Дестинація

Вважається, що першою туристичною дестинацією стало місто Лафборо, куди у 1841 році Томас Кук відправив 570 прихильників тверезого способу життя на квартальний з'їзд Асоціації непитущих південних графств центральної Англії. Саме тоді в програмі туру було вперше зазначено "destination", тобто місце призначення подорожі. Вперше термін "дестинація" використав у 1979 році датський вчений Н. Лейпер для позначення "певної географічної території, що є привабливою для мандрівників" [5]. Він визначив туристичну дестинацію найістотнішою компонентою системи туризму, яка одночасно формує й задовольняє туристичний попит. Подальші дослідження дозволили деталізувати це поняття, виділивши його складові елементи. Так, вчені з Датської академії туризму О. Йоргенсен, К. Купер і Д. Флетчер запропонували модель "чотири А", яка згодом трансформувалася у модель "шість А", в якій дестинація розглядається як взаємозв’язок наступних компонентів:
• attractions (атракції) – туристичні ресурси природного або штучного походження, що приваблюють туристів;
• accessibility (доступність) – розвиток транспортних та комунікаційних зв’язків;
• amenities (зручності) – наявність підприємств інфраструктури туризму, що пропонують якісні послуги і товари;
• ancillary services (посередники та допоміжні служби) – наявність посередницьких підприємств, що забезпечують виробництво й реалізацію туристичного продукту (рекламні агентства, банки, лікарні і т.д.);
• activities (організація діяльності туристів) – наявність підприємств, що забезпечують реалізацію мети подорожі туриста (рекреація, виставки, конференції і т.д.);
• available packages (пропозиція готового туристичного продукту) – наявність підприємств, що пропонують сформований туристичний продукт відповідно до попиту (туристичні оператори, агенти, бюро подорожей та екскурсій, аматори і т.д.). Саме наявність всіх цих елементів забезпечує пропозицію комплексного туристичного продукту та максимальну реалізацію мети подорожі кожного туриста.

Дестинації є основними зонами концентрації туристичних потоків. Типізація дестинацій є основою для розробки ефективної системи управління ними. Сьогодні існує багато підходів до визначення типів дестинацій за різними ознаками. В.К. Кіптенко пропонує класифікацію дестинацій за їх приймальною здатністю на два типи:
• зони, які можуть прийняти велику кількість туристів, не завдаючи шкоди їх туристичній цінності;
• зони, які можуть прийняти обмежену кількість туристів не вище допустимого рівня для екологічного та естетичного стану довкілля (гірські курорти, морські узбережжя та ін.).

А.І. Головчан класифікує дестинації відповідно до видів ресурсів на наступні типи:
• природно-географічні;
• природно-антропогенні;
• культурно-історичні;
• соціально-економічні.
Найбільш повну типізацію дестинацій подає Т.І. Ткаченко, класифікуючи їх за різними ознаками.

За масштабом:
• туристський регіон;
• країна;
• адміністративно-територіальна одиниця країни;
• туристичний об’єкт.

За видом туризму:
• екологічна;
• сільська;
• зелена;
• пізнавальна;
• освітня;
• культурологічна;
• воєнна тощо.

За метою подорожі:
• комплексна;
• дозвіллєва;
• спортивно-оздоровча;
• лікувальна;
• рекреаційно-оздоровча;
• ділова (службова, бізнес, навчання);
• спеціалізована (релігійна, пізнавально-просвітницька та ін.).

За ступенем навантаження:
• слабко навантажена;
• оптимально навантажена;
• максимально навантажена;
• перенавантажена.

Прикладами даних типів дестинацій в Україні "Кам'янець-Подільська фортеця" як туристичний об’єкт-дестинація, Національний дендрологічний парк "Софіївка" як екологічна дестинація, культурно-історична дестинація "Чернігів стародавній", екологічна та зелена дестинація "Українська Венеція", спортивно-оздоровча дестинація "Буковель", релігійна дестинація "Свято-Успенська Почаївська лавра", екологічна та сільська дестинація "Дунайські плавні", культурологічна дестинація "Історичний центр Львова", "Шевченківський національний заповідник" як освітня та екологічна дестинація і т.д.

