Джеф Дюк

Коли Norton запропонував уродженцю Ланкастера приєднатися до команди для виступів у чемпіонаті світу з шосейно-кільцевих мотоперегонів серії Гран-Прі на сезон 1950, Дюк одразу погодився. В ті роки на старт виходили мотоцикли, розроблені ще в 1930-і. Але незабаром країни, мотоциклетна промисловість яких не сильно постраждала під час Другої світової війни, зайнялися розробкою і впровадженням ноу-хау на гоночних трасах. Нова розробка Norton — суцільнозварна рама з подвійним поворотним важелем зробила революцію в шосейно-кільцевих мотогонках. Незважаючи на старий, розроблений ще до війни одноциліндровий 500-кубовий двигун, Norton вигравав гонки у більш потужних італійських V4: єдиний циліндр забезпечував меншу масу та нижчий центр ваги, а шасі дозволяло проходити повороти по ідеальній траєкторії. На першому ж етапі сезону Isle of Man TT в класі 500cc він здобув перемогу, а в 350cc фінішував другим. Однак колесо фортуни оберталося і проти Дюка. У Бельгії Джеф постраждав у стартовому завалі, а на голландському етапі дивом уникнув загибелі, вилетівши в кювет. Перехід Norton з покришок Dunlop на Avon сприяли серії з двох перемог (в Ольстері та Італії), якими Джеф і завершив сезон. Але система нарахування очок вивела в лідери більш стабільного Умберто Мазетті, що випередив Дюка всього на 1 очко. В класі 350cc британець, хоча і фінішував у всіх гонках на подіумі, в підсумку задовольнився теж другим місцем.

Наступний сезон став роком тріумфу Джефа — в обох «великих класах» він був найсильнішим: в 350cc він виграв всі гонки, а в 500cc здобув 4 перемоги з 5. Він став першим гонщиком, який здобув обидва титули в одному році. Це і послужило причиною вручення йому такої високої нагороди, як Орден Британської Імперії за внесок у розвиток мотоспорту.

В наступному сезоні він знову був непереможним в категорії 350-кубових мотоциклів, але у 500cc захистити титул йому не вдалось — конкурувати з більш потужними Gilera V4 ставало все складніше. Поки вся фабрика Norton була зайнята вдосконаленням шасі, італійці навчилися контролювати міць своїх багатоциліндрових двигунів.

Наприкінці 1952 року Дюк посварився з керівництвом своєї команди, оскільки ті відкладали розробку власного V4, і перейшов на сезон 1953 під прапори Gilera. Цей перехід викликав справжню бурю негативних висловлювань з боку британських фанатів, тим не менш, Дюк хотів перемагати і тверезо дивився на речі: двигун Gilera видавав 68 к.с. проти 54 к.с. у Norton[1]. Це принесло йому плоди — протягом трьох сезонів поспіль, до 1955 включно, він був непереможним у «королівському класі». У квітні 1956 року Джеф разом з 13 іншими спортсменами був дискваліфікований Міжнародною мотоциклетною федерацією на 6 місяців за підтримку страйку гонщиків, які вимагали зменшення вступних внесків за право участі на Нідерландському Гран-Прі. Через це він змушений був пропустити дві перших гонки сезону.[2][3].

Кінець монополії Gilera і Джеффа Дюка у сезоні 1956 поклали дві нові легенди мотоспорту: MV Agusta і Джон Сертіс. Битва двох видатних гонщиків являло собою захоплююче видовище: Дюк і Сертіс постійно мінялися місцями в боротьбі за лідерство. У Бельгії Дюк перемагав Сертіса, поки не вийшов з ладу поршень двигуна його мотоцикла. У Німеччині техніка знову підвела Дюка. Аварія на мокрій трасі в Ольстері остаточно вивела в лідери Сертіса. Тим не менш, фінальну гонку чемпіонату в Італії виграв Дюк.

Удача відвернулася від Дюка і навесні 1957 року. В італійській Імолі на одній з найскладніших трас чемпіонату британець зачепив підніжкою покриття і на великій швидкості вилетів з траси. Медики, які прибули констатувати смерть гонщика, були приголомшені живучістю Дюка. З множинними переломами Джефф був доставлений в госпіталь, де після декількох операцій швидко пішов на поправку. Везучий англієць не став чекати нового сезону, і повернувся в сідло Gilera в кінці літа, незважаючи на те, що 4 з 6 залікових перегонів були пропущені, і про титул не могло бути й мови.

У 1958 році світ мотоспорту потрясла звістка про те, що три італійські команди — Gilera, Moto Guzzi і Mondial — покидають серію Гран-Прі. Заводи, команди яких тріумфували в попередньому сезоні в класах 500, 350 і 250cc, не зуміли використати успіх у перегонах для збільшення продажів. Серйозні фінансові проблеми змусили їх піти зі спорту. З відходом італійських команд багато гонщиків залишилися без роботи, але досвід і талант Джефрі Дюка були затребуваними.

Джеф почав сезон 1958 на BMW, але важкий в управлінні мотоцикл зовсім не відповідав його стилю, і в середині сезону Дюк покинув команду. Його найкращі роки залишилися позаду, і англієць вирішив завершити кар'єру там, де 10 років тому так успішно її починав. У 1959 році він повернувся в Norton, але, позбавлений конкурентоспроможної техніки, швидко втратив мотивацію і покинув гонки.

На початку 60-х багато колишніх і діючих гонщиків стали створювати свої власні команди. Не втримався від такої спокуси і невгамовний Дюк. У 1963 році список заявлених на участь в чемпіонаті команд поповнила «Scuderia Duke». Джеф переконав Gilera продати йому чемпіонські мотоцикли 1957 року, однак технічний прогрес за ці роки зробив величезний крок вперед, і вдосконалені Дюком машини під управлінням Дерека Мінтера і Джона Хатрлі не змогли скласти конкуренцію MV Agusta. Зазнавши невдачі, Дюк вирішив остаточно зав'язати з мотоперегонами.

У 1951 році Дюк був названий спортсменом року[4], а також нагороджений премією Segrave Trophy Королівського автомобільного клубу. У 1953 році (за іншими даними — у 1952[1]) Джеффрі був нагороджений орденом Британської імперії.

Після завершення виступів у мотогонках, Дюк заснував власний бізнес. Спершу він займався торгівлею, а потім переключився на надання транспортних послуг з доставки товарів на острів Мен.

У 2002 році Міжнародна мотоциклетна федерація назвала Джефа Дюка «Легендою MotoGP»[5].

Його син Пітер заснував відео- компанію Duke Video, яка спеціалізується на автоспорті.