Затоплення «Лузітанії»

Рекламна листівка останнього рейсу «Лузітанії» з попередженням посольства Німеччини

22 квітня 1915 року за дев'ять днів до відправлення «Лузітанії» в останній рейс, німецьке посольство в США опублікувало попередження.

Німецьке попередження майже не позначилося на попиті на рейси до Великої Британії. Жоден квиток на «Лузітанію» не був анульований через військову загрозу. Керівництво судноплавної компанії і британського Адміралтейства, пасажири і екіпаж лайнера зневажливо поставилися до цього попередження. Капітан і його вахтові помічники майже не боялися німецьких субмарин, оскільки швидкість лайнера майже в два рази перевищувала крейсерську швидкість човнів в надводному положенні.

Проте, в роки війни пасажиропотік на трансатлантичних лініях в середньому був нижчим, ніж у мирний час (особливо знизився потік пасажирів третього класу), тому керівництво «Кунард Лайн» було змушене скоротити витрати на паливо. Перед відплиттям у вугільні бункери «Лузітанії» було завантажено 7 тис. тон вугілля — на 1 тис. менше, ніж зазвичай. Зменшення запасів палива тягло за собою зниження швидкості, так як 6 із 25 котлів з метою економії не були розведені.

Наприкінці квітня почалося завантаження відсіків «Лузітанії». Крім продовольства та всіляких товарів, на борт були занесені ящики з 4,2 млн патронів до гвинтівок 303 British, 1250 ящиків шрапнельних склянок, 189 ящиків, вміст яких значився як «товари військового призначення» та 18 ящиків невибухових снарядних трубок. Цей вантаж не був включений в попередній вантажний маніфест, переданий митниці, поки лайнер знаходився в порту. Повний маніфест з переліком всіх товарів на борту «Лузітанії», включаючи військові, був направлений владі США тільки після виходу в рейс. Незважаючи на військовий характер вантажу, він не був контрабандою. Закони 1911 року дозволяли транспортувати на торгових судах легку стрілецьку зброю. Протягом багатьох років висуваються версії про нелегальне перевезення на «Лузітанії» вибухових речовин, які здетонували (або були навмисно підірвані) в момент влучання торпеди і стали головною причиною аварії, однак докази цього досі не оприлюднені.

Капітан «Лузітанії» Вільям Тернер на містку «Аквітанії», 1914

«Лузітанія» вийшла в свій останній (202-й) рейс із Нью-Йорку 1 травня 1915 року о 12:30 з двогодинним запізненням. Причиною затримки в порту послужив переклад на «Лузітанію» 41 пасажира з багажем з недавно реквізованого пароплава «Камерон». Під звуки гімну США і військової пісні «Тепперері» виконуваних судновим оркестром, «Лузітанія» з 1262 пасажирами і 698 членами екіпажу пішла вниз по річці Гудзон вийшла в Атлантичний океан і розвинула швидкість 20 вузлів (37 км/год). Серед пасажирів було 950 підданих Британської імперії, 189 громадян США, 71 підданий Російської імперії, 15 громадян Персії, 8 громадян Франції та громадяни ще 11 країн. У фатальний рейс вирушило 129 дітей у віці від року до 16 років, у тому числі — група англійських сиріт, евакуйованих після початку війни, в Канаду і тепер прямуючих на батьківщину на канікули.

Командував «Лузітанією» 58-річний Вільям Тернер, капітанський стаж якого в компанії «Кунард Лайн» становив 12 років. Тернер мав досвід командування «Лузітанією» та «Мавританією», остання під його командуванням завоювала Блакитну стрічку Атлантики — престижний символічний приз що присуджується судам за рекорд швидкості при перетині Атлантичного океану. Попередній капітан «Лузітанії» Деніел Доу через хворобу покинув корабель в Ліверпулі і таким чином в двох останніх рейсах лайнером після довгої перерви знову командував Вільям Тернер.

