Звертання

Звертання — це слово або сполучення слів, що називає особу (рідше предмет), до якої звертаються[1]. Наприклад: Ой повій, вітре, з глибокого яру, підіть, дощі, стиха та помалу (Нар.тв.). Кобзарю, знаєш, нелегка епоха оцей двадцятий невгамовний вік (Л. Костенко). Основне призначення звертання полягає в тому, щоб спонукати слухача звернути увагу на слова співрозмовника. Звертання належить до слів, граматично не пов'язаних з реченням. Серед таких слів виділяється передусім стилістичною виразністю[2].

Значення та способи вираження звертання

Звертання виражається іменником у формі кличного відмінка: Стій, серце, стій, не бийся так шалено. Вгамуйся, думко, не літай так буйно! Не бий крильми в порожньому просторі. Ти, музо винозора, не сліпи мене вогнем твоїх очей безсмертних (Леся Українка).

Форма кличного відмінка інколи може збігатися (омонімічна) з називним відмінком: Розвівайтеся з вітром, листочки зів'ялі, розвівайтесь, як тихе зітхання!(І. Франко); Київ мій, тu y серці завжди (В. Сосюра).

Непоширеним називається звертання, виражене одним словом — іменником у кличному відмінку або іншою частиною мови (займенником, прикметником) у значенні іменника.

Лети, пташко, з захід сонця, защебечи в шибку... (П. Гулак-Артемовський). Ти мене, кохана, проведеш до поля... (М. Рильський). О, прийди, прийди, хто-небудь, сядь, схилися, припади (О. Олесь).

Поширеним називається звертання, виражене іменним словосполученням. Найчастіше звертання поширюється за рахунок узгодженого означення або прикладки.

Мій Боже милий, як-то мало святих людей на світі стало! (Т. Шевченко). Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, розвійтесь, як тихе зітхання! (І. Франко). Прощай, моя рідна, дорога Десно (О. Довженко). Знову, ластівочко-серце, ти вернулась... (П. Грабовський). Фантазіє, богине легкокрила, ти світ злотистих мрій для нас одкрила і землю з ним веселкою з’єднала (Леся Українка)[3].

Типи звертань

Залежно від того, які відношення встановлюються між звертанням і членами речення, можна виділити три основні типи звертань:

  1. Звертання, незалежні від змісту висловлювання. Їх можна опустити, бо вони лише вказують, до кого звернена мова: Понад руїною — над Україною годі, братове, годі ридати, вільну державу, сильну державу треба нарешті нам збудувати(В. Лігостов);За Україну з огнем завзяття рушаймо, браття, всі вперед (М.Вороний).
  2. Звертання, які, крім того, що вказують, до кого звернена мова, ще й уточнюють значення особових і присвійних займенників у реченні. Вони, зокрема, конкретизують:
    1. підмети, виражені особовими займенниками ти або ви в називному відмінку: Мій народе, ти — небо безкрає, ти здійнявся чолом вище хмар; О,скільки щастя і тривоги Ви знали, очі молоді! (В. Сосюра);
    2. додатки, виражені особовими займенниками ти або ви у формі непрямих відмінків: Люблю тебе, моя ти пісне, тобі я дякую за все; О свіжий вітре, гілля п'янке хитання, вернувся я до вас сюди од гулу площ і гомону людей (В. Сосюра);
    3. означення, виражені присвійними займенниками твій і ваш у формі будь-якого відмінка, роду і числа: Люди мої рідні, вашими руками, вашими умами рідна сторона вже зійшла зорею гордо над віками (В. Сосюра).
  3. Звертання, які, вказуючи до кого звернена мова, водночас називають і дійову особу в реченні. Вони вживаються в односкладних означено-особових реченнях, головний член у яких виражений здебільшого дієсловами в наказовому способі: Співай же, Десно, в весняних просторах, ростіть, будови, гомоніть, мости (М. Рильський).

Інтонація та розділові знаки при звертанні

Інтонація звертання пов'язана з його місцем у реченні. На початку і в кінці речення звертання вимовляється посиленим голосом з паузою після нього (Оксано, чи подобається тобі наше місто?) і перед ним (Чи подобається тобі наше місто, Оксано?). У середині речення звертання виділяється найменш виразно і пауза робиться лише після нього (Чи подобається тобі, Оксано, наше місто?)[4]

В усному мовленні звертання виділяється паузами, на письмі — комами або знаком оклику.

