Ектор Скароне

Ектор Скароне (ісп. Héctor Scarone; 26 листопада 1898, Монтевідео — 4 квітня 1967, Монтевідео) — уругвайський футболіст, що грав на позиції нападника. По завершенні ігрової кар'єри — футбольний тренер. Один з найсильніших футболістів країни всіх часів[1][2]. Дворазовий Олімпійський чемпіон — 1924 і 1928 років, чемпіон світу 1930 року, чотириразовий володар Кубка Америки. За збірну Уругваю (1917–1930) провів 52 матчі і забив 31 гол. Протягом 81 року (до 2011 року) Скароне був рекордсменом збірної за кількістю забитих м'ячів, незважаючи на те, що кар'єру в збірній він завершив відразу після перемоги на чемпіонаті світу 1930 року. 1953 року, у віці 54 років, він ненадовго повернувся у футбол як гравець і провів цей сезон за рідний «Насьйональ», що, ймовірно, є світовим рекордом[2].

Ектор Скароне
Ектор Скароне
Ектор Скароне 1926 року
Особисті дані
Повне ім'я Ектор Педро Скароне
Народження 26 листопада 1898(1898-11-26)
  Монтевідео, Уругвай
Смерть 4 квітня 1967(1967-04-04) (68 років)
  Монтевідео, Уругвай
Зріст 169 см
Вага 76 кг
Громадянство  Уругвай
Позиція нападник
Професіональні клуби*
РокиКлубІгри (голи)
1916–1926 «Насьйональ» 115 (108)
1926 «Барселона» 9 (6)
1927–1931 «Насьйональ» 77 (29)
1931–1932 «Амброзіана-Інтер» 14 (7)
1932–1934 «Палермо» 56 (13)
1934–1939 «Насьйональ» 31 (16)
Національна збірна
РокиЗбірнаІгри (голи)
1917–1930 Уругвай 52 (31)
Тренерська діяльність**
РокиКомандаПосада
1947–1948 «Мільйонаріос»
1951–1952 «Реал Мадрид»
1954 «Насьйональ» (Монтевідео)
«Депортіво Кіто»

* Ігри та голи за професіональні клуби
враховуються лише в національному чемпіонаті.

** Тільки на посаді головного тренера.

Клубна кар'єра

Ранні роки

Ектор Скароне починав грати у футбол в команді третього дивізіону уругвайського «Спортсмен», що представляє Пунта Карретас, рідний для футболіста район Монтевідео.

У 14-річному віці Ектор спробував влаштуватися в «Насьйональ», але там його вважали недостатньо фізично розвиненим і відмовились від його послуг. Насправді ж хлопець просто не встиг сформуватися і згодом розвинувся в пристойного атлета. Після цього Ектора запрошував до себе клуб рангом нижче «Насьоналя» — «Рівер Плейт» (Монтевідео), але Скароне відмовився від запрошення і повернувся в «Спортсмен».

Через рік, коли йому стало 15, «Насьйональ» таки прийняв його до своїх лав. Ектор почав з другої команди і, провівши за неї п'ять матчів, був переведений в першу. Що цікаво, він замінив там свого двоюрідного брата Карлоса Скароне, який пішов у «Рівер Плейт» (Буенос-Айрес). Наявність у лавах «Насьоналя» брата і змушувало його рватися в цей клуб

«Насьйональ»

31 жовтня 1915 року Скароне завоював свій перший трофей, він же і перший міжнародний, — у фіналі Кубка Конкуренції Шевальє Бутеля, що проводився за традицією у Буенос-Айресі, був переможений аргентинський «Портеньйо» (2:0). Через півмісяця, 14 листопада, «Насьйональ» здобув ще одну перемогу в рамках протистояння з аргентинськими клубами, — цього разу в рамках Кубка Слави Коусіньєр: у Монтевідео уругвайська команда розібралася з «Расінгом» з Авельянеди (2:0).

У 1916 році Ектор Скароне вперше став чемпіоном Уругваю; в цьому ж році «Насьйональ» продовжив штампувати перемоги над аргентинськими клубами в міжнародних турнірах, ставши володарем ще одного Кубка Слави Коусіньєр, а також для першого Скароне Кубка Ріо-де-Ла-Плати. Незабаром Скароне вийшов на перший план у своєму клубі і отримав широке визнання. За філігранну, елегантну, унікальну для свого часу техніку Скароне порівнювався з великим танцюристом танго Карлосом Гарделем.

Ектор — як Гардель: його можна зімітувати, але не можна повторити.

— Педро Петроне

Ектор Скароне з партнерами по «Насьйоналю» під час турне клубу по Європі. Генуя, 1925 рік.