На борту пустувала майже половина кают. У першому класі за океан відправилися в основному відомі американські бізнесмени, політики і діячі мистецтва, в тому числі власник компанії «Thomas B. Jeffery Company» Чарльз Джеффрі, мультимільйонер Альфред Вандербільт, посол США в Іспанії Огден Хаммонд, актриса Рита Жоліве. Каюти третього класу були заповнені лише на третину. Крім того, в приміщеннях всіх класів розміщувалися відправлені на фронт молоді канадські добровольці.

З початком війни в цілях маскування червоні димові труби «Лузітанії» були перефарбовані в темно-сірий колір. У воєнний час цивільним судам було наказано ходити затемненими. Щовечора перевірялося затемнення ілюмінаторів і вікон темними шторами і закриття всіх люків. Капітан Тернер визнав за необхідне дотримуватися всіх запобіжних заходів, вранці 6 травня він наказав вивалити за борт всі рятувальні шлюпки, закрити герметичні двері в трюмі і подвоїти число дозорних. Рятувальних жилетів і місць в шлюпках з запасом вистачало всім людям, які перебували на борту.

Підводний човен U-20 (другий зліва) серед аналогічних в гавані Кіля

Підводний човен U-20 було побудовано на замовлення Військово-морського флоту Німецької імперії в 1913 році на суднобудівній верфі «Kaiserliche Werft Danzig» в Данцигу (нині Гданськ). Його надводна водотоннажність становила 650 т, підводна — 837 т. Субмарина несла на борту боєкомплект з 6 торпед, розташованих у двох носових і двох кормових торпедних апаратах. U-20 могла занурюватися на глибину до 50 м. Крейсерська швидкість підводного човна в надводному положенні становила 15 вузлів (28 км/год), у підводному — 9,5 вузла (17,6 км/год). Дальність походу в економному режимі в надводному положенні, на 8 вузлах досягала 15000 км, в підводному положенні, рухаючись зі швидкістю 5 вузлів, субмарина могла подолати до 150 км без підйому на поверхню. Екіпаж складався з 4 офіцерів і 31 унтер-офіцера і матроса.

Командир U-20 Вальтер Швігер

30 квітня підводний човен U-20 під командуванням 30-річного капітан-лейтенанта Вальтера Швігера покинула Боркум і взяла курс на захід. 2 травня вона досягла Петерхед на північному сході Шотландії, потім обігнула Шотландію з півночі і попрямувала вздовж західного і південного узбережжя Ірландії, щоб з півдня увійти в Ірландське море.

5 травня U-20 зупинила торгову шхуну «Граф Латом». Вальтер Швігер наказав команді покинути судно в шлюпках і передати на борт субмарини прапор і суднові документи, потім U-20 відкрила вогонь з гармати і затопила шхуну. 5 травня о 22:30 Королівським військово-морським флотом Великої Британії всім судам було передано попередження про активність ворожих підводних човнів у південних берегів Ірландії. 6 травня U-20 обстріляла з гармати пароплав «Кандидат» компанії «Херрісон Лайн». Після того, як з судна евакуювалися всі пасажири і члени екіпажу, субмарина випустила торпеду і затопила його. Потім був атакований британський пароплав «Кайо Романо», що йшов з Куби, корабель затонув у декількох десятках метрів від берега. У цей же день U-20 провела постріл по пароплаву «Арабік», але, оскільки той ішов на великій швидкості, торпеда не влучила у ціль. У довершення всього U-20 потопила британський суховантаж «Центуріон», і знову, завдяки діям німецьких підводників, обійшлося без жертв. Всього в період з 1 по 7 травня, поки «Лузітанія» йшла з Нью-Йорка, біля південних берегів Ірландії німецькими підводними човнами було торпедовано 23 судна.

