Вандали

У 406 вандали досить легко просувалися від Паннонії на захід уздовж Дунаю, але коли вони досягли Рейну, то зустріли Франків, які заселяли римські провінції в північній Галлії. Двадцять тисяч вандалів, разом зі своїм королем, загинуло в битві. Але з допомогою аланів вони зуміли завдати поразки франкам, і 31 грудня 406, вандали перетнули замерзлий Рейн, щоб вторгнутися у Галлію, яку вони спустошили. Під проводом Гундеріка (Gunderic), сина Годигісела, вандали грабували усе на шляху на захід і південь, рухаючись через Аквітанію.

Восени 409 року вандали в союзі з аланами і свевами вторглися до Римської Іспанії (сучасний Піренейський півострів), пройшовши через Галлію (сучасну Францію)[3]. Там вони отримали землю від римлян, як федерати, в провінціях Галісія (на північному заході) і Бетіка (південь). Алани отримали землі в Лузитанії (на заході) і регіон навколо міста Картаго Нова (зараз Картахена). Свеви також отримали частину Галісії. Вестготи, які перед тим як одержати земелі у Септіманії (регіон в південній Франції) вторглись до Іберії, та 426 році розгромили аланів, серед загиблих був і король західних аланів Атакес (Attaces). Залишок аланів згодом звернувся до короля вандалів Гундеріка аби той прийняв корону аланів. Пізніше королі вандалів в Північній Африці називали себе королями вандалів та аланів (лат. Rex Wandalorum et Alanorum).

З 427 королем вандалів був Гейзерік (Genseric, Gaiseric), звідний брат Гундеріка. Він почав будівництво флоту і висадився в 429 в Північній Африці з близько 80 000 послідовників (за іншими даними усіх вандалів з союзниками було значно менше навіть враховуючи жінок та дітей). Від Гібралтарської протоки у 430-х вандали просунулись на схід до Карфагена. Було укладено мир між вандалами і римлянами.

У 435 римляни надали їм землі в Північній Африці. Але мир був розірваний Гейзеріком, який в 439 зробив Карфаген його столицею. Вандали узяли і пограбували місто без битви, захопивши його, коли більшість мешканців були на іподромі. Гейзерік, захопивши з часом Сицилію, Корсику, Сардинію та Балеарські острови, перетворив своє королівство у велику державу.

Розграбування Риму — Гравюра Хайнріха Лейтеманна (Heinrich Leutemann 1824—1904)

Протягом наступних тридцяти п'яти років, з великим флотом Гейзеріх грабував узбережжя Східної і Західної Імперій. Після смерті Аттіли римляни нарешті змогли зайнятися вандалами, які контролювали одні з найбагатших провінцій імперії. Дипломатичні стосунки між двома сторонами перервалися, а в 455 вандали захопили Рим і грабували місто протягом двох тижнів починаючи з 2 червня. Вони покинули Рим з незліченими цінностями, зокрема зі здобиччю з Єрусалимського Храму, що її привіз до Риму Тіт Флавій Веспасіан, і з імператрицею Лікінією Євдоксією (Licinia Eudoxia) та її дочками Євдокією (лат. Eudocia) і Плакідією (лат. Placidia) як заручницями. Стверджують, що імператриця Євдоксія просила короля Гейзеріка звільнити її від ненависного шлюбу з імператором Петронієм Максимом, вбивцею її чоловіка Валентиніана III.

Літописець Проспер Аквітанський повідомляє, що 2 червня 455 папа римський Лев I зустрічався з Гейзеріком і благав його утриматися від вбивств і підпалів, а задовольнитись грабунком.

З 462 королівство вандалів включало Північну Африку й острови Середземного моря, зокрема Сицилію, Сардинію, Корсику та Балеарські острови. Проте, подібно до інших германських королівств на римському ґрунті, африканське королівство вандалів скоро почало занепадати.

У 468 вандали знищили величезний флот, надісланий проти них Візантією. У відповідь вандали спробували вторгнутися до Пелопоннесу, але були відбиті з важкими втратами. У відплату, вандали узяли 500 заручників на острові Закинтос і порубали їх на шматки на шляху до Карфагену.

Гейзерік був однією з наймогутніших осіб часу Великого переселення народів. Він помер в глибокій старості 25 січня 477. Згідно з проголошеним ним законом спадкування — не син, а найстаріший чоловік королівського дому мав успадкувати корону (закон старшинства). Гейзеріку спадкував його нездібний син Гунерік (Hunerich, 477—484), який спершу захищав католиків[4], унаслідок побоювання Константинополя. Але з 482 царювання Гунеріка відоме здебільшого його релігійними переслідуваннями маніхейців і католиків в найжахливішій формі.

Гунтамунд (Gunthamund 484—496), його двоюрідний брат і наступник, намагався помиритися з католиками. Починаючи зі смерті Гейзеріка влада вандалів втрачала силу і Гунтамунд втратив значну частину Сицилії, яку захопили остроготи, а також змушений був боротися з усезростаючим натиском корінних берберських племен.

Хоча Трасамунд (Thrasamund 496—523) унаслідок свого релігійного фанатизму був ворожий до католиків, він обмежувався безкровними переслідуваннями.

Хілдерік (Hilderich, 523—530) був найтолерантнішим королем вандалів у ставленні до католицької церкви. Він надав католикам релігійну свободу. Він не цікавився війнами, які залишав на родича Хоамера (Hoamer). Коли Хоамер зазнав поразки від маврів, аріанська фракція в королівському сімействі підняла повстання і зробила його двоюрідного брата Гелімера (Gelimer 530—533) королем. Хілдерік, Хоамер і їх родичі були кинуті у в'язницю. Хілдерік був убитий в 533 році.

Ці події стали приводом для втручання Візантійського імператора Юстиніана І, який оголосив війну вандалам. Армією Східної Імперії командував Велізарій (Belisarius), який почувши, що найбільша частина флоту вандалів придушує повстання в Сардинії, вирішив діяти швидко і висадився на Туніському березі, а потім рушив маршем до Карфагена. У кінці літа 533 року король Гелімер зустрів Белізарія в десяти милях на південь від Карфагена; вандали вигравали, коли племінник та брат Гелімера загинули; по тому Гелімер злякався і втік. Велізарій захопив Карфаген.

15 грудня 533 Гелімер і Велізарій знов зустрілися в битві під Тікамероном, приблизно за 30 кілометрів від Карфагена. Знову вандали мужньо билися, але були розбиті, коли Гелімер дізнався про смерть другого брата. Велізарій захопив Гелімера навесні 534. Північна Африка знову стала римською провінцією, а вандалів з неї вигнали. Гелімер отримав великі маєтки в Галатії. Йому також пропонували чин патриція, але він відмовився від нього, оскільки не був готовий зрадити заради цього свою аріанську віру.

Дуже мало відомо про вандальську мову, яка належала до східно-германських мов, була близько споріднена з готською мовою (відома від перекладу Біблії єпископом Ульфіла). Обидві мови цілком вимерли. Деякі сліди, можливо, залишаються в андалузькому діалекті, найпівденнішій групі іспанських діалектів, на який, проте, значно більший вплив справила арабська мова.