У 1919 році Скароне вперше виїхав за межі Ла Плати — у складі футбольного клубу «Дублін», що представляв уругвайську столицю. В ранзі «вільно асоційованого» футболіста він відправився в турне по Бразилії. Для «Дубліна», час існування якого підходив до кінця, серія товариських виїздів в Бразилію починаючи з 1917 року стала найяскравішою сторінкою в історії, а для Скароне це була розминка перед прийдешнім південноамериканським чемпіонатом, місцем проведення якого була саме Бразилія. Із закінченням успішного турне Скароне повернувся в Монтевідео і продовжив виступати за «Насьйональ».

«Барселона»

У 1925 році, коли стало відомо, що чемпіонат Уругваю зірваний і в цьому сезоні проводитися не буде, «Насьйональ», щоб заповнити величезний пробіл у календарі, відправився в 153-денне європейське турне. Скароне разом з клубом відвідав дев'ять країн Європи і навіть на деякий час осів в одній з них. Іспанська «Барселона» запропонувала Скароне повноцінний контракт, на який футболіст погодився, перейшовши у професійний статус. «Синьо-гранатові» заплатили за південноамериканську зірку тридцять тисяч песо (дуже велика для того часу сума: песо було тоді еквівалентно американському долару). Самому Ектору подарували велике золоте кільце з діамантами (його майбутній талісман, з яким Скароне багато років потому повернувся в Іспанію як головний тренер одвічного супротивника «Барселони» — мадридського «Реала».

Тим не менш, незважаючи на привітну зустріч у Каталонії, теплі стосунки з одноклубниками (у тому числі з партнером по атаці Хосепом Самітьєром) і дарований йому іспанською королівською футбольною федерацією професійний статус, Скароне покладених на нього надій не виправдав і, пославшись на «вбивчу ностальгію», вже через шість місяців і вісімнадцять матчів у складі «Барселони», відбув на свій континент.

Повернення в «Насьйональ»

На батьківщині Ектор знову став виступати за «Насьйональ». Пізніше, вже після приходу в клуб нападника Педро Петроне, Скароне склав з ним винятковий за своєю ефективністю дует. Традиційно вважається, що саме в парі з Artillero Ектор винайшов атакуючу комбінацію «стінка». Але на цьому успіхи клубу і футболіста на тривалий період закінчуються. Так і не добившись перемог в Уругваї, у 1931 році Скароне зробив ще одну спробу заграти в Європі.

Виступи в Італії

Ектор підписав у 1931 році контракт з італійською «Амброзіаною-Інтер». Скароне став в «Амброзіане» першим «оріундо» — легіонером італійського походження. Тільки такі іноземці могли виступати в кальчо часів Беніто Муссоліні. Щоб отримати право заробляти гроші в серії А, Скароне потрібно було довести, що крім прізвища, яке у нього було, безумовно, італійське, його пов'язує з цією країною і родовід. Коли знайшлися документи, які підтверджують, що його батько народився в місті Дего під Генуєю, грати Ектору дозволили. У сезоні 1931/32 він зіграв 14 матчів і забив 7 голів. У зустрічі з «Лаціо» після попадання сильно пущеного м'яча у нього з носа йшла кров, але Скароне залишився на полі і зробив дубль. Вболівальники дали йому за це прізвисько «Гарібальді». Влітку 1932 року він перейшов в «Палермо» і там провів ще два непоганих сезону, забивши в них 4 і 9 голів відповідно[1].

Завершення ігрової кар'єри

У віці 36 років Скароне повернувся в Уругвай і виступав за «Насьйональ» протягом ще одного року, після чого продовжив кар'єру в «Монтевідео Вондерерз», де у 1937 році і закінчив кар'єру гравця. Проте через шістнадцять років Скароне в третій і цього разу в останній раз повернувся в «Насьйональ», цього разу у ранзі головного тренера. Незважаючи на це Ектор вийшов на поле у 55-річному віці, ставши найстаршим футболістом в історії вищої ліги Уругваю. Загалом Ектор Скароне провів за «Насьйональ» 369 матчів, забивши в них 301 гол.

Виступи за збірну

У національній збірній Скароне дебютував 2 вересня 1917 року в матчі проти Аргентини (1:0) на Кубок Ньютона. 7 жовтня того ж року відкрив рахунок голам, вразивши ворота збірної Бразилії в рамках Чемпіонату Південної Америки, а 14 жовтня — приніс уругвайській команді перемогу над аргентинцями (1:0) у вирішальному матчі турніру.