Крейсер «Ікліпс», однотипний «Джуно»

О 12:50 над U-20 пройшов бронепалубний крейсер «Джуно». Підводний човен сплив на перископну глибину (11 м), після чого спробував переслідувати корабель, проте не зміг атакувати його, оскільки британський крейсер йшов з великою швидкістю протичовновим зигзагом. Капітан «Лузітанії» Тернер вів лайнер прямолінійним курсом, оскільки вважав, що зигзаг належить використовувати тільки після виявлення підводного човна.

О 12:40 капітану була передана депеша Адміралтейства. У ній повідомлялося, що підводний човен знаходиться в 5 милях на південь від мису Клір і прямує на захід. Ці відомості були абсолютно не відповідали дійсності, U-20 не проходив навіть близько цього місця. Оцінивши ситуацію, ґрунтуючись на інформації, що містилася в телеграмах Адміралтейства, Тернер вважав, що буде безпечніше йти ближче до берега. Він змінив курс, взявши на 20° на північ від попереднього курсу. О 13:00 показалось узбережжя Ірландії.

Як правило, при збільшенні активності ворожих субмарин у цих водах Адміралтейство посилало туди кілька есмінців. Начальник Морського генерального штабу віце-адмірал Генрі Олівер запропонував організувати для «Лузітанія» ескорт з есмінців, але перший лорд Адміралтейства Вінстон Черчилль відхилив цю пропозицію, вирішивши обмежитися лише попередженнями. Крейсеру «Джуно», який спочатку повинен був супроводжувати «Лузітанію» в Кельтському морі, за добу до передбачуваної зустрічі було наказано повертатися в Квінстаун.

До 7-травня U-20 витратив значну частину палива, на борту залишалося дві торпеди, і командир прийняв рішення відмовитися від просування в бік Ліверпуля. Швігер мав намір затриматися в північній частині Кельтського моря і атакувати судна, що прямують в бік Брістольської затоки, потім, коли залишиться 3/5 запасу палива, повертатися на базу, обійшовши Ірландію зі східного боку.

«Лузітанія» відразу після торпедної атаки

О 12:45 U-20 сплив на поверхню. О 13:20 на горизонті з'явилася «Лузітанія», яку через велику кількість димових труб і щогл на човні спочатку сприйняли за кілька кораблів. О 13:25 U-20 занурився на перископну глибину (11 м) і пішов на перехоплення лайнера на граничній підводній швидкості 9 вузлів (16,6 км / год).

Вальтер Швігер стояв у бойовій рубці субмарини і в перископ стежив за «Лузітанією». Коли відстань до лайнера становила 700 м, U-20 піднявся на глибину 3 м. Швігер скомандував: «Вогонь!». Торпеда G / 6 калібру 500 мм, масою 1092 кг і бойовою частиною в 160 кг гексаніту (суміші з 60 % тротилу і 40 % гексанітродіфеніламіну) була випущена зі швидкістю 35 вузлів під кутом зустрічі 90°. Перед цим перший вахтовий офіцер U-20 Шарль Фегель відмовився дати наказ провести торпедний залп по «Лузітанії», за що був посаджений під арешт.

На борту пінний слід від торпеди помітив баковий дозорний Леслі Мортон. Він в рупор крикнув: «Торпеди йдуть по правому борту!». Капітан Тернер у цей час вивчав берегову лінію, перебуваючи на лівому крилі капітанського містка. Другий помічник Персі Хеффорд, почувши крик Мортона, доповів капітанові: «Йде торпеда, сер». Через мить пролунав вибух. Торпеда уразила ціль о 14:10, через 40 секунд після пуску[3]. Вона влучила в правий борт судна, пошкодивши четвертий і п'ятий водонепроникні відсіки. Корпус пароплава здригнувся, вгору злетіли уламки корпусу, стовп піднятою вибухом води досяг шлюпкової палуби.

