Жалибори

Уперше в історичних джерелах Жалибори згадуються в 1375 р. У 2-й пол. XIV ст. власником села був шляхтич українського походження Дмитро зі Скоморохів (зг. в 1385 р.), у 1-й пол. XV ст. — Петро зі Свистільників (зг. в 1440 р.). Після нього пункт перейшов до Михайла зі Свистільників (зг. в 1463 р.). У XIV — 1-й пол. XVI ст. село було невеликим за розмірами і в 1515 р. мало лише 1 лан орної землі. В 1578 р. їх стало 3, один із яких належав місцевому священику.

Колись давно ще у 14 ст. розпочав своє активне життя чоловічий монастир, збудований на височині неподалік села Жалибори. За переказами старожилів, його засновником був чернець Мелех, ім'я якого і дало назву монастирю і височині неподалік села, на якій розкинувся монастир. Мелеховець — ось як називають це місце, таємничість і святість якого збереглася і по сьогоднішній день. На найвищій точці Мелеховця височіє напівзруйнована скульптурна споруда «Святої» з латинськими написами, а на схилі під «Святою» німими свідками стоять руїни монастиря. Постать «Святої» видно з будь-якого місця в селі. А неподалік від неї б'є цілюще джерело, біля якого проходило Водохрестя, водою з якого хрестили дітей, омивали покійників.

Ченці монастиря обробляли поле неподалік Мелеховця, забезпечуючи собі існування. А ще займалися вони лікувально-цілительською діяльністю. Лікувальну сировину вони збирали кругом Мелеховця і на Касовій горі. Місцеві жителі зверталися до них за лікарською сировиною. І так жив і діяв монастир протягом трьох століть, поки десь у XIII—XIV ст. його спалили монголо-татари. Ченців перерізали, а монастир зруйнували настільки, що місцеві мешканці його відновити не змогли.

На пам'ять про знищену святиню жалиборці витесали із суцільної брили каменю скульптуру коронованої Богоматері з Дитятком на руках і встановили її на горі Монаховець.

Працюючи на своїх полях, селяни протягом декількох століть були змушені обробляти і панські лани. В документах 2-ї пол. XVI — 1-ї пол. XVII ст. повідомляється про коморників, які один день на тиждень відробляли панщину. Крім роботи в полі, вони платили грошовий чинш, виконували різноманітні повинності тощо. У 1680 р., обурені збільшенням обсягу панщизняних робіт, жителі Жалиборів, Кінашева й Бовшева розпочали самовільну вирубку дерев у лісах пана Адама Росовського, чим завдали йому матеріальних збитків на 3 тис. злотих. У 1689 р. в Жалиборах і Кінашеві сарана з'їла усе збіжжя на полях, «а сіножаті були до того знищені, що навіть не було видно трави. Все навкруги залишилось пусткою». У селі почався голод, від якого померло багато людей.

Довший час власниками населеного пункту були дідичі Кунашовські — Антоній (зг. в 1750—1797 рр.), Кароль (зг. в 1799 і 1803 рр.), Віктор (зг. в 1832 р.) і Норберт (помер 23 березня 1840 р., похований на сільському цвинтарі), а також Подлєська Юзефа (зг. в 1926—1930 рр.). У 1857 р. в Жалиборах засновано парохіяльну школу, яку із 58 дітей шкільного віку відвідувало лише 22 учнів. Спочатку в ній учителював дяк, а першим педагогом жалиборської школи став Василь Марущак (зг. в 1862 р.).

На поч. XVIII ст. жалиборці побудували нову церкву на земельній ділянці, подарованій дідичами Кунашовськими. Відомий дослідник культової архітектури М. Драган у книзі «Українські дерев'яні церкви» так описував її: «Церква святого Іллі з дерева, тесаного сокирою, ліплена, покрита ґонтами, вікна оправлені в дерево, залізний замок, дзвіниця на фіртці». Переживши кілька ремонтів та реставрацій, жалиборський храм проіснував близько 180 років. У 1878 р. на його місці парафіяни розпочали будівництво нової церкви, яке тривало 2 роки. За свідченням старожилів, храм зводився майстрами з Гуцульщини.

В часи Першої світової війни стали центром зіткнення австрійських та царських військ. Деяку допомогу в 1914 році надавали австрійцям на цій ділянці Січові Стрільці. В лісовому масиві над селом проходили численні укріплення австрійців, які довго не давали змоги наблизитись москалям. Під час Брусиловського прориву 1916 року село було взяте російськими військами. У 1915 р. під час бойових дій згоріло багато селянських хат, а також церковна дзвіниця, з якої російські солдати ще раніше забрали 4 маленькі і 5 великих дзвонів. Уцілів лише панський фільварок, у якому розміщувався штаб 239-го німецького полку.

У 1939 році в селі проживало 810 мешканців (790 українців, 10 поляків і 10 євреїв)[1].