Джузеппе Вілсон

Народився 27 жовтня 1945 року в місті Дарлінгтон, куди після Другої світової війни переїхали батьки. Батько Джузеппе, Денніс Вілсон, службовець британської армії, який волею долі потрапив в Неаполь, де зустрів майбутню дружину Ліну Ді Франческу. Коли Джузеппе було лише пів року, зима видалася дуже холодною і молода мама, яка виросла в теплому кліматі рідного Неаполя, важко переживала виснажливі погодні умови, і на сімейних зборах було прийнято рішення повернутися в Італію[1]. У неаполітанському районі Вомеро маленький Джузеппе робив перші кроки у футболі. Спочатку рідні ставилися до занять спортом як до дитячої забаві. Піно ріс в забезпеченій сім'ї, і батьки хотіли, щоб він став, наприклад, чиновником або адвокатом. Джузеппе довелося відвідувати тренування таємно.

Довго це тривати не могло, і в один момент батько підійшов до сина і запропонував вибрати: залишитися в Італії, продовжувати бігати з м'ячем і бути гравцем з туманними перспективами або повернутися в Англію, де йому забезпечена висока посада в керівних колах і подальший кар'єрний ріст. Джузеппе вибрав футбол, але все ж обіцяв здобути вищу освіту. Піно почав грати в «Чіріо», в клубі з Серії D. Він відхилив пропозицію «Лаціо», який хотів, щоб Вілсон виховувався в його молодіжному секторі. По-перше, Джузеппе був занадто молодий і не горів бажанням їхати в інше місто. По-друге, він дав слово, що буде вчитися. Незабаром на основі «Чіріо» була створена футбольна команда «Інтернаполі», кольори якої Піно захищав чотири роки. Там він познайомився з Джорджо Кінальєю. Коли Кіналья жив у Вельсі, йому рекомендували займатися регбі, але батько Джорджо категорично заборонив: «Італійці повинні грати тільки в футбол!». У 1969 році Кіналья і Вілсон провели відмінний сезон за «Інтернаполі». Сам клуб сенсаційно посів третє місце в Серії С і клубу зовсім трохи не вистачило, щоб піднятися в Серію В. У тому ж році «Лаціо» вийшов в Серію А, і президент Умберто Лендзіні з метою посилення складу клубу виділив гроші на покупку Вілсона і Кінальї, які разом перебрались до Рима.

Через кілька років «бьянкочелесті» вилетіли з вищої ліги. Повернути клуб на колишні позиції повинен був Томмазо Маестреллі, тренер з великим досвідом роботи, який, будучи гравцем, одягав капітанську пов'язку «Роми». З поставленим завданням Маестреллі впорався в перший рік роботи. Він сподівався, що куплені за невеликі гроші Лучано Ре Чекконі, Феліче Пулічі, Серджо Петреллі і Ренцо Гарласкеллі допоможуть команді в боротьбі за виживання. Однак протягом усього сезону серії А 1972/73 «Лаціо» тримався в лідируючій групі і боровся за скудетто. Підсумок: 3 місце і відставання на два очки від чемпіона «Ювентуса». При цьому римський клуб пропустив 16 голів в 30 матчах, що стало кращим показником серед інших команд. Багато в чому завдяки самовідданій грі капітана Джузеппе Вілсона і його товаришів по обороні.

У Джузеппе Вілсоні Маестреллі бачив людину, здатну на полі об'єднати всіх навколо себе, через що зробив капітаном саме Піно. У 1974 році «Лаціо» завоював перший в історії клубу скудетто. 12 травня став однією з найбільш пам'ятних дат в житті кожного вболівальника клубу. Уже о 6 ранку, за 10 годин до матчу, біля воріт «Стадіо Олімпіко» накопичилося чимало народу. Був сонячний день, 80 тисяч поступово заповнили чашу стадіону. Багатьом не вистачило квитків. Найвинахідливіші лізли з біноклем на верхівки дерев, щоб подивитися, як їх команда буде битися з «Фоджею». «Лаціо» виграв, вирішальний гол забив Кіналья, який став з 24 м'ячами найкращим бомбардиром сезону. Після фінального свистка в небо блакитні кульки підняли щит з італійським триколором, символ чемпіонського титулу.

«Лаціо» боровся за скудетто і в наступному році, але навесні у Маестреллі лікарі виявили рак печінки, йому визначили лікування і поклали в клініку. Команда перестала показувати звичну гру. Гравці намагалися якомога частіше відвідувати Маестреллі. Маестреллі ненадовго повернувся на тренерську лаву, але хвороба виявилася сильнішою. 2 грудня 1976 року Томмазо Маестреллі помер.

Після цього клуб ледве врятувався від вильоту, а потім став міцним середняком. Джорджо Кіналья намагався переконати Вілсона перейти в американський «Нью-Йорк Космос» і Піно піддався на умовляння. У США Вілсон провів один сезон і став переможцем Північноамериканської футбольної ліги[2], після чого повернувся в «Лаціо», відмовившись від високооплаченого контракту з «Нью-Йорк Космос».

Джузеппе Вілсон провів за «Лаціо» майже 400 матчів, але 23 березня 1980 роки після зустрічі з «Пескарою» Вілсон з трьома іншими гравцями «Лаціо» (Бруно Джордано, Ліонелло Манфредонія та Массімо Каччіаторі) був заарештований. Приводом стала скарга комерсанта Массімо Кручані і власника ресторану Альваро Трінки. Вони стверджували, що Трінка контактував з футболістами «Лаціо», які нібито попросили поставити великі гроші на ігри з обумовленим результатом, а виграш потім поділити. Проте футболісти обіцяли один результат, а зіграли зовсім по-іншому. Друзі розорилися і вирішили розповісти прокуратурі про систему нелегальних ставок.

Гравці «Лаціо» заперечували причетність, заявивши, що Кручані і Трінка звичайні шахраї. Суди загальної юрисдикції виправдали підозрюваних. Проте спортивні інстанції винесли свій висновок, згідно з яким Джузеппе Вілсон отримав пожиттєву дискваліфікацію. Її потім скоротили до трьох років, але Вілсон більше жодного разу не одягнув футболку «Лаціо» і пішов з футболу.

26 лютого 1974 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Італії в товариській грі проти збірної ФРН (0:0).

У складі збірної був учасником чемпіонату світу 1974 року у ФРН, на якому зіграв у двох матчах, але Італія не змогла вийти з групи.

Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала усього 3 роки, провів у формі головної команди країни лише 3 матчі.