За першим вибухом через кілька секунд пішов другий, більш потужний, причини якого досі не з'ясовані. Згідно з однією з версій, Швігер випустив по «Лузітанії» дві торпеди, згідно з іншою, більш поширеною, на борту здетонували боєприпаси, що перевозилися в трюмі. Британська сторона підтвердила тільки факт перевезення на «Лузітанії» п'яти тисяч ящиків з гвинтівковими набоями. Другий вибух призвів до великих пошкоджень обшивки. Стовп води, пари, вугільного пилу, уламків піднявся вище щогл і потім обрушився на шлюпкову палубу. Очевидці відзначали, що цей вибух супроводжувався викидом стовпа полум'я. На кілька секунд кормова частина лайнера виявилася оповита густим димом і парою, через які було неможливо дихати.

Мис Кінсейл — найближча до місця аварії точка. З маяка було видно тонучу «Лузітанію»

«Лузітанія» продовжувала йти зі швидкістю 18 вузлів. Відстань до берега становила трохи більше 20 км, і Тернер скомандував повертати вліво, сподіваючись посадити лайнер на мілину. Кермо вдалося повернути на 35° вліво, після чого паровий привід відмовив через те, що вибухами була пошкоджена парова магістраль. Тоді Тернер за допомогою машинних телеграфів віддав команду «Повний назад», але через паропроводи, що лопнули, виконання цієї команди виявилося неможливим. Оскільки тиск пари впав з 13 атм до 3,4 атм, турбіни зменшили хід, але повністю некерований корабель продовжував йти по інерції. Протягом двох хвилин «Лузітанія» отримала носовий дифферент і накренилась на правий борт на 15°.

Радист «Лузітанії» Роберт Лейт негайно почав передавати в ефір сигнал SOS з координатами судна: «Терміново йдіть на допомогу! Сильний крен. Знаходимося в 10 милях на південь від Кінсейла». Першим на сигнал лиха відгукнувся англійський танкер «Наррагансетт», який йшов в 65 км на південний схід від «Лузітанії». Капітан «Наррагансетт» Чарльз Харвуд наказав змінити курс і найповнішим ходом йти на допомогу. Після «Наррагансетт» прийом сигналу SOS підтвердили суховантаж «Етоніан» і пасажирське судно «Сіті оф Ексетер». Обидва корабля знаходилися на відстані близько 80 км від «Лузітанії». Трохи далі йшло грецьке судно «Катерина», яке, отримавши сигнал SOS, також вирушило на допомогу. Сигнал лиха також був отриманий сигнальними постами на березі. Інформація про катастрофу була передана контр-адміралу серу Чарльзу Коуку, який очолював військово-морську базу в Квінстауні. До місця лиха вийшли чотири буксири і чотири крейсери, в тому числі «Джуно», що уникнув атаки U-20 кількома годинами раніше. Новина про лихо в лічені хвилини поширилася серед рибалок і екіпажів невеликих допоміжних суден Квинстауна і навколишніх рибальських селищ, які не мали радіоустановок. Більше десятка невеликих рибальських суден і катерів вирушило на допомогу. О 14:14 на борту відключилася електрика, але Лейт підключив аварійні акумулятори і продовжував роботу.

Капітан Тернер залишався на містку до тих пір, поки вода не викинула його за борт. При ньому були судновий журнал і навігаційні карти. У воді він знайшов шезлонг і використовував його як плавзасіб[4].

Бродвейський імпресаріо Чарльз Фроман, розуміючи, що його шанси на порятунок незначні, сів за рояль в салоні першого класу і до останньої хвилини грав тему з вистави «Пітер Пен». Мільйонер Альфред Вандербільд, незважаючи на те, що не вмів плавати, віддав свій рятувальний жилет жінці з дитиною, прирікаючи себе на загибель[5].

«Лузітанія» лягла на правий борт з невеликим диферентом на ніс і о 14:28, через 18 хвилин після атаки, затонула в 19 км від берега.

