Кличний відмінок

Категорію кличного відмінка реконструюють уже у праіндоєвропейській мові. Утворення його форм у різних індоєвропейських мовах виявляє багато спільного. У таблиці наведені приклади утворення кличного відмінка від слова «вовк».

Праслов'янська і давньоруська парадигма кличного відмінка була вельми схожою з сучасною. Іменники давньою основою на *ā мали закінчення *o в твердому варіанті (дав.-рус. рыбо, рѫко, воѥводо) і *-e у м'якому (дав.-рус. земле, кънѧгыне); іменники основи на *-ŏ — закінчення *-e у твердому (дав.-рус. друже, городе, брате), *je або *ju — у м'якому (дав.-рус. кънѧже, отьче, ножю, краю); іменники на *-ŭ — закінчення *-u (дав.-рус. сыну); іменники з основою на *-ĭ — закінчення *-i (дав.-рус. гости, ночи). Іменники середнього роду, а також іменники з основами на *-ū та на приголосний (дав.-рус. цьркы, любы, мати, дъчи) окремих форм кличного відмінка не мали, їх замінювали форми називного. У сучасній мові в цілому зберігається праслов'янська система, новацією є закінчення -ю у м'якому варіанті І відміни (матусю, Парасю, Олесю)[1]. Іменники колишнього відмінювання на *-ĭ прийняли закінчення -е або -ю, перейшовши у ІІ-гу (гостю) або ІІІ-тю відміну (ноче), давнє закінчення зберегло тільки слово Господь (Господи). Іменники з давньою основою на *-ū перейшли в інші типи відмінювання, набувши закінчень кличного відмінка -o (церкво, букво, моркво) чи -е (крове, любове). Порівняно з давньоруською мовою спостерігається більша поширеність закінчення -у/-ю, у низці випадків його прийняли і іменники колишнього відмінювання на *-o твердої групи (діду).

Чергування у корені г — ж, к — ч, х — ш (друг — друже, вовк — вовче, дух — душе) виникли у давнину і пов'язані з процесом першої палаталізації, чергування з — ж, ц — ч (князь — княже, отець — отче) пояснюються наслідками як першої, так і третьої палаталізацій (князь < *kъnędzь < *kъnęgъ, отець < *otьcь < *otьkъ). З походженням м'яких -зь, -ць від твердих приголосних пов'язане й закінчення кличного відмінка -е слів з цими суфіксами — за моделлю твердого варіанту. І навпаки, слова м'якого варіанту, що утворювали форми кличного відмінка із закінченням -ю, зберегли цей спосіб і після ствердіння шиплячих, тільки змінивши написання -ю на -у (мужу, плачу, мечу).

У «Граматіці словенскій» Лаврентія Зизанія кличний відомий як звателный падежь[2]. У «Граматиці слов'янській» Мелетія Смотрицького звателный числиться шостим за ліком, стоячи перед місцевим відмінком. Смотрицький так тлумачить його значення: звателный єстъ/ имже зовемъ: человѣче.

Форма кличного відмінка могла вживатися замість називного у функції підмета. Ця особливість тривалий час зберігалася у фольклорі: «Ой, плаче, плаче молодий козаче»[1].

Кличний відмінок мають усі іменники першої, другої та третьої відмін в однині. У множині форма кличного відмінка збігається з формою називного відмінка: сестри, брати, але для деяких слів також продовжує існувати архаїчна форма із закінченням -ове: сестрове, братове (зараз переважно вживаються у поетичному та урочистому мовленні, як-от у вірші Івана Драча «Німі братове дерева»). Серед таких слів єдиним загальновживаним та нормативним є звертання «панове» (варіант кличного відмінка від «пани»). Ці форми можуть мати різне походження: або архаїчна форма називного відмінка множини іменників з давньою основою на *-ŭ (сватове), або запозичена питома форма називного множини (панове — від пол. panowie)[3], або утворені за аналогією до них форми (сестрове, братове).

Рідше утворюється він від іменників третьої відміни, бо це здебільшого назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма (переважно в поезії) із закінченням -е: вісте, змінносте, ноче, смерте. Як правило, обидва слова мають форму кличного відмінка у таких звертаннях, як друже Іване, Василю Миколайовичу, пане офіцере[4].

У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення -о, -е (-є), -ю.

• Тверда група має закінчення -о: дружино, перемого, сестро;
• М'яка група має закінчення -е: воле, земле, Катре, Ілле, Насте, а після голосного та апострофа — закінчення -є: Надіє, мріє, Маріє, редакціє, сім’є;
• Мішана група має закінчення -е: теще, душе, площе;
• Деякі іменники цієї відміни з основою на м'який приголосний зі значенням пестливості мають закінчення -ю: бабусю, доню, матусю (хоча слово «мати» належить до ІІІ відміни, але «матуся» — до І відміни), Олю, Олюню, Настусю (але Насте).

Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е.

