Запруддя (Білоцерківський район)

Запру́ддя (до 1960 Вінцентівка) село в Рокитнянській селищній громаді Білоцерківського району Київської області України. Населення становить 1311 осіб. У ХІХ столітті — волосний центр.

село Запруддя
Країна  Україна
Область Київська область
Район/міськрада Білоцерківський район
Громада Рокитнянська селищна громада
Основні дані
Засноване 1507
Населення 1311
Площа 50 км²
Густота населення 26,22 осіб/км²
Поштовий індекс 09620
Телефонний код +380 4562
Географічні дані
Географічні координати 49°48′31″ пн. ш. 30°38′44″ сх. д.
Середня висота
над рівнем моря
171 м
Місцева влада
Адреса ради 09620, Київська обл., Рокитнянський р-н, с.Запруддя, вул.Шевченка,2
Карта
Запруддя
Запруддя
Мапа

Історія

Поблизу села археологічні експедиції зафіксували одну з найпівнічніших сарматських поховальних пам'яток — скіфський курган. Поселення на сучасній території засноване 1507[1].

Л. Похилевич залишив записки про історію села:

Винцентовка, село при речке Гороховатке, близ границы Киевского уезда, в 45 верстах от Белой Церкви. В 1790 году в 140 дворах было обоего пола 1215 жителей"
.

Назву «Вінцентівка» село одержало 1752 від імені Станіслава Вінцентія, князя Яблоновського, який старостував тут. У ті часи село належало до Білоцерківського староства.

За переказами старожилів, через поселення дорогою на Білу Церкву проїздив гетьман Б. Хмельницький, який відпочивав із своїми козаками там, де нині розташовані озера. І дотепер збереглися деякі величезні пеньки від розкішних верб та осокорів, що росли вздовж берегів.

У давнину село було вільним, та з приходом в Україну поляків землі села стали власністю польських магнатів, а селяни стали кріпаками графів Браніцьких. Економія їх була розташована на території нинішнього села Маківка. Першим поміщиком у ній був шляхтич Маківський.

1752 на території села князем Яблоновським побудована дерев'яна греко-католицька церква. 1768 перебудована. Це були часи Коліївщини, коли православні миряни виганяли католиків та уніатів і споруджували нові церкви. 1786 вінцентівський храм в ім'я святого Миколая збудовано практично заново. У кінці XVIII століття у числі інших православних храмів південної Київщини вінцентівська церква отримала у подарунок від уряду окремі деталі одягу духовних осіб. Ще довго селяни з найближчих сіл приїздили подивитися на речі, прислані царицею з далекого Петербурга.

Миряни Вінцентівки і Ліщинки дбайливо доглядали свій храм і регулярно його ремонтували. Та в середині XIX століття споруда потребувала вже капітального ремонту, і кріпаки села звернулися до графа Браніцького з проханням полагодити храм. Коли ж граф проігнорував це прохання, то миряни написали листа київському митрополиту Філарету. Владика повідомив про ситуацію київського генерал-губернатора, а він, у свою чергу, почав впливати на гонористих графів. Листи високопоставленої особи зробили свою справу: графська економія виділила кошти і деревину, церкву оновлено і освячено 1850. Після скасування кріпацтва 1861 миряни здійснювали ремонтні роботи самостійно.

1864 році населення Вінцентівки становило 2456 осіб. «Ведомость оброчным статьям» дає певні уявлення про вінцентівське хазяйство у 1865—1871 роках, коли у володіннях Браніцьких порядкував Петро Троцький:

"Все доходные статьи по имению, как-то: от рыбной ловли, от мельниц, от продажи горячительных напитков на всем пространстве господской и мирской земли, от полевых угодий и из других источников в имениях извлекаемых, не представляют крестьянам никакого права пользоваться этими статьями."

Таким чином, і після скасування кріпосного права Браніцькі залишалися повновладними господарями на селі.

За переписом 1895 року Вінцентівка була центром однойменної волості, мала 870 дворів з населенням 4645 осіб, з них 4357 селян, а решта 388 чол. — дворяни, міщани, купці.

У селі була церква, 1 водяний і 25 вітряних млинів, церковноприходська школа, по четвергах — великі базари. З 1891 працював медпункт, першим фельдшером якого був Дитиненко.

