Довге (Меденицька селищна громада)

1990 року на сесії Верховної Ради України було прийнято Декларацію про державний суверенітет. Того ж року почали відновлювати могили січових стрільців і посвячувати їх. 19 травня 1990 року таке посвячення відбулося в нашому селі.

У липні 1991 року створено Довжанську сільську раду. 13 лютого 1991 року відбулися збори жителів села, на яких було вирішено створити власну селянську спілку і відділитися від Опорівського колгоспу.

1993 р.було побудовано пам'ятник на честь Незалежності України. У грудні 1993 року відзначили 125 років створення «Просвіти». У будинку «Просвіти» відбувся святковий вечір, де вшанували учасників і членів товариства «Просвіта» 1939 року.

2000 рік — ювілейний рік Різдва Христового. У цьому році на честь ювілею було встановлено пам"ятник Ісусу Христу.

2012 р. була споруджена капличка Отцю Миколаю при в'їзді в село.          

У Довгому першим свідком існування школи є надмогильний пам'ятник, на якому читаємо: «Тут спочиває р. Б. учитель був у Долгім Іван Кунанец упокоїлся дня 17 цвітня 1896 прожив 81 літ і дочка спочиває Ольга». Сільська легенда стверджує, що це був перший сільський учитель…  Перекази змальовують його освіченою і свідомою людиною, патріотом і таким, що жив школою і учнями…

Як стверджує колектив авторів енциклопедичної книги-альбома «Дрогобиччина: свідки епох» [1], перед Першою світовою війною у Довгому вже діяла однокласова народна державна школа, а вчителювали у той період Станіслав Овсінський (1884 р.н.) та Казимир Мольтер. Коли відбувся перехід з однокласової школи до чотирикласної, нам невідомо, але під час Першої світової війни освіта вже була чотирикласною.

Традиційно вчителя в Галичині називали професором. Це була відповідальна і престижна посада. Громада забезпечувала професора не лише заробітною платою, але й квартирою, дровами, надавала ділянку під город, яку допомагала обробляти. Професор у Довгому водився переважно з «панами»: священиком та орендарями фільварків. Зате і вимоги до нього були надзвичайно високі: він повинен був бути високоморальною людиною, поводити себе гідно, не зловживати алкоголем. Теоретично закінчити вчительську семінарію і здати екзамен на вчителя міг кожен, однак роботу одержати міг не всякий — до праці навіть у початкових класах допускалися лише католики, поляки чи німці; від українців держава вимагала «переписатися на польське», «занести метрику до костьолу», від євреїв — охреститися.

Якщо професор вів світські предмети, то релігію, яка була обов'язковою для вивчення, викладав священик. При потребі учні могли скаржитися йому на професора, що траплялося вкрай рідко. До «світських» предметів належали, як і повсюди в Галичині: рахунки, письмо, читання, польська мова, руханка. Учні отримували початкові знання з природознавства, історії, ручної праці, хорового співу. Сиділи школярі у лавках, писали «в зошетах антрамéнтом» (чорнилом), а професор робив пояснення, одночасно пишучи на «таблиці» (дошці). Читали школярі байки (казки), вчили напам'ять «віршики» та розучували співанки. Своїх приятельок дівчатка називали не подругами, а посéстрами.

Школярі у всі часи по-різному ставилися до необхідності зубрити шкільну премудрість: серед них були і ті, хто діставав задоволення від процесу навчання, і ті, хто мріяв якомога швидше вирватися з класної в'язниці на волю до корів і коней. Як тоді казали, були учні «цікаві» (охочі і здібні до чогось), а траплялися і «тумануваті». Для останніх, а також для порушників дисципліни, у професора був готовий стимулятор — палиця, якою він бив по руках та по м'якому місцю. Скаржитися батькам на те, що в школі дісталося, було безнадійною, а то й ризикованою справою — за непослух батьки могли ще додати від себе. Навчанням були охоплені не всі діти, воно було справою швидше добровільною, ніж обов'язковою. Частина учнів закінчувала всього один чи два класи.

