Еміль Олів'є

Народився в 1825 в сім'ї французького республіканця-радикала, вигнаного після революції 2 грудня 1851.

У 1848 посланий тимчасовим урядом країни як комісар республіки на південь.

Пізніше був префектом департаменту Буш-дю-Рон, де показував непостійність, зблизившись з монархістами.

З переходом влади до рук Луї-Наполеона, Олів'є повинен був залишити службу і став працювати адвокатом та журналістом.

У 1857 обраний депутатом Парижу до законодавчого корпусу і до 1863 належав до групи п'яти, які створювали опозицію режиму Наполеона. Однак незабаром Олів'є став шукати зближення з державними органами, і, в свою чергу, політика Наполеона допомагала йому, особливо йому симпатизував герцог Шарль де Морні (брат Наполеона lll, батько Матильди де Морні, коханки Колетт і Ліани де Пужі). Зі смертю Морні на деякий час до влади прийшов напрям Руєра, і надії Олів'є на «роль Мірабо» (пост міністра в ліберальному кабінеті) були зруйновані.

На виборах в травні 1869 виступив у французькій столиці в опозиції під видом опозиції, але насправді був кандидатом від уряду, але був заблокований і попав у палату тільки через обрання в одному з південних департаментів. Він ясно висказував свою програму «врятувати імперію» поступками лібералізму.

Погодившись на цілий ряд реформ (надання законодавчому корпусу законодавчої ініціативи, право інтерпеляції та ін.), французький імператор запропонував Емілю Олів'є сформувати і очолити кабінет міністрів. У склад міністерства, сформованого 2 січня 1870 року, увійшли з одного боку монархісти, готові до примирення з «ліберальної імперією» (Бюффе, Дафю), а з іншого боку — бонапартисти, які допускали деяке повернення до парламентаризму. Сам Олів'є взяв собі посаду міністра юстиції, але фактично очолював кабінет.

Голова комісії, створеної для розробки питання про адміністративну децентралізацію, був призначений пристарілий екс-прем'єр Оділон Барро. Одностайність в середовищі міністерства тривала недовго: коли питання зайшло про закріплення реформ шляхом плебіциста. Луі Бюффе і граф Дарю відмовились від своїх посад, так як в питанні про пребіцист вони визнавали за імператором право звертатися до народу лише по династичних питаннях. Портфель міністра закордонних справ перейшов до Грамонна. В результаті плебіциста 8 травня 1870 року більшість голосів (82,68 %) стала на бік правительства, але посилення опозиції порушило в прихильників імперії думку про необхідність оновити її престиж шляхом перемог над зовнішніми ворогами. Воєнний міністр Едмор Лебеф запевнив, що Франція готова до війни: не менше самовпевнений Олів'є Влітку 1870 року «з легким серцем», як він висловився, кинув виклик Пруссії з приводу кандидатури Гогенцоллерна на іспанський престол.

Після перших болючих поразок французької армії на фронтах франко-пруської війни кабінет Олів'є, абсолютно не здатний впоратися з труднощами, був повалений. Після революції 4 вересня 1870 Еміль Олів'є втік до Італії і повернувся лише в 1874 році, але його політична кар'єра закінчилася назавжди.

Автор численних юридичних і літературних статей, Олів'є в останні роки життя пише апологію своєї діяльності та ліберальної ери другої імперії. У «Revue des deux Mondes» 1895 і 1896 роках надруковано кілька статей Еміля Олів'є про Луї-Наполеона як президента республіки.

Голова кабінету, міністр юстиції і культури — Еміль Олів'є;

Міністр внутрішніх справ — Ежен Шевандье де Вальдром;

Міністр закордонних справ — граф Наполеон Дарю;

Міністр сільського господарства і торгівлі — маркіз де Талу;

Міністр громадських робіт — Шарль Луве;

Міністр фінансів — Луї Бюффе;

Міністр витончених мистецтв — Моріс Рішар;

Міністр імператорського майна — маршал Жан Батист Вайян;

Військовий міністр — маршал Едмон Лебеф;

Міністр у справах колоній — адмірал Шарль Ріго де дружину;

Міністр народної освіти — Алексіс Еміль Сегре;

Міністр — Президент Державної ради — Фелікс Паріу.