Німецька ілюстрація атаки «Лузітанії»	Пробоїна в корпусі «Лузітанії» після влучання торпеди	Тонуча «Лузітанія» і субмарина U-20	Ілюстрація тонучої «Лузітанії» в випуску газети «London News» от 15 травня 1915

Новина про потоплення стала активно використовуватися Великою Британією та іншими країнами Антанти в пропагандистських цілях. По всій Британії були розклеєні листівки з описом «варварської жорстокості німців»[5].

Після закінчення війни Великою Британією і її союзниками потоплення «Лузітанії» було внесено до переліку військових злочинів. Командир U-20 Вальтер Швігер до цього часу не дожив, він загинув в 1917 році, коли підводний човен U-88, який перебував під його командуванням, підірвався на двох якірних мінах біля узбережжя Данії[20].

8 травня офіційний представник уряду Німеччини в США Бернхард Дернбурга, виступаючи в Клівленді, заявив, що причиною торпедування «Лузітанії» послужила контрабанда на її борту боєприпасів. Німецьке військове командування розцінило лайнер як допоміжний крейсер. Він зазначив, що Німеччина, згідно з Гаагськими конвенціями і деклараціями про закони і звичаї війни, мала право на знищення судна незалежно від присутності на його борту цивільних осіб, оскільки акваторія Кельтського моря з 18 лютого офіційно оголошена військовою зоною. Це, за його словами, знімало з Німеччини відповідальність за загибель мирних громадян, включаючи 128 американців[21].

13 травня адміністрація президента Сполучених Штатів вручила німецькому послу Йогану Бернсдорфу ноту, в якій різко засуджувався «нічим не спровокований жорстокий напад на цивільне беззбройне судно, що спричинило собою величезні людські жертви», а також містилися вимоги відмовитися від таких дій надалі і дати запевнення, що в майбутньому атаки на неозброєні торгові судна без попередження проводитися не будуть. В особистому листі Вільсону кайзер Вільгельм II висловив співчуття американському народу і сім'ям загиблих американців. При цьому він ще раз зазначив, що «Лузітанія» була допоміжним крейсером британського флоту, тобто комбатантом[5].

21 травня Білий дім повідомив Німеччину про те, що будь-яка подальша атака на судна буде розцінена Сполученими Штатами, як «свідомо недружній крок».

Джон Бігман

Наступного дня після катастрофи Джон Хоган, слідчий ірландського міста Кінсейл, розташованого найближче до місця трагедії, почав проводити розслідування загибелі двох чоловіків і трьох жінок, тіла яких були доставлені в місто на невеликому судні.

10 травня капітан Тернер дав перші свідчення. Він заявив, що «Лузітанія» була атакована однієї торпедою, що потрапила між третьою і четвертою трубами. Тернер визнав, що отримував попередження про підводні човни, виконуючи при цьому вказівки Адміралтейства, але не був проінформований про загибель 5 травня шхуни «Граф Латом»[26].

Офіційне розслідування причин катастрофи почалося 15 червня. Слухання, які проходили в Центральному Вестмінстерському залі в Лондоні, очолив суддя Джон Бігман, який розслідував в 1912 році загибель «Титаніка». Судовими експертами виступали адмірал Фредерік Самуель Інглфілд, лейтенант Хірн і два капітани торгового флоту Д. Девіс і Дж. Спеддінг. Інтереси компанії «Кунард Лайн» на суді відстоював адвокат Батлер Аспінолл, який раніше представляв Міністерство торгівлі Великої Британії на слуханнях у справі про загибель «Титаніка». У розслідуванні брав участь генеральний прокурор Англії та Уельсу Едвард Карсон. На засідання для надання свідчень були викликані 36 свідків. Слухання 15 і 18 червня проходили за зачиненими дверима, на них були розглянуті матеріали, що стосувалися перебігу останнього рейсу «Лузітанії»[27].

