Джозеф Колман Гарт

Гарт здобув популярність завдяки роману «Міріам Коффін, або Китобій» (англ. Miriam Coffin; or, The Whale-Fisherman, 1835). Твір став першим, присвяченим китобійному промислу на Нантакеті, котрий пізніше став предметом знаменитого роману Германа Мелвілла «Мобі-Дік». Роман Гарта став для Мелвілла головним джерелом натхнення[3]. Метою Гарта при написанні роману було забезпечення китобоям підтримки з боку держави. Щоб надати роману реалістичності, Гарт опитував місцевих жителів про їх життя і роботу в китобійній промисловості[4]. На відміну від Мелвілла, Гарт більше уваги приділив громаді Нантакета, залишивши осторонь безпосередньо китобоїв.

Як основу роману Гарт обрав біографію китобоя Кезії Коффіна (1723–1798)[1]. Автор протиставив нечесні і безплідні угоди Міріам Коффін, дружини китобоя, героїчній і результативній роботі Кезії, який кожен день воював з жорстокістю природи і небезпечними людьми, щоб повернутися додому зі здобиччю[5].

Думка Гарта про Вільяма Шекспіра була опублікована в романі The Romance of Yachting (1848). Цей роман-подорож дозволяв вставляти розлогі міркування на будь-які теми. Зокрема, відштовхуючись від факту, що Шекспір у «Зимовій казці» помилково припустив наявність у Богемії виходу до моря, Гарт робить висновок, що поєднання невігластва і вченості в його п'єсах є наслідком спільної роботи: Шекспір переробляв твори більш освічених авторів, адаптуючи їх для народного театру. Гарт називає Шекспіра «довіреною особою театру» і «вульгарною і неписьменною людиною», а головним внеском Шекспіра в п'єси вважає непристойні жарти[6].

Але на відміну від інших прихильників подібних теорій, Гарт не вважав, що приховування істинної особистості Шекспіра стало наслідком змови — просто імена справжніх авторів були забуті до моменту публікації п'єс. Гарт стверджує, що Вільям Шекспір "був мертвий протягом ста років і зовсім забутий", коли у 1709 році рукописи п'єс були виявлені й опубліковані Ніколасом Роу і Томасом Беттертоном під цим ім'ям. Помилка сталася через те, що Шекспіру, котрий володів часткою в трупі The King's Men, належали рукописи п'єс, які використовував театр. Єдиним твором самого Шекспіра, на думку Гарта, були «Віндзорські насмішниці», а більшу частину «Гамлета» вигадав Бен Джонсон, тим часом як Шекспір написав лише сцену біля могили[7].

Роздуми Гарта побачили світ за кілька років до того, як Делія Бекон висунула свою теорію, що за Шекспіром ховалася група авторів на чолі з Френсісом Беконом. У 1886 році Джордж Зейлхамер в The Times of Philadelphia припустив, що Гарт запозичив своє судження в лекції Бекона. Зейлхамер називав Гарта «старим нью-йоркським директором школи, який обожнював яхти і мав притаманне його професії прагнення літературного визнання», стверджуючи, що він «був першим, хто із спотворенням виклав теорію Делії Бекон» з «учительською упевненістю і грубістю моряка»[8]. Однак погляди Гарта мали мало спільного з теорією Делії Бекон. Гарт не називав Бекона автором жодного з творів Шекспіра, хоча слідував загальній думці, що той був одним з семи авторів приписуваної Томасу Г'юзу п'єси The Misfortunes of Arthur[9].

Точка зору Гарта не витримує критики, оскільки він явно не знав, що опубліковані Роу п'єси Шекспіра не були першим друкованим виданням шекспірівських творів. Багато поем і п'єс видавалися за життя Шекспіра, а повне зібрання п'єс вийшло лише через сім років після смерті драматурга у вигляді Першого фоліо. Герман Мелвілл у своєму огляді книги уїдливо зауважив, що «автору слід спалити цей викидень власними руками»[1][10].