У процесі еволюції кожна дестинація проходить свій життєвий цикл. В середньому він триває не менше 20-25 років. За аналогією до життєвого циклу будь-якого товару, умовно виділяють 7 етапів розвитку туристичної дестинації:
1-й етап – відкриття. Привабливість дестинації пов’язана з її незайманістю, а кількість туристів є незначною у зв’язку з важкодоступністю та нерозвиненістю туристичної інфраструктури.
2-й етап – зростання. Місцева влада вживає заходів щодо залучення туристів, реклами дестинації, в результаті чого зростають туристичні потоки, формується туристичний сезон та відповідна інфраструктура.
3-й етап – розвитку. Стрімке зростання туристичних прибуттів, у зв’язку з чим у "високий сезон" кількість туристів досягає або й перевищує кількість місцевих жителів. При цьому інфраструктура не справляється з обсягом прибуттів й виникає необхідність у більш детальному плануванні та управлінні розвитком дестинації.
4-й етап – становлення. Темпи приросту туристів поступово знижуються, хоча кількість туристів все ще залишається значною. Дестинація вже повністю оснащена всім необхідним для задоволення потреб туристів.
5-й етап – стагнації. Кількість туристичних прибуттів знижується. Інтерес до дестинації зменшується, вона існує в основному за рахунок постійних туристів.
6-й етап – спаду. Дестинація стає неконкурентоспроможною, оскільки туристи хочуть відвідувати цікаві, незвичайні, а не типові місця. Інфраструктура переобладнується для інших цілей. На цьому етапі керівництво може прийняти рішення про відродження дестинації.
7-й етап – відродження. Перепрофілювання дестинації, пошук нового фактора привабливості, застосування знижок з метою залучення нових туристів.
Тривалість того чи іншого етапу життєвого циклу дестинації залежить від багатьох умов: туристичного потенціалу території, її доступності, сезонних коливань та ін. Продовжити життєвий цикл дестинації можна шляхом розширення мотивів подорожей, здійснення ефективної туристичної політики, орієнтованої на інновації і т.д.