Однак рівень знань, очевидно, був все ж непоганий, бо ще перед Першою світовою війною у Довгому з'являються гімназисти: Григорій Іваненко (1896—1938), репресований у майбутньому Сталіним, діяч компартії і борець за самостійну Україну (за його власними словами), Федь Осередчук (священик с. Улично). Після Першої світової війни кількість гімназистів зростає.

Коли мова йде про період до Першої світової війни та воєнний час, то слід окремо зупинитися на місці і ролі священика в освіті і просвіті селян рідного села. Про таку непересічну особистість, як о. Бачинський (1866—1912) у селі згадують і через більш, ніж сотню років після його смерті. Традиційно села Довге, Опарі та Ріпчичі належали до однієї парафії. Він відомий як засновник і перший керівник товариства «Просвіта» на Дрогобиччині. Мав отець поетичний хист, умів проголошувати такі проповіді, які, попри глибокий зміст, були зрозумілими і близькими селянам. Під його керівництвом у селі був організований театральний гурток молоді, який був не просто розвагою, але й важливим інструментом виховання, активно працювало товариство «Сокіл». Як викладач, отець умів словом заохотити учнів до науки: йому вдавалося і похвалити дітей, і посварити з гумором, одночасно не принижуючи вихованців. Після смерті о. Бачинського його справу гідно продовжували наступні священики.

Перша світова війна, масова мобілізація та загибель чоловіків на фронті змінили саме життя. Брак мужчин заставив ширше залучати жінок до суспільної та громадської діяльності. Якщо до війни жінка-вчителька не була дивом, то вона не була і масовим явищем. Після війни кількість «жіночих» професій різко збільшується У 1921 році у Довжанську школу вперше приходить жінка Олена Ольшевська чи, як її кликали на польський манер, пані Гелєна. З того часу в школі, як, зрештою, і по всій Україні домінують жінки. Пані Гелена, як подає Роман Пастух [1], народилася у 1906 р. Ця дата викликає сумнів, оскільки у 1921 учительці було би всього п'ятнадцять і вона просто не встигла б завершити навчання, та й була б на той момент неповнолітньою.

Під час канікул вчителька також не відпочивала. На літо у селі організовували захоронку, так тоді називався дитячий садочок.

Саме на тридцяті роки 20 століття припадає будівництво найновішого шкільного приміщення, де і нині навчаються школярі. Будували селяни добротно і на виріст. У школі передбачалися три просторі класи та невеличка кімнатка-учительська, причому у всі класи увесь день світило сонце, а сама будівля була розвернена так, щоб у разі потреби корпус можна було добудувати у бік городу, який традиційно належав професору. Як покрівельний матеріал використали дорогу і якісну бляху, яка служить і донині. Оскільки і у двадцятому столітті селяни вели мало не феодальне натуральне господарство, то вільних грошей у них не було практично ніколи. Щоб заробити на будівництво, селянки пішки носили на продаж молочну продукцію та городину не лише у Дрогобич, але й у Стрий.

Селяни уже зрозуміли, що якісна освіта — це можливість заробляти насущний хліб трохи легшою працею, ніж хліборобська, тому чимало сільських дітей продовжувало навчання в гімназії — спершу у польській, яка знаходилася у корпусі сьогоднішнього філологічного факультету Дрогобицького ДПУ, а коли відкрилася приватна українська гімназія (сьогодні школа № 1 м. Дрогобича), то і в українській. Іншою причиною, що спонукала селян міняти устрій, що склався віками, був брак землі для зростаючої кількості населення: хати у селі тулилися по кілька на одному подвір'ї, земельні наділи ділилися між кількома дітьми, отож зменшувалися.

1939-1944: об'єднання з Україною, Друга світова війна

1939 року у Довгому, як і всюди в Галичині, змінилася влада: замість Польщі край приєднали до Радянської України, що перебувала у складі Радянського Союзу. У школі змінилися програми, акценти, ідеологія і також учителі. Замість польської тепер вивчали російську, релігія була оголошена шкідливою і ворожою та заборонена до викладання. Школа стала відокремленою від церкви, і священики тепер не мали ніякого права втручатися у шкільне життя.   Тривав радянський період, як відомо, всього два роки, а в 1941 Друга світова війна докотилася до наших країв. З німецькою окупацією та черговою зміною влади старі-нові вчителі пішли зі школи. Замість них став учителювати пан Климко з Трускавця, імені якого старожилам не вдалося пригадати. Був він, за їхніми словами, дуже строгим і часто використовував тілесні покарання. У шкільній програмі зникла російська мова, натомість учні інтенсивно вивчали німецьку. Після закінчення німецької окупації у 1944 пан Климко був змушений переховуватися, про роботу в школі не могло бути й мови. Однак він дожив до розпаду Радянського Союзу у 1990 та аж тоді став признаватися до довжан, які зустрічали його.

