Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат

Первісно — Жидачівський целюлюзно-картонний завод. Будівництво розпочато 1945. Упродовж 1951–1953 введено в експлуатацію об'єкти першої черги, 1957 — другої, 1964 — третьої черги. Від 1967 — комбінат імені 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. На комбінаті працював Герой Соціалістичної Праці, старший машиніст папероробних машин Григоращенко Анатолій Лукич.

Упродовж 1968—1973 на заводі стали до ладу нові потужності з виробництва технічних видів продукції, тари та ін. На заводі провели значну роботу для того, щоб механізувати й автоматизувати виробничі процеси, також удосконалено технологію виробництва.

Основна продукція (перед розпадом СРСР):

• небілена сульфатна целюлоза,
• картон тарний, палітурний, коробочний та ін.,
• папір писальний, кольоровий, для книжкових обкладинок, обгортальний, друкарський.

Після розпаду СРСР в Україні не було жодної фабрики, що виробляла газетний папір. ЖЦПК першим в Україні освоїв випуск газетного паперу 1993 року[3]. Для цього терміново перепрофілювали машину, куплену 1985 для виробництва книжково-журнального паперу, на виробництво газетного. Щоправда, якість цього виду жидачівської продукції була невисокою. Навіть не дуже вимогливі газетярі масових друкованих видань хотіли якісніший товар.

1999 року, коли держава вирішила продати контрольний пакет акцій комбінату, підприємство перебувало на межі банкрутства. Складові кризи були такими: неконкурентоспроможна продукція, застарілі технології, велика кількість старого та зношеного устаткування, величезна дебіторська та кредиторська заборгованість. Борги перед бюджетом становили 3,5 млн доларів США в еквіваленті, пені та штрафи — 3,2 млн доларів. Підприємство лихоманило через брак оборотних коштів, і воно простоювало, працюючи на 57 % своєї проектної потужності через брак сировини, матеріалів і системи збуту. Усе майно комбінату перебувало в податковій заставі, що виключало можливість залучення кредитних ресурсів для підтримки ліквідності й інвестування в модернізацію. Балансовий збиток перевищував 1,2 млн доларів, збитки і далі зростали[4].

У листопаді 1999 контрольний пакет акцій ВАТ «Жидачівський ЦПК» на конкурсній основі придбали нові власники. Невдовзі нова команда менеджерів під керівництвом голови спостережної ради ВАТ «Жидачівський ЦПК» Сергія Рубана почала керувати проектом виведення комбінату з кризи[4].

Було розглянуто близько 20 варіантів. Дізнавшись, що у Швейцаріі продається ціла паперова фабрика за доступною ціною, але з умовою — повністю демонтувати фабрику за три місяці, усе вивезти й залишити чисту територію, менеджери вирішили ризикнути — й купили фабрику. За два дні до призначеного тримісячного терміну на місці колишньої паперової фабрики в містечку Версуа залишився тільки розчищений майданчик[4].

2001 року на ЖЦПК працювало 3400 осіб[3]. У вересні 2002 устаткування запрацювало, видавши перший високоякісний газетний папір. Так в Україні з'явилася своя вітчизняна продукція, уже спроможна конкурувати і з російською, і з польською. Проте сьогодні цю сучасну папероробну машину перепрофільовано на випуск якісного паперу для виробництва гофротари. Причина така: український ринок «заполонив» газетний папір, що завозиться переважно з Росії і Польщі, де його собівартість нижча^{[джерело?]}.

За даними Агентства з розвитку інфраструктури фондового ринку на вересень 2004, 23,22 % акцій Жидачівського ЦПК належали компанії Garelio Trading Limited, 15,33 % — Jersonet Group Inc (Британські Віргінські острови)^{[джерело?]}.

Жидачівський комбінат разом з Ізмаїльським целюлозно-картонним комбінатом входить до складу концерну «Основа-Папір».

2005 рік Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат закінчив із чистим прибутком 9,941 млн гривень. Відповідно до стратегічного плану розвитку підприємства на 2006—2008 роки планується збільшити виробництво газетного паперу на 18 % — до 42 тис. тонн, флютингу й лайнера на 33 % — до 60 тис. тонн, гофротари на 37 % — до 137 млн м²^{[джерело?]}.

Власниками інвестиційно привабливого комбінату була група Ігоря Суркіса та Віктора Медведчука, які приватизували підприємство за сприяння Леоніда Кучми. Нові власники організували схеми постачання сировини та відвантаження продукції через власний «торговельний дім», почали виводити з підприємства кошти. 2005 року продали його групі «Приват» з великими банківськими боргами. Після зупинки виробництва целюлози (2009 року) 2010 року було зупинено діяльність комбінату. Під час візиту прем'єра Януковича Коломойський на кілька днів запустив виробництво, виплатив борги із зарплати.^{[джерело?]}

З часом група «Приват» передала управління комбінатом Михайлові Бродському — одному з міноритарних акціонерів, який повернув на підприємство старі схеми. З часом зупинили виробництво газетного паперу, незважаючи на попит; лінію з його виробництва порізали на брухт. Пізніше продали найбільш рентабельне обладнання цеху цеху з виготовлення прокладок під яйце.^{[джерело?]}

18 вересня 2014 року комбінат зупинив діяльність. Його працівники на знак протесту понад 2 місяці наприкінці 2014-го перекривали трасу Київ — Чоп, також пікетували Львівську ОДА. На момент зупинки діяльності працювали трохи більше 800 осіб^{[джерело?]}.

Деякі підприємці готові були заплатити Ігорю Коломойському 100 млн. $ за підприємство, що не працює[3].

12 травня 2017 з робочим візитом на Львівщині мав перебувати віце-прем'єр міністр України Геннадій Зубко, який планував взяти участь у запуску виробництва на підприємстві[5], однак він не приїхав[2].