Сьогодні в Україні дестинації тільки починають формуватися Туризм в Україні. Це пов’язано з трансформаційними процесами в економіці країни та її повільною інтеграцією до світового економічного простору. Щодо місця на світовому туристичному ринку, то дестинація України є складовою Європейського туристського регіону. А.І. Головчан за туристсько-рекреаційною ознакою виділяє в межах України вісім регіональних дестинацій: Кримську, Азово-Чорноморську, Донецьку, Карпатську, Подільську, Придніпровську, Слобожанську та Поліську, кожна з яких поділяється на різні типи локальних. Останні, в свою чергу, складаються з окремих об’єктів. Одне з перших місць в Україні за кількістю рекреаційних ресурсів посідає Донецька, яка охоплює туристичні ресурси Донецької та Луганської областей. В її межах можна виділити наступні локальні дестинації: місто Донецьк як культурно-діловий та спортивний центр, історико-культурну спадщину Донбасу, узбережжя Азовського моря, заповідну природу Донеччини та Луганщини, а також Святогір’я. Провідну роль серед них відіграє цілорічний курортно-рекреаційний центр "Святогір’я", що використовує близько 40% ресурсного потенціалу регіону та має загальнодержавне значення. До об’єктів локальної туристичної дестинації Святогір’я можна віднести національний природний парк "Святі Гори", санаторно-курортний реабілітаційний центр "Слов’янський курорт" та історико-архітектурний та релігійний комплекс "Свято-Успенська Святогірська Лавра". З іншого боку, Ю.Ю. Леонтьєва, відповідно до адміністративно-територіального поділу, виокремлює в межах України 25 регіональних туристичних дестинацій: АР Крим, Вінницьку, Волинську, Дніпропетровську, Донецьку, Житомирську, Закарпатську, Запорізьку, Івано-Франківську, Київську, Кіровоградську, Луганську, Львівську, Миколаївську, Одеську, Полтавську, Рівненську, Сумську, Тернопільську, Харківську, Херсонську, Хмельницьку, Черкаську, Чернівецьку та Чернігівську. Загалом, дестинації України істотно відрізняються одна від одної за запасами рекреаційних ресурсів. Так, найбільш забезпеченими природними ресурсами є Донецька (12,3%), Дніпропетровська (10,9%) та Луганська (8,8%) дестинації, а найбіднішими – Волинська (1,7%), Рівненська (1,8%) і Чернівецька (1,3%). За концентрацією пам’яток національного значення першість тримають Львівська (816 об’єктів), АР Крим (227), Волинська (224) й Чернігівська (211), тоді як найменша їх кількість зосереджена в Запорізькій (16), Донецькій (27) та Кіровоградській (32). За кількістю закладів культури передують Чернівецька, Івано-Франківська, Черкаська і Тернопільська дестинації, в той час як найменш забезпеченими є Сумська, Дніпропетровська та Полтавська. Поряд з цим, Донецька, Дніпропетровська, Чернівецька, Луганська й Запорізька дестинації лідирують за кількістю спортивних установ, а Київська, Житомирська, Чернігівська та Вінницька є найбіднішими в цьому плані [10]. Важливо, що міста Київ і Севастополь не враховуються при проведенні даного оцінювання, оскільки вони є самостійними адміністративними одиницями і не підпадають під визначення "регіональна туристична дестинація". В межах Європейського туристського регіону також виділяють транскордонні дестинації, які частково охоплюють територію України, наприклад, біосферні заповідники "Західні Карпати" (Польща, Словаччина, Україна), "Західне Полісся" і "Розточчя" (Польща й Україна) та ін.

• Боголюбов В.С., Орловская В.П. Экономика туризма. – М.: Академия, 2005. – 192 с.
• Быстров С.А., Воронцова М.Г. Туризм: макроэкономика и микроэкономика. – СПб.: Издательский дом "Герда", 2007. – 464 с.
• Воронина А.Б. Географическая составляющая в определении дефиниции "туризм" // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия: География. – 2009. – Т. 22 (61), № 2. – С. 173-176.
• Головчан А.І. Методика оцінки ефективності функціонування туристичних дестинацій в Україні // Вісник Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ. – 2010. – № 4 (40). – С. 131-138.
• Головчан А.І. Теоретико-методологічні підходи до визначення сутності туристичних дестинацій та управління ними // Торгівля і ринок України : зб. наук. пр. – Донецьк, 2009. – Вип. 27. – С. 157-161.
• Головчан А.І. Теоретико-методичні підходи до оптимізації розвитку туризму в дестинаціях // Вісник ДІТБ. – 2011. – № 15. – С. 139-145.
• Дядечко Л.П. Економіка туристичного бізнесу. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 224 с.
• Зорин А.И. Концептуальное дидактическое проектирование туристических дестинацій : учеб.-метод. пособие. – М.: Советский спорт, 2012. – 79 с.
• Кіптенко В. К. Менеджмент туризму : Підручник. – К.: Знання, 2010. – 502 с.
• Леонтьєва Ю.Ю. Оцінка ресурсів категорії "атракція" регіональних дестинацій України // Економіка і регіон. – 2009. – №3 (22). – С. 20-25.
• Любіцева О.О., Третьяков О.В. Типізація дестинацій // Географія та туризм : зб. наук. пр. – К., 2012. – Вип. 17. – С. 3-9.
• Новиков В.С. Инновации в туризме. – М.: Академия, 2007. – 208 с.
• Ткаченко Т.І. Територіально сфокусований розвиток суб’єктів туристичного бізнесу // Культура народов Причерноморья. – 2006. – № 81. – С. 56-64.
• Medlik S. Dictionary of Travel, Tourism and Hospitality. – S. Medlik. – 3-d ed. – Elsevier Science, 2003.