Вінстон Черчиль і Джон Фішер

У ході відкритих слухань Адміралтейство намагалося покласти провину за аварію на капітана Вільяма Тернера, вказуючи на його нібито недбалість при виконанні службових обов'язків. Адмірал Королівського Британського військово-морського флоту Джон Фішер назвав Тернера некомпетентною людиною і негідником і висловив надію на швидкий арешт капітана. Перший лорд Адміралтейства Вінстон Черчиль заявив, що проти Вільяма Тернера буде негайно висунуто позов. Директор відділу торгівлі капітан Річард Уебб зовсім висловив припущення про змову капітана «Лузітанії» з німецьким військовим командуванням. Він же почав готувати перелік радіограм, відправлених на «Лузітанію», які нібито були проігноровані Тернером[28].

Вільям Тернер був звинувачений у недотриманні правил безпечного мореплавання і порушенні інструкцій Адміралтейства, що виявилося в недостатній швидкості ходу судна, прямолінійному курсі і малій відстані від берега. На суді було з'ясовано, що швидкість була знижена через погодні умови, але потім знову збільшена до 18 вузлів. Слід зауважити, що «Лузітанія» — перше судно, яке було атаковане підводним човном на швидкості понад 15 вузлів. У момент атаки «Лузітанія» перебувала в 20 км від берега, що відповідало всім інструкціям, які забороняли підходити ближче, ніж на 8 км до берега. Крім того, в телеграмі Адміралтейства повідомлялося про підводний човен за 32 км від берега. Проконсультувавшись з двома своїми помічниками — Джеймсом Андерсоном і Джоном Пайпером (жоден з яких не вижив), капітан Тернер вирішив, що доцільніше триматися ближче до берега і наказав змінити курс. З цих причин суд визнав звинувачення необґрунтованими[29].

Капітан Вільям Тернер, члени екіпажу, керівництво компанії «Кунард Лайн» і Королівського Флоту за результатами розслідування були визнані невинними у катастрофі. Вся відповідальність за трагедію була покладена на Уряд Німецької імперії. Бігман заявив, що Тернер «застосував свою розсудливість найкращим чином», а провина лежить виключно на тих, хто скоїв злочин[30].

У США компанії «Кунард Лайн» було пред'явлено 68 позовів. Усі вони були заслухані в 1918 році. Слідство очолював суддя Джульес Майер, що відхилив у 1912 році аналогічні позови на відшкодування збитку щодо компанії «Уайт Стар Лайн» після краху «Титаніка». Справа розглядалася без присутності присяжних. Обома сторонами було заздалегідь обумовлено, що на засіданнях не підніматиметься питання про перевезення «Лузітанією» будь-яких вантажів військового призначення та особового складу. 33 людини, які не змогли прибути до США, давали свідчення у Великій Британії. Серед них був і капітан Вільям Тернер. На американському слідстві він став активніше відстоювати правильність своїх дій і свою абсолютну невинність у події. Тернер заявив, що не мав підстав вважати рух швидкохідного лайнера зигзагоподібним курсом безпечним. Це підтверджував випадок, коли інший пароплав, рухаючись зигзагоподібно, був успішно атакований підводним човном. Його позиція була підтримана багатьма капітанами. Також Тернер говорив, що підтримання стабільного курсу протягом 30 хвилин було необхідним, щоб точно визначити координати лайнера. Однак фахівці з морської навігації заперечували, заявляючи, що місце розташування судна з досить великою точністю можна визначити за двома пеленгами за п'ять хвилин[31].

Після закінчення розслідування суд постановив: «причиною аварії була протизаконна дія Уряду Німецької імперії», стрімке затоплення «Лузітанії» відбулося в результаті потрапляння в правий борт двох торпед. Дії капітана були визнані грамотними, а заходи з порятунку людей екіпажем відповідними всім вимогам. За рішенням судді, всі претензії слід висувати німецького уряду. У 1925 році як репарації Веймарською республікою були виплачені 2,5 млн доларів.