Громадянська війна у Гватемалі

13 листопада 1960 року в центральних казармах група молодих офіцерів підбурила повстання проти уряду. Повстанцям удалось зайняти військову базу в Сакапі, однак до 15 листопада їхній виступ було придушено. Тим не менше, частина активістів змогла залишити країну, а після початку громадянської війни багато хто з них (Алехандро де Леон, Маріо Антоніо Йон Соса, Луїс Августо Турсіос Ліма, Луїс Трехо Есківель, Вісенте Лоарка й інші) об'єднались із рештою опозиційних груп (включаючи Комуністичну партію) та постали на чолі партизансько-повстанських сил[1].

На початку лютого 1962 року виник перший осередок партизанського руху у східній частині країни, на початку березня — другий осередок (у центральній частині)[2].

Керівництво повстанської армії встановило відносини з урядом Куби[3]. У 1970-х роках до боротьби з режимом приєдналась велика кількість активістів з числа індіанців-майя, та невдовзі села майя стали об'єктами каральних військових операцій.

Конфлікт набув не лише соціально-економічного, але й етнічного забарвлення, оскільки землевласники європейського походження та близькі до них метиси-ладіно скористались загальним безладом і почали проводити насильницьку експропріацію земель майя та геноцид індіанців.

До початку 1980 року на території країни діяли чотири фронти повстанських сил[4]:

• північний фронт «капітан Андроклес Ернандес» (департамент Петен);
• південний фронт «капітан Сантос Саласар» (департаменти Ескуїнтла, Санта-Роса, Реталулеу та Сучитепекес);
• центральний фронт (столиця та її околиці);
• західний фронт (департамент Чимальтенанго)

7 лютого 1982 року в результаті об'єднання чотирьох повстанських організацій було створено блок Гватемальська національна революційна єдність (ГНРЄ). 1 липня того ж року генерал Ефраїн Ріос Монтт запровадив у країні положення облоги, у своїй промові на національному радіо він заявив, що «віднині кожен, захоплений зі зброєю в руках буде розстріляний»[5]. У боротьбі з повстанцями командування гватемальської армії проводило політику «спаленої землі» у гірських районах. Профспілки та політична опозиція були знищені, багато їх активістів стали жертвами політичних убивств і «зникнень» або тікали з країни.

1984 року військова хунта скликала Національну асамблею, яка ухвалила нову конституцію. В результаті виборів 1984—1985 років президентом став Вінісіо Сересо, представник правоцентристської Християнсько-демократичної партії.

1987 у гватемальському місті Ескіпулас зібрались президенти центральноамериканських держав. Там було ухвалено регіональний план політичного примирення, запропонований президентом Коста-Рики Оскаром Аріасом. Також було підписано угоду, яка проголошувала принцип демократії як обов'язкові передумови до врегулювання конфліктів.

Первинно реалізація тієї угоди у Гватемалі наштовхнулась на труднощі, оскільки і ГНРЄ, і армія вимагали одне від одного виконання низки попередніх умов до початку перемовин. Провідну роль у формуванні громадської думки на підтримку як національного діалогу, так і «гуманізації війни» відіграла Католицька церква. Сформована урядом, частково за наполяганням церковної влади, Комісія національного примирення (КНП) ініціювала 1989 року перемовини, що отримали назву «Великого загальнонаціонального діалогу». Наступного року КНП провела у Норвегії перемовини з ГНРЄ під егідою Світової лютеранської федерації.

У березні 1990 року було підписано «Угоди Осло», що зобов'язували сторони шукати політичні рішення для розв'язання конфлікту. 1991 почались перемовини ГНРЄ з урядом[6], які первинно відбувались за посередництва єпископа Гватемали, а потім — за посередництва ООН.

Станом на середину 1990 року повстанці активно діяли в околицях столиці й у 14 з 22 департаментів країни, а у низці районів вони створили власні адміністративні органи[7].

В середині 1994 року міністр оборони Маріо Енрікес відкрито визнав, що після 30 років військового конфлікту військова перемога над повстанцями ГНРЄ є неможливою («хоч їхня чисельність не перевищує 900 осіб») та виступив за мирні перемовини[8].

До кінця 1996 року сторони уклали шість суттєвих та п'ять робочих угод. У них було намічено кроки з припинення військового конфлікту й надано гарантії реформ, спрямованих на розв'язання деяких соціальних і структурних питань, що групувались за темами: права людини, комісія зі встановлення фактів, повернення біженців та вимушених переселенців, статус і права корінних народів, соціально-економічні та сільськогосподарські питання, зміцнення цивільної влади й роль збройних сил, реформа Конституції та виборчої системи. У грудні 1996 представники уряду й командування партизан підписали «Договір про міцний і тривалий мир», що поклав край громадянській війні[6].