Думи мої, думи мої

Вірш написано в Петербурзі орієнтовно в кінці 1839 — на початку 1840 р. Автограф твору не зберігся. Першодрук — у «Кобзарі» 1840 року. Шевченко уміщував вірш у всіх своїх збірках. В Інституті літератури імені Т. Шевченка зберігається екземпляр книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», де є виправлення рукою Шевченка до тексту твору.[1]

За жанром вірш являє собою романтичну елегію, вишуканість форми якої витримано за романсним типом наспівної[2] інтонації, не властивої фольклорним пісням. Своєрідний внутрішній діалог увиразнюється чергуванням риторичних окликів, запитань і відповідей, що створює примхливий і розмаїтий інтонаційний малюнок. Текст твору будується з трьох композиційних частин. Композиційна рамка твору є апострóфою — зверненням до своїх «дум», тобто до власної поезії, втіленої в метафоричні образи дум-дітей і дум-квітів: тут виявлено пристрасне бажання бути почутим, знайти відгук у серцях земляків, в Україні. Ці два ряди образів становлять ліричний сюжет першої композиційної частини тексту (рр. 1—27). Центральна частина твору (рр. 28—100) — пристрасний і сумовитий монолог, де вперше в українській поезії постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави, — тобто власною творчою програмою. Третя частина (рр. 101—116) повертає читача до образу дум, знову оформлених у вигляді апострóфи, утворюючи разом із першою частиною композиційне обрамлення твору. У цій частині обидва асоціативні ряди — квітів і дітей — злилися в один багатосмисловий образ, у якому думи постають сиротами, що їх поет посилає «попідтинню» в Україну в пошуках свого читача з «щирим серцем» та «ласкавим словом». Ліричний сюжет пошуків місії свого поетичного слова завершується апострóфою—зверненням поета до «неньки-України» з проханням привітати його думи «як свою дитину».[3]

У вірші домінує мотив власного поетичного слова, вперше означеного як «думи». Уже з початкових рядків елегії образи автора і його віршів-дум постають у сумовитих тонах. Відповідно до романтичної традиції, поет, постаті якого притаманні таємничість і загадковість, виливає сум і жаль над своїми рядками, спочатку не вмотивовуючи цих переживань. Згодом окреслюється недоброзичливе й чуже поетові оточення, у якого ці болючі думки викликають лише байдужу цікавість або й насмішки. Розуміння і співчуття поет сподівається знайти в щирій дівочій любові. Мотив серця, що багаторазово відлунює в поезії як найвищий ціннісний морально-етичний критерій, є неодмінною складовою Шевченкового сентиментально-елегійного словника. Однак поруч з Україною «вишневих садків» і «темних ночей» з «дівочими ласками» його уяву все дужче притягує Україна як поле національних змагань, з «козацькою громадою», «степом» і «могилами-горами». Рідний краєвид уособлює колишню «козацьку волю», що «лягла спочить», і цей образ символізує загибель козаччини, її вічний мертвий сон у насипаній невідомо ким «могилі». Волю сторожить імперський «орел чорний» — символ самодержавства — винуватця трагедії України. Згодом з'являється новий образний мотив: кобзарям протиставлено образ ліричного героя, засобами народної символіки («змія люта» — журба; «думка, як той ворон» — провісник нещастя — «літає та кряче», «серденько соловейком щебече та плаче») та народної фразеології вимальовується сентиментально-романтичний образ молодого самотнього поета-сироти в чужому краю, ностальгійно зажуреного й відчуженого від байдужого й агресивного оточення. Заключні чотири катрени перегукуються з початком елегії завдяки образу дум («квітів-дітей»), що їх автор спрямовує до України. Так остаточно стверджується момент власного самоусвідомлення як поета національного[4].

«Це справді таки "увертюра" до великої симфонії Шевченкової поезії: тут мовби короткими музичними репліками окреслено майже всі основні її майбутні теми, принаймні петербурзького періоду, хоч і не тільки. І тут таки Шевченко ненавмисно дає ключ до таємниці своєї поетичної магії: "Серце рвалося, сміялось, // Виливало мову, // Виливало, як уміло..."; ось у цьому, у магічних виливах чуття, в його непідвладним ніяким канонам, а тільки самій силі переживання, постійних переходах від гніву до ніжності, від надії до розпачу, від картання до лагідності, у душевній всеоб'ємності — і буде Шевченкова сила, Шевченкова унікальність... »[5]

— академік Іван Дзюба

• Вірш алюзійно перегукується з однойменною поезією Т. Шевченка «Думи мої, думи мої» 1847 року.
• Вірш був покладений на музику композиторами І. Біликовським, С. Воробкевичем, Я. Степовим, Є. Козаком[6] та ін.
• Музичні проєкти на слова вірша представлені в репертуарі гуртів та виконавців: Фома та гурт «Мандри»[7], Фата Моргана[8], Бандурбенд[9]
• За мотивами вірша створена картина «Думи мої, думи» (1959–1960, Державний музей українського образотворчого мистецтва, автором якої є художник М. Божій.
• Ілюстрації до вірша створили художники М. Стороженко(1987—2004), В. Касіян, А. Рилов та ін.

• Дзюба І. «Кобзар» // Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К., 2008 — с.90-105.
• Зайцев П. Життя Тараса Шевченка . Нью-Йорк — Париж — Мюнхен, 1955. — с. 79-85.
• Івакін Ю. О., Смілянська В. Л. Тарас Шевченко // Історія української літератури XIX століття. Книга друга. — К.: Либідь, 1996. — С.104-105.
• Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка.— К., 1959.
• Смілянська В. Л. Рання творчість Тараса Шевченка // Українська література. К., 2008 — с. 245.
• Шевченківська енциклопедія: в 6 т. — Т. 2 / НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка ; редкол. : М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. — К., 2012. —с.436-438.
• Шевченківський словник. Том перший. — К., 1976, с. 200.