• Тверда група має закінчення:
  • -е для більшості безсуфіксних іменників: друже, Петре, Максиме, Києве, Львове, козаче, вовче (для цього типу відмінювання також характерне чергування г, к, х//ж, ч, ш);
  • -у: (1) якщо іменник містить суфікс на -к-, зокрема -ик, -ок,-ко: батьку, синку, критику, супутнику (крім парубок - парубче), (2) якщо це власні імена іноземного походження з основою на г, ґ, к, х: Людвіґу, Фрідріху, Рюрику; а також іменники: ді́ду, та́ту, си́ну.
  • іменник Олег має дві форми: Олегу, Олеже. Перший варіант є пізнішим, утвореним за аналогією до сину, батьку, діду, другий давнішого походження і пов'язаний з чергуванням приголосних внаслідок першої палаталізації.

• М'яка група має закінчення:
  • -ю для більшості іменників: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю;
  • -е для деяких іменників, що закінчуються на -ець (з характерним чергуванням): женче (від жнець), кравче (від кравець), шевче (від швець), хлопче, молодче (але бійцю, борцю, знавцю, добровольцю, а також як прізвища — Жнецю, Кравцю, Швецю). Ця особливість пов'язана з наслідками третьої палаталізації, походженням цього м'якого суфікса від ранішого твердого;
  • іменник Ігор належить до м'якої групи ІІ відміни, тому має утворювати форму кличного Ігорю, але тривалий час нормативною вважалася форма Ігоре[5]. У правописі 2019 року закріплена форма Ігорю[6].
  • для іменників середнього роду на -е кличний відмінок тотожний називному.

• Мішана група має закінчення:
  • -е (для власних назв з основою на шиплячий та загальних з основою на -ж, -р): пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Дороше, Довбуше;
  • -у (для деяких іменників мішаної групи з основою на шиплячий, крім -ж, -р): слухачу, керманичу, викладачу, читачу, товаришу.

Іменники цієї відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчення

• -е: ві́сте, любо́ве, но́че, ра́досте, сме́рте;
• -и: мати.

Кличний відмінок однини збігається з називним та знахідним відмінками. Іменники четвертої відміни мають закінчення

• -я (після шиплячого — -а): галчен́я, гус́я, дит́я, ім'́я, козен́я, пл́ем'я; коліщ́а, курч́а, лош́а.

Якщо звертання складається[7]:

• з двох загальних назв, форму кличного відмінка мають обидва слова: добродію бригадире, пане лейтенанте.
• з загальної назви та імені, форму кличного відмінка набувають і загальна назва, і власне імʼя: брате Петре, друже Грицю, колего Степане, лікарю Ігорю, пане Віталію, побратиме Іване.
• із загальної назви та прізвища, форму кличного відмінка набувають і загальна назва, і власне ім'я: друже Максименку; колего Євгенищуку, пане Ковалю; можливі також поєднання форми кличного відмінка іменника загальної назви та форми кличного відмінка прізвища, однакової з формою називного відмінка: друже Максименко; коле́го Євгенищук, пане Коваль.
• з двох власних назв — імені та по батькові, обидва слова мають закінчення кличного відмінка: Володимире Хомичу, Петре Кузьмичу, Ярославе Андрійовичу.

У більшості іменників латинської мови кличний відмінок (casus vocatīvus) збігається з називним (casus nominatīvis). Винятком є іменники чоловічого роду другої відміни в однині (які закінчуються на -us у називному відмінку) — у кличному вони мають закінчення -e: amicus («друг») — amice («друже»), barbarus («варвар») — barbare («варваре»), dominus («пан») — domine («пане»), lupus («вовк») — lupe («вовче»), Brutus («Брут») — Brute («Бруте»), Dominus («Господь») — Domine («Господи»). Якщо основа закінчується на -i, закінчення кличного нульове: filius («син») — fili («сину»), Iulius («Юлій») — Iuli («Юлію»), Publius («Публій») — Publi («Публію»)[9].

Іменники чоловічого роду інших відмін, а також жіночого і середнього роду не мають окремої форми вокатива, у них її замінює форма номінатива: frater («брат») — frater («брате»), pater («батько», «отець») — pater («батьку», «отче»).

Іменники із закінченнями -eus, як правило, теж не мають окремої форми називного відмінка: Deus («Бог») — Deus («Боже»). Займенник meus («мій») може мати форму вокатива mī, але може також вживатися у звертаннях і в номінативі: звичайно mī deus («Боже мій!»), у «Вульгаті» Ієронима Стридонського трапляється лише deus meus. Щодо язичницьких богів вживається етимологічно споріднений термін divus — з формою кличного відмінка dive.

Форм кличного відмінка набувають і прикметники чоловічого роду з «класичним» закінченням -us: iustus («справедливий») — iuste («О, справедливий!»), novus («новий») — nove («О, новий!»)[10]. Форму вокатива мають як звичайний, так і найвищий ступінь прикметника: iustissimus («найсправедливіший») — iustissime («О, найсправедливіший!»)[11]. Можливе утворення кличного відмінка від форм чоловічого роду дієприкметників минулого часу пасивного стану: laudatus («похвалений») — laudate («О, похвалений!»)[12].