Радянський період: з іронією та всерйоз

У серпні 1944 німецька армія відступила, і на наших теренах знову утвердилася радянська влада. На відміну від комуністів, фашисти не репресували колишніх вчителів, отож Леськів Вікторія Нестерівна повернулася у школу знову, пан Романяк вчителював уже в Опорах, а його дружина і далі працювала в Довгому.  Всіх учнів зробили другорічниками: у наступний клас нікого не перевели, усіх залишили ще раз засвоювати шкільну програму.

Для післявоєнної школи було характерне таке явище, як «переростки». Так називали учнів, які з різних причин відстали від свого класу і вчилися з молодшими за себе дітьми. В одному класі з семирічними школяриками могли сидіти і одинадцятирічні. У випускних класах школи ці учні частенько були вищими за вчителів, а складний життєвий досвід, пережиті труднощі, а часом і трагедії не сприяли мотивації до навчання. До малюків такі учні теж ставилися по-різному. Однак у переважній більшості випадків «переросткам» вдавалося завершити навчання і знайти своє місце в житті.

Збереглася у радянській школі і традиція другорічництва. Якщо учень не справлявся з програмою, він залишався на повторний курс у тому ж класі. Життя довело неефективність такого підходу, і в кінці сімдесятих другорічництво відмінили.

Фото 10 . Учні 1955 року народження. Такими чисельними були післявоєнні класи. Двоє учнів відсутні. 3 клас. Учитель Пиль Ю. А.

Власне навчання поєднувалося з вихованням нової спільноти — радянського народу. Вже першачки ставали жовтенятами, згодом всіх приймали в піонери, головним обов'язком яких була боротьба за справу комуністичної партії. Старшокласники записувалися в комсомольці. Серед способів ідеологічного виховання були політінформації, тематичні піонерські лінійки, присвячені важливим комуністичним датам, читання та обговорення піонерських газет та книжок, уривків з творів вождів та матеріалів партійних з'їздів.

Радянський вчитель не мав права обмежуватися, неначе якийсь буржуа, викладанням, підготовкою до занять та самоосвітою. На нього був покладений обов'язок пропагандиста та агітатора за радянський спосіб життя. Крім роботи з власне з учнями, вчитель безплатно чергував на виборчих дільницях, читав лекції дояркам на фермі, які мріяли якомога швидше добратися додому, де їх чекав город та домашня робота, агітувати селянок здавати державі молоко та яйця, «коливатися разом із лінією партії» і нерідко виконувати функції жандарма. Вчитель відповідав за антирелігійну пропаганду, не мав права сам навіть наближатися до «культових споруд», зокрема до церкви, і повинен був забороняти вихованцям туди ходити. Кожен крок вчителя ставав відомим партійному начальству в районі, і тому хрестити дітей чи брати шлюб було справою надзвичайно ризикованою. Освітянин був зобов'язаний, якщо не бути безбожником, то хоча б вдавати такого. Вільного часу практично не залишалося. Міцні знання школярів та закріплення матеріалу забезпечувалося безплатним репетиторством: після уроків вчителі додатково залишалися доучувати матеріал з невстигаючими. І так кожного дня. Як зазначав В. Сухомлинський, це було однією з причин, через яку вчительки надзвичайно нераціонально використовували час і не мали можливості приділити увагу власним дітям та власним сім'ям [3].

Незважаючи на те, що вчитель отримував лише половину зарплатні (решту видавали облігаціями, які обіцяли через 25 років погасити), на фоні закріпачених селян, що отримували копійки на трудодні наприкінці року, він виглядав мало не багатієм.

