в селянській родині, котра мала 4 гектари ріллі, корів, свиней та курей. Батько помер, коли Іванові виповнилось три роки — на руках матері, Марії Федорівни (в дівоцтві — Прус), залишилось четверо дітей: донька й три сини.

Закінчив польську шестирічну школу в Грудках. Після окупації Радянським Союзом, в 1939 році, вступив на курси слюсарів при залізничному депі в Ковелі. Навчання не завершив, бо треба було допомагати матері з господарством, позаяк сестра Домна вийшла заміж, один з братів — Яків — оженився та мав власне господарство, другого, Ієва, призвали до Червоної армії. Згодом брат Яків воював в УПА, загинув 1945 року, місце поховання — невідоме[2].

Після повернення повторної окупації СРСР 1944 року, Іван переховувався від мобілізації до Червоної Армії на хуторі в сестри. В липні 1944 року долучився до повстанців, двотижневий вишкіл УПА проходив на хуторі Вовки, де отримав псевдо «Лісовий». Основна діяльність загону зводилась до розправи над присланим радянсько-партійним активом та їх опорою з місцевих. Гончарук-«Лісовий» виконував, в основному, господарчі справи. Загін діяв в околиці сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище та інших навколишніх сіл Камінь-Каширського та Ратнівського районів. В прямі бої із загонами НКВД намагались не вступати через можливі втрати. Перший бій з військами НКВД Іван зустрів біля села Хабарище Ратнівського району.

Вперше був схоплений співробітниками НКВД, разом з двома побратимами, 21 грудня 1945 року на хуторі біля Грудок; при собі мав гвинтівку та набої. Судили, разом із шістьма іншими вояками УПА, в 1946 році. Звинувачений в ухиленні від служби в Червоній Армії, участі в боївці УПА та збиранні продуктів для неї, бойових діях проти НКВД, вбивстві місцевої жительки. Вирок — смертна кара, однак Воєнна колегія Верховного суду УРСР замінила розстріл на 20 років каторги та 5 років позбавлення громадянських прав. Покарання відбував в таборах Колими[3].

У 1956 році написав заяву на перегляд справи і 17 серпня 1956 року МВС СРСР вирішило звільнити Гончарука через недоцільність подальшого тримання в ув'язненні. Повернутися додому Іван не мав права, тому оселився в Усть-Омчузі, селищі Тенькінського району Магаданської області, де влаштувався кухарем до військової частини. Там познайомився з дівчиною з Сумщини, що працювала там швачкою, Ганною Проценко, з якою згодом побрались. Родина мала двох дітей — сина та доньку.

Потім працював кухарем торговельної контори, після курсів у Магадані став очільником їдальні на 169-у кілометрі колимської дороги. Рідне село — Грудки — відвідував раз на три роки, згідно з дозволом[4].

У 1969 році, за допомогою батьків дружини, купили на Харківщині хату, куди переїхали 1975 року. Іван був вже пенсіонером. Проживав з родиною в селищі Комсомольське.

У жовтні 1986 року управління КДБ Волинської області розпочало проти Івана Гончарука додаткове розслідування за статтею 399 КПК УРСР. Архівно-кримінальна справа № 13017 з обвинувачення Гончарука розпочата 29 червня і завершена 17 вересня 1987 року.

10 червня 1987 року майор КДБ В. М. Приступа склав постанову про притягнення як обвинуваченого Івана Гончарука.

Головне обвинувачення у цьому документі:

«...перейшов на сторону ворога, добровільно вступивши в банду УПА організації українських націоналістів (ОУН), яка спільно з фашистами вела збройну боротьбу проти радянської держави за відділення від Радянського Союзу Української РСР і встановлення на її території буржуазного ладу.»

Звинувачення Гончарукові висунули надумані, адже німців на той час (1945 рік) на Волині вже не було і про жодну співпрацю не могло бути й мови. До Івана Савича застосували статті 56 та 64 КК УРСР із застосуванням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 року, у якому йдеться про покарання нацистських злочинців без терміну давності. Окрім цього, була застосована Постанова Президії Верховної Ради СРСР від 3 вересня 1965 року, що дозволяла смертну кару до осіб, які «проводили активну карательську діяльність, брали особисту участь у вбивствах радянських людей», тобто радянської окупаційної адміністрації та НКВД, хоча пряма участь у вбивствах Гончаруком залишилась недоведеною.

24 червня 1987 року президія Волинського обласного суду скасувала вирок Івану Гончаруку від 28 березня 1946 року і через 5 днів він був заарештований. Допити проводились в Готвальді, Луцьку, по 8 годин на день. Під час слідства було вчинено тиск на родину, зустрітися з членами котрої дозволяли через три дні[4].

Відкритий судовий процес відбувся в місті Камінь-Каширський і тривав від 12 до 16 жовтня 1987 року. Одночасно КДБ організувало сходи сіл, котрі вимагали засудження та розстрілу «бандита». Вирок суду був передбачуваним — смертна кара. Обвинувачений так і не визнав провини щодо катувань та вбивств, касаційні скарги адвоката та обвинуваченого не досягли бажаного результату.

19 жовтня 1987 року в Луцьку суддя Борис Плахтій, який у 2021 році через суд домігся підвищення пенсії до 202 тис. грн на місяць[5], та народні засідателі Б.Панчук та Г.Артеменко підписали смертний вирок[6].

Постанову Президії Верховної Ради Української РСР від 19 квітня 1988 року, з текстом «Відхилити клопотання про помилування І.Гончарука», у Києві підписала голова Верховної ради УРСР Валентина Шевченко.

29 червня 1989 року арештували майно сім'ї Гончаруків: описано будинок площею 77,7 м², арештовані грошові вклади.

Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в Києві. Місце поховання невідоме.

Рішенням Національної комісії з реабілітації від 29 квітня 2021 року був реабілітований[1].

• † Мартиролог загиблих діячів ОУН та УПА †