У румунській мові іменники чоловічого та середнього роду утворюють вокатив за допомогою закінчення -e, цей спосіб може бути успадкованим з народної латини. Наприклад, om («чоловік», «людина») — omule («чоловіче», «людино»), băiat («хлопець») — băiete або băiatule («хлопче»), Ion, Ioan («Іван») — Ioane («Іване»). В іменників жіночого роду форми кличного відмінка утворюються заміною закінчення -ă на -o, очевидно, ця морфема має слов'янське походження. Наприклад, soră («сестра») — soro («сестро»), Ileana («Олена») — Ileano («Олено»). Показником кличного відмінка множини для всіх родів є закінчення -lor: fraţi («брати») — fraţilor! («брати!»), doamne şi domni («пані й пани») — doamnelor şi domnilor! («пані й панове!»).

• У французькій мові як показник вокатива іноді використовується частка Ô (Ô Canada).
• У португальській і каталанській мовах іменники в звертанні вживаються без артикля.

Історичний вокатив

Історичний вокатив російська мова втратила. Побачити його зараз можна тільки в архаїзмах, наприклад: Бо́же (вокатив від Бог), Го́споди (від Господь), влады́ко (від влады́ка), вра́чу, ста́рче, о́тче, бра́те, сы́не, дру́же, кня́же.

Сучасний кличний відмінок

У сучасній розмовній російській мові власні імена і група імен загальних (наприклад: мама, папа), часто приймають спеціальну «скорочену» форму (мам, пап або навіть ма, па). Деякі лінгвісти розглядають її як кличний відмінок[13], що перебуває зараз на стадії розвитку. Водночас існують думки[14], що це звичайне просторіччя, якому не місце в літературній мові. Ця форма застосовується тільки до імен та іменників, що закінчуються на «а» або «я», й утворюється їх відкиданням:

• Лен, где ты?
• Саш, я здесь…
• Юль, принеси мне, пожалуйста….

Цікавою фонетичною особливістю цих форм є те, що прикінцевий дзвінкий приголосний при цьому не оглушується: Федь! ([Фед'], а не [Фет']), Серёж! ([Сер'ож], а не [Сер'ош]).

Також у просторіччі, як вокатив, можуть вживатися слова: сына, доча, деда.

У болгарській мові кличний відмінок (звателен падеж, вокатив), поряд з називним, є одним з двох збережених відмінків після втрати цією мовою системи відмінювання імен. Утворюється аналогічно українському, доданням до основи закінчення -е, рідше -ю, -о, а також заміною -а на -о: Петър («Петро») — Петре («Петре»), другар («товариш») — другарю («товаришу»), глупак («дурень») — глупако («дурню»), жаба — жабо.

У польській мові кличний відмінок (wołacz) утворюється в іменників І відміни заміною закінчення -a на -o. Слова, що закінчуються на -sia, -cia, -nia, і -dzia міняють -a на -u, а слова із суфіксом -ść — приймають закінчення -i. У більшості слів чоловічого роду форма кличного відмінка збігається з формою місцевого (bracie, synu, człowieku) лише невелика група слів має окремі форми: Bóg — Boże, ojciec — ojcze, chłopiec — chłopcze, człowiek — człowiecze (для останнього прикладу — тільки в поезії). У слів середнього роду, а також у множині всіх родів форма кличного збігається з формою називного.

До кінця 1980-х років кличний (vokatív) вважався у словацькому мовознавстві окремим відмінком. Зараз цю граматичну категорію розглядають як застарілу, а деякі збережені питомо словацькі форми вокатива вживаються тільки в архаїзованому, релігійному, або іронічному контексті: Boh — Bože, Kristus — Kriste, pán — pane, otec — otče, človek — človeče, chlap — chlape, chlapec — chlapče, Ježiš — Ježišu, priateľ — priateľu, brat — bratu, bratku, syn — synu, synku, mama — mamo, žena — ženo.

Для інших слів можуть вживатися форми за зразком чеського вокатива: majster — majstre, šéf — šéfe, švagor — švagre.

Деякі просторічні форми вокатива могли утворитися під впливом угорської мови. Вони стосуються термінів спорідненості й особових імен: otec — oci, mama — mami, babka — babi, Paľo («Павло») — Pali, Zuza («Сусанна», «Суся») — Zuzi.

Утворення форм кличного відмінка (vokativ, volatel) аналогічно українському: pan profesor («пан професор») — pane profesore! («пане професоре!»), Ježíš («Ісус») — Ježíši! («Ісусе!»), Marek («Марко») — Marku! («Марку!»), paní Eva («пані Єва») — paní Evo! («пані Єво!»), knížka — knížko!. У слів, що закінчуються на -e, -í та -ý, форма кличного збігається з формою називного: Jiří («Юрій», «Їржі») — Jiří! («Юрію!», «Їржі!»), Marie («Марія») — Marie! («Маріє!»), pan Dobrý («пан Добрий») — pane Dobrý! («пане Добрий!»).

Ознакою розмовного мовлення є вживання чоловічих прізвищ у формі називного відмінка: pane Novák! (замість офіційного pane Nováku!). Щодо жіночих форм прізвищ, то вони, будучи за походженням прикметниками, не мають окремих форм вокатива (pani Nováková!).