Ектор Скароне (другий зліва внизу) з партнерами по збірній під час першого для футболіста чемпіонату Південної Америки. 1917 рік.

Через два роки, у 1919 році, поїхав зі збірною на наступний південноамериканський чемпіонат у Бразилії, що увінчався в результаті 240-хвилинним протистоянням з господарями, в тому числі — додатковим, вирішальним 150-хвилинним матчем між даними командами і єдиним голом Артура Фріденрайха, який звів нанівець всі зусилля La Celeste захистити титул. Збірна Бразилії тим самим взяла реванш за розгромну поразку (0:4) на попередньому чемпіонаті.

Три наступних головних турніри Південної Америки, що відбулися в Чилі, Аргентині і знову в Бразилії, Скароне пропустив, зігравши в період з 7 грудня 1919 року по 10 грудня 1922 року за збірну лише в двох матчах, але вони принесли два трофеї — Кубок Ньютона і Гран-прі Слави Уругваю. З нагоди першого за шість років домашнього континентального турніру повернувся в основу і в 1923 році знову став чемпіоном Південної Америки.

1924 року в історії світового футболу сталася визначна подія: на ігри Олімпіади, що проходила в Парижі, приїхали футболісти з Південної Америки — збірна Уругваю. У колишніх Олімпіадах брали участь виключно європейські команди. Таким чином, тільки в 1924 році зустрілися дві футбольні школи — європейська, заснована на раціональності і досить прямолінійна, і південноамериканська, що стала для Старого Світу справжнім одкровенням. У цьому протистоянні явна перевага була за уругвайськими футболістами. Вони вражали фантастичним вмінням поводитися з м'ячем, несподіваними імпровізаціями на полі, артистичною, натхненною грою. Але, головне, самі за себе говорили футбольні підсумки проведених матчів. Збірну Югославії уругвайці обіграли з рахунком 7:0, після чого безпосередньо голи Ектора Скароне вивели збірну Уругваю спочатку в півфінал (після переможного, другого гола у ворота господарів турніру — збірної Франції — 5:1), а потім і у фінал (переможним виявився другий гол Скароне, забитий у ворота збірної Нідерландів — 2:1). У фіналі південноамериканці легко переграли збірну Швейцарії 3:0. Результати Олімпійських ігор шокували футбольну Європу, ніхто і не підозрював, що в далекій Південній Америці є футболісти високого класу, які мало не поодинці можуть перемагати європейські команди. Дії футболістів на полі були ефектні і приводили в захват глядачів, але, правда, не йшли на користь командній грі. Найсильнішою ж у 1920-х роках на своєму континенті була збірна Уругваю. І, безперечно, видатну роль в успіхах збірної Уругваю зразка 1920-х років грав Ектор Скароне[3].

Через чотири місяці після олімпійського тріумфу збірна Уругваю захистила титул чемпіонів Південної Америки в ході чергової континентальної першості, яка теж, як і попередня, пройшла у Монтевідео. Турнір 1925 року збірна Уругваю пропустила, але вже в наступному чемпіонаті 1926 року у Чилі повернула собі титул найсильнішої команди Південної Америки. 28 жовтня 1926 року Ектор Скароне оформив пента-трик у матчі проти збірної Болівії (6:0) і разом із співвітчизником Ектором Кастро поділив другу сходинку[4] у списку найкращих бомбардирів турніру (по шість забитих м'ячів).

Ектор Скароне (другий внизу) з партнерами по збірній під час першого першого в історії чемпіонату світу. 25 липня 1930 року.

Вже в наступному році Скароне розділив і звання найкращого бомбардира турніру — п'ять футболістів, два аргентинця і три уругвайця, в їх числі і Скароне, забили по три голи. 20 листопада 1927 року в ході де-факто вирішального матчу турніру, Скароне оформив дубль у ворота збірної Аргентини. Для Уругваю матч закінчився поразкою (2:3), а чемпіонат — срібними медалями.

У 1928 році уругвайські футболісти знову вирушили в Європу — тепер на Олімпійських Іграх очікувалося перше на такому рівні суперництво двох футбольних топ-збірних з Південної Америки, оскільки в Амстердамі дебютувала збірна Аргентини. Для Скароне Олімпіаді передували тривалі нервування, пов'язані з можливою забороною його участі в турнірі: ФІФА, яка поряд з МОКом організовувала олімпійський футбольний турнір, оголосила заборону, як і чотири роки тому, на участь у ньому гравців-професіоналів. Скароне мав підстави підпасти під цю заборону у зв'язку з іспанським періодом своєї кар'єри, коли протягом кількох місяців він дійсно грав у футбол у професійному статусі. Тим не менш, заборона його не торкнулася, і саме Ектор Скароне забив переможний гол у ворота збірної Аргентини в переграванні фіналу після першого матчу, який завершився внічию. У другому таймі рахунок теж довгий час був нічийним — 1:1, але на 73-й хвилині його партнер Рене Борхас «тягнув» м'яч до воріт аргентинців і на підході до штрафного майданчика, відчуваючи, що вже не в силах боротися з повислим у нього на плечах опікуном, відкинув м'яч Скароне, крикнувши: «Твій, Ектор!». Скароне пробив і забив гол. Це був «золотий» олімпійський гол, позаяк зрівняти рахунок аргентинці не змогли.