Закінчувався навчальний рік, та сільським школярам з учителями просто відпочивати і насолоджуватися літнім теплом, набираючись здоров'я, не дозволялося. Їх чекали грядки на пришкільній ділянці, колгоспні лани: учні пололи буряки, збирали лікарські трави, які з початком навчального року слід було здати, сушили сіно, виконували інші нелегкі роботи. Оплата праці не передбачалася. Вважалося, що грошові відносини псують дітей, виховують у них бажання нажитися, жадобу до грошей та інші негативні буржуазні риси.

Нерідко «практика» продовжувалася і під час навчального року, вже восени: учням замість уроків доводилося збирати картоплю, моркву, стелити льон та чистити ті ж буряки. І так майже до першого снігу. Тоді доводилося працювати особливо інтенсивно, щоб надолужити згаяне. Звичайно, що навесні з початком польових робіт учні були зобов'язані до них долучитися. На заклик партії в шістдесяті роки школярі збирали в лісі жолуді. З появою карантинного шкідника колорадського жука у них з'явився ще один обов'язок: шукати і збирати шкідників на колгоспних полях. За них на початках навіть платили. Такі «розваги та відпочинок» були звичними для сільських дітей.

Власне школа у літній період також не пустувала: тут відкривався міжколгоспний піонерський табір. Відпочинок сільських дітей поєднувався у такому таборі з безкорисливою допомогою колгоспу.

Однак і в нелегкому труді учнівсько-вчительський колектив умів віднайти позитив: саме у спільній праці було видно характер кожного, проявити себе найкращим чином міг і той, кому непросто давалася наука, а спілкування з природою допомагало пізнавати довколишній світ і вибрати майбутню професію.

У 1964 Довжанську семирічну школу перетворили на початкову: учні старших класів були переведені в сусідню Опорівську восьмирічну школу, а вчителі знайшли працю у сусідніх селах. У 1976 році Довжанську початкову школу закрили.

Приміщення школи радо поділили інші потрібні у селі установи. Адже про добробут селян дбали більше на папері, ніж насправді, і грошей у радянської влади на будівництво громадських будівель у неперспективних селах не передбачалося. Найстаріша будівля, вже добряче пошарпана, перепала фельдшерсько-акушерському пункту. Шкільну ділянку передали під присадибу медичним працівникам. У кінці сімдесятих — на початку вісімдесятих років  стара сільська хата вже світила дірами у стінах і погрожувала впасти на голови пацієнтам, тож її довелося розібрати і спорудити новий медпункт, який разом з сільрадою знаходиться тут і сьогодні.

Колишня квартира «професора» чим тільки не служила. Першим у хаті-читальні поселився колгоспний дитсадочок. Діяв дитсадок тільки у теплий період, оскільки до будинку не був підключений газ. Головний корпус школи став сільським клубом та бібліотекою одночасно.

Оголошена генсеком Горбачовим перебудова пробудила надію на відродження не лише в економіці, але й у культурному житті. І у жителів нашого села з'явилася надія, що село вибереться із неперспективних і приречених, а одним із кроків до цього стане відновлення школи. У 1991 році було відкрито оновлену школу.

• Євген Осередчук (1945 - 2022) — живописець, графік, дизайнер, майстер декоративно -прикладного мистецтва, педагог, член Спілки художників і дизайнерів Молдови, заслужений працівник культури України, член Національної Спілки журналістів України, заслужений діяч мистецтва Республіки Молдова, президент Благодійного фонду професійних художників, українських народних майстрів «Renastere-Відроження» в Республіці Молдова. 

• Григорій Іваненко (Бараба) (1893—1938). У 1915 р. він як вояк австрійської армії потрапив у російський полон. Там заразився комуністичними ідеями. Від 1920 р. перебував на підпільній роботі в Західній Україні, у 1930—1933 рр. — кандидат у члени КЦ Компартії Польщі, делегат 3-4 конгресів Комінтерну, непересічний публіцист, не позбавлений хисту поет. Виїхав до СРСР, де був репресований.

• Іван Бачинський (1866—1912) парафіяльний священик сіл Довге, Опарі та Ріпчичі. Засновник і перший керівник товариства «Просвіта» на Дрогобиччині. Організатор театрального гуртка, товариства «Сокіл».