Звертання завжди виділяється комами, якщо стоїть у кінці чи в середині речення, хоча у вимові перед звертанням паузи може не бути, а після нього є: Світи нам, день, безсмертними огнями, шуміть, сади, роди зерно, земля! (В. Сосюра)

Звертання, що стоїть на початку речення, виділяється комою або знаком оклику, якщо вимовляється з окличною інтонацією (наступне слово після знака оклику починається, як правило, з великої букви): Мріє, не зрадь (Леся Українка). Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду… (О. Довженко)

Вигуки о, ой, які стоять перед звертанням і виконують роль підсилювальної частки, не виділяються від нього ніякими розділовими знаками: О земле ти моя, нема рідніш за тебе! (В. Сосюра) Ой дівчино, шумить гай. Кого любиш, забувай (Нар.тв.)

Звертання за стилістично-функціональною ознакою

За стилістично-функціональною ознакою виділяють власне звертання і риторичне звертання.

Власне звертання — це найуживаніші, звичайні, масові звертання до особи. У звертаннях мовців завжди виявляються взаємини людей, передаються симпатії й антипатії. Уводячи звертання, мовець здебільшого активізує адресата, спонукає до дії й одночасно дає позитивну або негативну характеристику. Власне звертання розраховані на реакцію того, до кого спрямоване мовлення. Вони використовуються в офіційно-діловому стилі, в публіцистичних та художніх текстах, у листуванні, в розмовній мові. Можуть бути емоційно нейтральними, а можуть набувати яскравого емоційного забарвлення. Це залежить від того, до кого звертаються, в яких стосунках перебувають співрозмовники тощо.

Риторичним звертанням мовець виявляє свій душевний стан, думки, почуття тощо. Такі звертання пов'язують із предметним світом: Красо Україно, Подолля! Розкинулось мило, недбало (Леся Українка). Риторичні звертання не розраховані на відповідь, бо в ролі об'єкта таких звертань, крім назв людей, виступають назви всіх інших живих істот, імена історичних осіб, назви явищ природи, будь-яких абстрактних та конкретних понять. Риторичні звертання є стилістичним засобом для емоційно напруженого зображення подій, для вироблення в читача чи слухача певного ставлення до зображуваного. Найчастіше представлені в красному письменстві, в ораторському мовленні, в публіцистиці.

З народ­нопісенною творчістю пов'язують поетичні звертання: доля моя, серце моє, сполуки з постійними епітетами: синє море, біле личко[5]. Фольклорні (народнопоетичні) вирази найчас­тіше вживаються в художньому та (рідше) публіцистичному стилях.

Крім звичайних звертань, які з погляду традиційної граматики стоять поза реченням і не виступають його членами, в сучасній мові, особливо в її розмовному стилі, нерідко простежуються звертання, які в комунікативному відношенні виявляються на рівні речення, специфічно виконуючи його функцію. Їх усе частіше називають звертаннями-реченнями, або вокативними реченнями: - Чи навіки? — Так, навіки! / — Люба, мила! — Мій коханий! / І клонилися гвоздики / В знак довіри і пошани[6].

Примітки

  1. Плиско К.М. (1978). Викладання синтаксису української мови. Київ. с. 106–110.
  2. Пономарів О.Д. (1992). Стилістика сучасної української мови. Київ: Либідь. с. 203.
  3. https://website-designer-2149.business.site. Звертання непоширені й поширені - Речення зі звертаннями, вставними словами (словосполученнями, реченнями) - СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ. Віртуальна читальня освітніх матеріалів (uk-UA). Процитовано 20 лютого 2022.
  4. Плиско К.М. (1978). Викладання синтаксису української мови. Київ. с. 107.
  5. Власне звертання й риторичне звертання. Семантична й стилістична характеристика звертань. Фольклорні звертання. - Стилістика - Сучасна українська літературна мова - Каталог статей - Сайт для філологів-українців. grinch-home.at.ua. Процитовано 19 лютого 2022.
  6. Вокативні речення як особливий тип. Studexpo. Процитовано 19 лютого 2022.

Джерела

  • Безпояско О. К., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Граматика української мови: Морфологія. — К., 1993.
  • Вихованець І. Р. Граматика української мови: Синтаксис. — К., 1993.
  • Сучасна українська мова. Довідник / Л. Ю. Шевченко, В. В. Різун, Ю. В. Лисенко; за ред. О. Д. Пономарева. — К.: Либідь, 1993.
  • Шульжук К. Ф. Синтаксис української мови. Підручник. — К.: Академія, 2004.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.