Велика заслуга уругвайських футболістів покоління Скароне в тому, що місцем проведення першого в історії чемпіонату світу з футболу став Монтевідео — ФІФА віддала належне батьківщині великих майстрів, які вчинили безумовну революцію в світі футболу у 1920-ті роки і заслужили у себе вдома привітати настання нової ери в історії спорту номер один.

Саме на домашньому чемпіонаті світу Ектор Скароне забив свій тридцять перший м'яч за збірну, який забезпечив йому в підсумку більш ніж на вісім десятиліть першість серед найкращих бомбардирів національної команди Уругваю. На турнірі Скароне забив всього один м'яч — румунам на груповому етапі. Але його роль в перемозі у фінальному матчі з Аргентиною була дуже висока, бо два перших уругвайських голи відбулися при його безпосередній участі. На 12-й хвилині Скароне пробив по воротах, м'яч влучив у захисника аргентинців Фернардо Патерностера і відскочив до уругвайця Пабло Дорадо, який відправив м'яч між ніг воротаря Хуана Ботассо у сітку, відкривши рахунок в матчі. До перерви аргентинці забили два голи і повели 2:1. А у другому таймі, на тій же 12-й хвилині, Скароне взяв на себе ініціативу і зробив хитромудру передачу на Хосе Педро Сеа, чий удар досяг мети. Цей гол став переломним. Рахунок зрівнявся, і надалі «Селесте» дотиснула суперника — 4:2. Скароне згадував пізніше, що найбільш важкими для його команди матчами були перший і останній. Перуанці, перші суперники Уругваю, надали несподівано запеклий опір, і їх вдалося переграти лише за рахунок єдиного гола Ектора Кастро. Тільки в тому матчі Скароне не вийшов на поле[1].

Фінальний матч на першому чемпіонаті світу став останнім для Ектора Скароне як гравця національної збірної. У 1931 році він вирішив знову відправитися в Європу — цього разу в Італію, і за збірну більше не грав. У загальному підсумку в активі Скароне п'ятдесят два матчі за уругвайську команду, але з урахуванням неофіційних поєдинків це число зростає до сімдесяти; також і кількість голів за збірну з урахуванням неофіційних матчів піднімається з тридцяти одного до сорока двох. Так чи інакше, офіційна статистика враховує за Скароне 52 матчі і 31 гол за національну збірну.

З 21 липня 1930 року по 11 жовтня 2011 року Ектор Скароне був найкращим бомбардиром в історії збірної Уругваю з футболу. Забивши у фіналі Кубка Америки 2011 року 2 голи, нападник Дієго Форлан зумів зрівнятися з Скароне, а через кілька місяців зумів вийти на перше місце за цим показником.

Кар'єра тренера

Тренував колумбійський «Мільйонаріос», іспанський «Реал Мадрид», уругвайський «Насьйональ» (Монтевідео) та еквадорський «Депортіво Кіто», але серйозних успіхів не досяг.

Смерть

Помер 4 квітня 1967 року на 69-му році життя у місті Монтевідео.

Титули і досягнення
Збірна Уругваю
«Насьйональ»
  • Чемпіон Уругваю (8): 1916, 1917, 1919, 1920, 1922, 1923, 1924, 1934
  • Володар Кубка Слави Коусіньєр (3): 1915, 1916, 1917
  • Володар Кубка Конкуренції Шевальє Бутеля (1): 1915
  • Володар Кубка Ріо-де-Ла-Плати (3): 1916, 1919, 1920
  • Переможець Турніру Конкуренції (1): 1934
Барселона

Примітки
  1. Ектор Скароне: Винахідник «стінки». Архів оригіналу за 22 грудня 2015. Процитовано 20 грудня 2015.
  2. ЭКТОР СКАРОНЕ — footballplayers.ru(рос.)
  3. 100 великих футболістів. Архів оригіналу за 22 грудня 2015. Процитовано 20 грудня 2015.
  4. The Copa América Archive — Trivia

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.