1895 громада побудувала запасний магазин (гамазей), куди зсипалося громадське зерно.

До села також належали ферма «Маківка»(35 ч.), 3 поселення — «Узинський степ»(4 ч.), «Московщина»(45 чол.), «Росава»(403 ч.) та власна садиба «Княжин» княжни М. Горчакової (31 ч.)

Протягом року відбувалися десятки «царських богослужінь» на честь численних подій в домі Романових. Особливими почестями оточувалася особа імператора Олександра ІІ за звільнення селян з кріпацької неволі. Прихожани Вінцентівки зібрали пожертви на спорудження у Санкт-Петербурзі храму «Спас-на-крові» на місці загибелі Олександра ІІ. Про це місцевий священик отець Іосиф Безвенглінський написав міністру внутрішніх справ, а той — правлячому імператору Олександру ІІІ, сину вбитого царя. Олександр ІІІ повелів міністру надіслати від його імені подяку мешканцям Вінцентівки. Вдячні жителі села ще раз оголосили громадський збір коштів для придбання у волосну управу портрета Олександра ІІІ.

За переписом 1900 року у Вінцентівці нараховувалось 992 двори з 5334 жителями. Крім церкви, у селі були каплиця, 1 водяний і 31 вітряний млини, 4 кінних топчаки, 5 кузень, 3 маслобійні. 1903 хлібний запасний магазин переобладнали і відкрили двокласне міністерське училище.

З 1917 — у складі УНР. З 1921 стабільний комуністичний режим. 1929 сталіністи вдалися до голодомору, жертвами якого стала більшість села. Жителі тікали до сусідніх міст, а також заводського села Ставки. Пухлі люди повідомляли про групи канібалів, які наводнили село, і полювали переважно за дітьми.

1941 організатори голодомору втекли із села, 1943 вони повернулися.

З 1991 у селі українська влада.

Метричні книги, клірові відомості, сповідні розписи церкви св. Миколая с. Вінцентівка Васильківського пов. Київської губ. зберігаються в ЦДІАК України http://cdiak.archives.gov.ua/baza_geog_pok/church/vint_001.xml

Відомі люди

У різні роки Вінцентівку відвідали В. Ляскоронський — автор «Иностранных карт и атласов XIV—XVII веков», літописець Г. Грабянка, київський губернатор І. Фундуклей, французький художник Де ля Фліз, П Миштаков — укладач «Списка рек Днепровского бассейна», Н Максимович — автор «Гидрологического и гидрографического очерка Киевской губернии», Л. Похилевич — славетний краєзнавець XIX ст., автор «Сказания о населенных местностях Киевской губернии».

Народились

  • Максименко Сергій Дмитрович — український вчений, доктор психологічних наук, професор, дійсний член АПН України, директор Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України
  • Висоцький Кузьма Демидович (31. 10. 1911 — 4. 3. 1940) — учасник сталінської інтервенції до Фінляндії. Кулеметник 68-го стрілецького полку, 70-а стрілецька дивізія, 7 армія СССР. 1929 утік в Донбас, працював на шахті, з 1933 — на склозаводі в Чагодощенском районі Вологодської області. В РККА з 1939 року. Учасник фінляндської війни 1939-40 рр. 23 грудня 1939 року рядовий Висоцький успішно відбивав ворожі атаки, ведучи вогонь по супротивникові. Незважаючи на поранення, не пішов з поля бою. Звання Героя Радянського Союзу Кузьмі Дмитровичу Висоцькому присвоєне 15 січня 1940 року. В лютому 1940 року командир кулеметного взводу Висоцький у бою при оволодінні островом Пуккіонсарі (острів Цапиний, Виборзький район Ленінградської області) важко поранений, помер в шпиталі 4 березня 1940 року. Похований в Санкт-Петербурзі на Богословському кладовищі. Його ім'ям названі місто в Ленінградській області (бывш. Тронгзунд), вулиці в селі Запруддя і селищі Сазонові Чагодощенского району.
  • Хижняк Світлана Іванівна — заслужений вчитель України, кандидат філологічних наук, авторка книги "10 кроків до щастя" 2016 року.

Див. також

Примітки

Джерела

Посилання


This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.