Замойський синод

Проведений для покращення організації УГКЦ як реакція на наступаючу реформу Петром I Російської православної церкви (1723), що на протестантський манер підпорядковувала церкву політичній владі: скасовувала патріаршество та введеня Святійшого Синоду з представниками світської влади. Синод заборонив шанувати Святого Григорія Паламу.

Для надання Синодові більшої ваги Папа Климент XI призначив своїм легатом і головою збору свого нунція у Варшаві Джироламо Ґрімальді. Як митрополит, так і нунцій уже в середині 1715 року писали до Папи Климента XI про дозвіл скликати синод. Того самого року дозвіл було надано. Однак, унаслідок воєнних неспокоїв та політичних обставин у Річі Посполитій, синод можна було скликати тільки 1720 року.

Митрополит Кішка призначив синод на 26 серпня 1720 року в м. Львові. Але влітку того ж року у Львові виникла пошесть, тож вирішено перенести синод на північ, до містечка Замостя в Люблінській окрузі.

Учасниками Замойського Синоду були сім владик Київської Церкви:

• Флоріян Гребницький (1720—1762), архієпископ Полоцький;
• Йосиф Виговський (1716—1730), єпископ Луцько-Острозький;
• Атанасій Шептицький (1715—1746), єпископ Львівсько-Галицький;
• Йосиф Левицький (1711—1730), єпископ Холмсько-Белзький;
• Єронім Устрицький (1715—1746), єпископ Перемишльський;
• єпископ, номінат Пінсько-Турівський, висвячений у Замості Теофіл Годебський (1720—1730);
• Лаврентій Соколинський-Друцький (1718—1727), архієпископ Смоленський.

Крім них, у Замойському Синоді взяли участь протоархімандрит Василіянського Чину о. Антоній Завадський, сім архімандритів, вікарій Супрасльської архімандрії та 129 священиків світського і чернечого клиру, крилошани капітул, професори духовних семінарій, декани, ігумени головних монастирів й інші чільні церковні мужі. Були також два представники Львівського Ставропігійного братства і звичайні миряни.

Синод розгортав свою роботу в секціях, а три урочисті засідання проходили у церкві Покрови Божої Матері. Перше урочисте засідання відбулося 26 серпня 1720 року, друге — 1 вересня, а третє, заключне, — 17 вересня того ж року.

Було складено і підписано «Сповідання віри», де містилося принципово важливе для католицизму доповнення про сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина. Це доповнення мусили визнавати всі кандидати на висвячення (диякони, священики, єпископи), а також ті, хто мав прийняти чернечий постриг. На соборі було ухвалено 19 постанов (зокрема «Про католицьку віру», «Про Святі таїнства», «Про семінарії», частина постанов було запозичено з рішень контрреформаційного (див. Контрреформація) Тридентського собору 1545–63). Рішення собору поглибило обрядові та організаційнв розходження між православними та греко-католиками й зблизило останніх з католиками. Низка рішень була спрямована на зміцнення внутрішньоцерковної організації та дисципліни, посилення ролі митрополита, піднесення рівня освіти духовенства й вірних, душпастирської діяльності, уніфікації церковної освіти білого й чорного духовенства, запровадження практики обов'язкової недільної проповіді, активізації боротьби з єресями та чаклунством тощо. Лев Кішка, зважаючи на усталену традицію, проголосив домінуючою мовою в богослужінні не латину, а церковнослов'янську. Водночас греко-католицькому духовенству заборонялося причащатися, молитися в православних церквах, навіть спілкуватися з православним духовенством. Усупереч попереднім гарантіям римської курії греко-католицькому духовенству наказувалося вилучити всі тодішні богослужбові книги та замінити їх новими, допущеними ватиканською цензурою, також було санкціоновано обрядові зміни. Запроваджувалися деякі римо-католицькі свята. Латинізація греко-католиків викликала певний спротив, особливо в середовищі львівських братчиків, однак він не набув значних масштабів. Після офіційного затвердження постанов Замойського собору римською курією і їх першої публікації в латиномовному оригіналі (1724) вони стали основоположними для УГКЦ.

Делегати Замойського синоду торкнулися також питання стану існування жіночих монастирів у греко-католицькій церкві. В заключних постановах синоду жіночому чернецтву присвячений окремий розділ (розділ XII — «De monialibus»). В історичній літературі питання про вплив постанов Замойського синоду на стан існування жіночих монастирів у греко-католицькій церкві у XVIII ст. ще недостатньо висвітлене.

• Мицик Ю. А. Замойський собор української греко–католицької церкви 1720 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
• Софрон Мудрий. Замойський синод і його значення для української католицької церкви.
• Самусік А. Ф. Роля Замойскага сабору 1720 г. у развіцці ўніяцкай адукацыі на тэрыторыі Беларусі // Религия и общество — 14. Могилев: МГУ им. А. А. Кулешова, 2020. С. 254—257.

• Замойський Синод // Українська Релігієзнавча Енциклопедія