Друга османсько-венеційська війна (1499—1503)

22 липня 1499 року османський флот на чол із капудан-пашею Кемаль-реїсом покинув Константинополь, прямуючи в сторону Наполі-де-Романья на Пелопоннесі, тоді як сухопутні османські війська рушили на Лепанто. Османський флот складався з 67 галер, 20 галіотів і близько 200 менших суден. Венеційційський флот на чолі з Антоніо Грімані, що складався з 47 бойових галер, 17 галер-гроссо, 15 «круглих» кораблів (каравелли і караки) і біля 100 менших суден в свою чергу підійшов до острову Сапієнца біля ключової венеційської фортеці Модон. 12 серпня обидва флоти зіткнулися один з одним у битві при мисі Зонкйо (також відомій як битва при Сапієнці або перша битва при Лепанто), першій в світі повномаштабній морській битві з використанням корабельної артилерії. Битва складалась з декількох зіткнень, що відбувались з 12 по 25 серпня. Незважаючи на допомогу французьких галер, безлад, що панував у венеційському флоті призвів до остаточної перемоги османів, зокрема було потоплено галеру Андреа Лоредана, члена впливової родини Лоредан у Венеції.

В серпні 1499 року сухопутна османська армія взяла в облогу Лепанто, а після перемоги в битві при Зонкйо з моря до Лепанто підійшов османський флот. Після того, як венеційська залога Лепанто зрозуміла марність очікування допомоги від венеційського флоту, 29 серпня місто капітулювало.

Після повернення венеційського флоту до Закінфу, Антоніо Грімані був усунутий від командуванням і заарештований Мельхіором Тревісаном, який прибув на Закінф із наказом перебрати командування венеційським флотом на себе.

Паралельно з бойовими діями в Греції, в 1499 році також почалися османські вторгнення у внутрішню Далмацію аж до Фріулі[1] під командуванням Іси-паші та Феріз-бека[2].

У грудні 1499 року венеційці напали на Лепанто з надією повернути свої втрачені території. Кемаль-реїс відплив з Кефалонії і знову повернув Лепанто під османський контроль. Він перебував у Лепанто з квітня по травень 1500 року, де його кораблі ремонтувала армія з 15 000 османських майстрів, привезених з цією метою. Звідти Кемаль-реїс відплив і обстріляв венеційську фортецю на острові Корфу, а в серпні 1500 року він знову розгромив венеційський флот у битві при Модоні. Після перемоги над флотом, Кемаль-реїс напав з моря на венеційську фортецю Модон, яку вже тримали в облозі сухопутні османські сили і захопив місто. Після падіння Модона, сусідні венеційські фортеці Корон і Наварин також капітулювали перед османами. В підсумку протягом кількох днів дві найважливіших фортеці венеційців на Пелопоннесі — Модон і Корон, так званих «два ока Республіки в Іонічному морі», були втрачені.

Після ряду відчутних поразок венеційський дож Агостіно Барбаріго звернувся по допомогу до Святого Престолу і католицьких монархів Іспанії Ізабели Кастильської і Фернандо Арагонського. Останіі у відповідь на заклик, 17 серпня 1500 р. надіслали на допомогу Венеції іспанські сили з Сицилії. За допомогою іспанського флоту, який прибув на допомогу на чолі зі знаменитим іспанським генерал-капітаном Гонсало де Кордова, новопризначений венеційський адмірал (італ. Capitano generale da Mar) Бенедетто Пезаро висадився 8 листопада на Кефалонії, а 24 грудня після облоги взяв головне укріплення острова — замок Святого Георгія, тимчасово зупинивши наступ Османів на східні венеційські території[3]. Після цього іспанський командувач та його флот повернулися на Сицилію, а сам Пезаро продовжив вести військові дії і у серпні 1502 року захопив фортецю Санта-Маура на сусідньому острові Лефкада.

Після вступу Франції до антиосманського союзу, дружина французького короля Людовіка XII, герцогиня Анна Бретонська спорядила за свій рахунок військовий флот з 12 кораблів і чотирьох галер, на чолі якого поставила свою власну велику каракку «Кордельєра». Французький флот з 10-тисячним військом у вересні 1501 р. увійшов до Егейського моря і у середині вересня франузи висадились на Лесбосі і взяли в облогу його столицю Мітіліну. Проте родоські госпітальєри, які обіцяли свою допомогу не прибули вчасно і облога затягнулась. Коли на прикінці жовтня, через 6 тижнів безрезультатних атак стало відомо, що османський флот вийшов з Дарданел, французька армія зняли облогу і відійшла на кораблях в напрямку венеційського острова Кітера на півдні Пелопоннесу. По дорозі французький флот потрапив у сильний шторм і в підсумку врятувалось лише кілька сотень людей. Під часу французького відступу в Егейське море зайшов іспанський флот, але він вирішив повернутися нічого не зробивши, оскільки не зміг об'єднатися з французами.

13 серпня 1502 року остання база Венеції в Албанії, Дураццо, була захоплена з суші османською армією на чолі з Феріз-беєм[4].

Венеційський адмірал Бенедетто Пезаро продовжував боротьбу і у серпні 1502 року захопив острів Лефкада, поруч із захопленою два роки тому Кефалонією. Невеликий загін яничар, що охороняв острів, здав замок без бою, а потім зі зброєю повернувся до Стамбула, де був страчений за наказом султана Баязида.