Шевченко Валентина Семенівна

Валенти́на Семе́нівна Шевче́нко (уроджена Соляник; 12 березня 1935(19350312), Кривий Ріг — 3 лютого 2020, Київ) — компартійний та державний діяч УРСР, за часів незалежності України — громадський діяч. Кандидат педагогічних наук (1972). Член ЦК КПУ в 1976—1990 роках. Член Політичного бюро ЦК КПУ в березні 1985 — червні 1990 року. Депутат Верховної Ради УРСР 9—11-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 11-го скликання. Народний депутат СРСР у 1989—1991 роках. Член ЦК КПРС у 1986—1990 роках.

Шевченко Валентина Семенівна
Шевченко Валентина Семенівна
Голова Президії Верховної Ради УРСР
листопад 1984 — 4 червня 1990
Попередник: Ватченко Олексій Федосійович
Спадкоємець: Івашко Володимир Антонович
 
Народження: 12 березня 1935(1935-03-12)
Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Українська Соціалістична Радянська Республіка,  СРСР
Смерть: 3 лютого 2020(2020-02-03) (84 роки)
Київ
Національність: українка
Країна: СРСР і Україна
Освіта: Географічний факультет Київського університету (1960)
Ступінь: кандидат педагогічних наук (1972)
Партія: КПРС
Автограф:
Нагороди:
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден княгині Ольги І ступеня
Орден княгині Ольги ІІ ступеня
Орден княгині Ольги ІІІ ступеня

 Медіафайли у Вікісховищі

Життєпис

Народилась 12 березня 1935 р. у Кривому Розі, Дніпропетровської області в родині шахтаря з українського козацького роду Соляників. Представники роду Соляників у юридичних документах, пов'язаних з цим регіоном, згадуються вже в середині XVIII ст.

З 1954 року — старша піонервожата, вчитель географії Криворізької середньої школи, секретар Криворізького міського комітету ЛКСМУ Дніпропетровської області.

Член КПРС з 1957 року.

У 1960 році закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка, географічний факультет.

У 1960—1962 роках — секретар Дзержинського районного комітету КПУ міста Кривого Рогу.

У 1962—1969 роках — секретар і завідувач відділу ЦК ЛКСМ України.

У 1969—1972 роках — заступник міністра освіти Української РСР.

У 1972—1975 роках — голова Президії Українського товариства дружби і культурного зв'язку із зарубіжними країнами.

У 1975—1985 роках — заступник Голови Президії Верховної Ради Української РСР.

З 22 листопада 1984 по 27 березня 1985 року — виконувач обов'язків голови, а з 27 березня 1985 по 4 червня 1990 року — Голова Президії Верховної Ради Української РСР.

У 1986 році, будучи головою Президії Верховної Ради УРСР, підписала наказ про створення двох нових районів — Згурівського у Київській області і Брусилівського у Житомирській, з метою розселення біженців з Чорнобильської зони.

У квітні 1988 року підписала Постанову Президії Верховної Ради УРСР про відмову у помилуванні Івана Гончарука, якого було розстріляно у червні 1989 року за антирадянську військову діяльність у лавах УПА, причому за цими звинуваченнями він вже відбув покарання у 1945—1956 роках в Гулазі і потім до 1975 року в засланні.

Всупереч закону, вигнала з зали засідань Верховної Ради УРСР поета Ростислава Братуня, який на той час був депутатом Верховної ради СРСР, за синьо-жовтий значок на лацкані піджака. Ганьбила українську національну символіку на засіданнях Верховної ради СРСР.[1]

З 1991 року — на пенсії.

З вересня 1997 року — на громадській роботі. Очолювала Національний фонд «Україна — дітям», Всеукраїнський благодійний фонд сприяння розвитку фізичної культури, спорту і туризму.

З 2002 року — голова Конгресу ділових жінок України.

В останні роки життя Валентина Шевченко рідко з'являлась на публіці та не давала інтерв'ю, мала проблеми зі здоров'ям і лікувалася в «Феофанії».[2]

Валентина Шевченко померла 3 лютого 2020 року. Прощання має пройти 6 лютого, після чого вона буде похована на Байковому кладовищі.[2][3].

Оцінки

На думку Віталія Портнікова, Шевченко «була і залишилися функціонером епохи Щербицького — епохи наполегливого знищення всього українского. Останні роки цієї епохи — час, коли вона очолювала Верховну Раду УРСР — був часом, коли керівництво УРСР пручалося будь-яким змінам, що їх розпочав у Радянському Союзі Горбачов. Перебудова в Україні, її національне відродження фактично почалася вже після Щербицького і Шевченко. Поза сумнівом, Валентина Шевченко залишиться в українській історії — але історії колонії, а не держави».[1]

За спогадами Мирослави Барчук "Валентина Шевченко — одна з найбільш реакційних і жорстоких керівників радянської України. У неї була репутація залізного чобота щодо діячів культури, акторів, гнобителя усякого вільнодумства і дисидентства. Колись на початку 80-х Валентина Шевченко під час розмови сказала Івану Миколайчуку: «Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що ми не бачимо націоналістичних підтекстів „Вавилону ХХ“ і всього вашого поетичного кіно. Буде відповідальність, запам'ятайте мої слова. Не довго лишилось»…Валентина Шевченко…була одним з decision makers і одним із найвпливовіших «катків» радянського «бульдозера», який зачищав українську культуру.".[4]

Звання та нагороди

Див. також

Примітки
  1. https://www.facebook.com/portnikov/posts/3371693452857031
  2. Померла спікер Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. УНІАН. 3 лютого 2020. Процитовано 3 лютого 2020.
  3. Померла спікерка Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. LB.ua. 3 лютого 2020. Процитовано 3 лютого 2020.
  4. Тут українські медіа і Дмитро Разумков у парламенті з прідиханієм розповідають…
  5. Указ Президента України від 17 червня 1998 року № 649/98 «Про нагородження відзнакою Президента України "Орден княгині Ольги"»
  6. Указ Президента України від 3 березня 2005 року № 409/2005 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Міжнародного жіночого дня»
  7. Указ Президента України від 16 січня 2009 року № 26/2009 «Про відзначення державними нагородами України»
  8. Указ Президента України від 4 березня 2010 року № 291/2010 «Про відзначення державними нагородами України»

Джерела

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.