Золоте теля (фільм)

Досить дивно, що в 1931-му році вийшов радянський роман в якому показані негативні суспільні явища, проте на противагу ним не показано явищ позитивних. Якщо в романі це не дуже помітно за загальними фразами, «запозиченими» з передовиць радянських газет, то в фільмі Михайла Швейцера цього приховати так і не вдалося. Наприклад, використання «новітньої техніки» під час автопробігу в фільмі так і не стало «символом переваг соціалістичного прогресу». Дійсно, яким чином «Студебеккер», чи «Паккард» може показати «переваги соціалізму»…, хоч в італійських фільмах подібний прийом досить часто використовувався, правда з океанським лайнером. Таким чином, група шахраїв на чолі з комбінатором Бендером, так і не була показана на «узбіччі прогресу», хоч «Антилопа Гну» і з'їхала з дороги. З іншого боку, в епізоді в купе поїзда показана група молодих фахівців, що досить «мило» співають пісні про «щасливе сьогодення» (натяк на бардів 60-ків)… І що ми маємо в результаті? Наш Остап одним махом переграв по «блатному» на їхньому ж полі, і якби його ніхто не потягнув за язик про гроші, то він би вийшов переможцем і на культурному фронті. Сьогодні ми маємо засилля «шансонів» та «гламурів» на всіх каналах радіо та телебачення, проте народних пісень там не почуєш (немає грошей!).

Пам'ятник Паніковському в Києві

Досить дивним також є те, що в романі і фільмі відсутні «позитивні герої», котрих можна було б протиставити чисельним «негативним героям»… Здавалося б Зося Синицька (прототип «синиці» в руці проти «журавля» в небі) повинна була б зачарувати своїми «пошуками молодості» та «невинності», та ба… Її старий родич — типовий інтелігентний «паразит», що продає свої шаради обласній газеті, а майбутній «миршавий» чоловік-окулярик працює художником-оформлювачем, що також відноситься до «паразитарних» видів діяльності. Не треба мати досить багато фантазії, щоб передбачити майбутнє Зосі (разом з сумками/сітками-авоськами, набитими продуктами повсякденного побуту). Звичайно, в 90-ті роки всі ті художники та модельєри отримали можливість вийти на подіум і отримати грубі гроші т.з. «гламурних дизайнерів»…, проте дійсно позитивного в цьому мало.

Інша справа «негативні герої». І в романі, і в фільмі вони показані яскравими фарбами, а гра Гердта та Куравльова настільки вражає, що вони по суті уособлюють сьогодні т.з. «народні характери». Сьогодні літературному герою Паніковському навіть встановили пам'ятник в Києві. Досить характерним є епізод з поділом десяти тисяч. Балаганов, як уособлення «російської широкої душі» ділив порівну на чотири частини, а Паніковський, як уособлення «містечкового єврейства», по-своєму (на три частини, причому по чотири тисячі собі та Бендеру, а Балаганову — дві. Козлевичу — нічого!)…

Враховуючи той факт, що гени в будь-якому суспільстві розміщуються по індивідах за «статистичним законом» (наприклад Гауса), тому в кожному суспільстві присутня частина індивідів (на «хвості» розподілу Гауса), що за замовчуванням не може фізично працювати, а весь їхній інтелектуальний розвиток направлений на отримання доходу не пов'язаного з фізичною працею і з мінімальним напруженням інтелекту. Більше того, якщо будь-яке дитя не призвичаїти до праці в малому віці, то воно природним чином звикне до неробства (явище т.з. «негативного імпринтингу»).

Тут також можна відзначити, що соціальний паразитизм розвиненіший в «кочових народах» ніж в «осілих», оскільки в осілих народах дітей змалечку привчають до монотонної праці щодня, а тих кого так і не вдається призвичаїти, тих просто викидають за межі суспільства/общини. Кочові ж народи більш звикли до паразитизму на осілих народах в силу природних умов існування, тому відсоток паразитів серед них значно більший, ніж в осілих народів. Таким чином, в будь-якому суспільстві присутні люди (декілька процентів як мінімум), які паразитують в чистому вигляді на добропорядних громадянах, не приносячи ніякої користі цьому суспільству. Процент нероб-паразитів звичайно залежить від епохи та соціального устрою. Наприклад, основним лозунгом в СРСР був: «той, хто не працює, той не їсть»… Всіх людей примушували працювати, а нероб записували в «дармоїди», і переслідували всіма можливими засобами. Після розвалу Рад в 1991-му році, кількість нероб-паразитів значно збільшилася (зник тиск держави, а також збільшилася кількість людей вимушено не працюючих внаслідок втрати роботи). Тому сьогодні кількість нероб-паразитів може складати понад 10 % від працездатного числа громадян, що знаходиться близько до критичної маси «розвалу суспільної організації».

Найсприятливіші умовами для розквіту соціального паразитизму в квадраті є т.з. «перехідні періоди» розвитку суспільства. Наприклад, після т.з. Жовтневого перевороту та Громадянської війни і наступного «воєнного комунізму» в СРСР настала перехідна «епоха НЕПу» («нової економічної політики» з елементами приватної економічної діяльності). В цю епоху на просторах СРСР розмножився чисельний легіон всяких фірм та кооперативів з обмеженою відповідальністю, що викачував фінанси з тих, хто доброчесно працював на фабриках та на землі… Типовим прикладом обкрадання держави тоді були — замовлення на постачання будь-якої сировини чи товару державній установі через фірму-посередника, котра після отримання грошей ставала банкрутом. На чолі такої фірми-посередника були т.з. «зіцголови», що не знали суті справи і отримували мінімальний зиск «за шкідливість» (тобто за відсидку в тюрмі), а справжні «комбінатори» знаходилися в тіні і накопичували капітал після кожної оборудки (при НЕПі легалізації капіталу не було). Один з таких комбінаторів і був показаний в романі «Золоте теля» — Олександр Іванович Корейко. Відсутність легалізації капіталу породжувала паразитизм більш високого рівня (тобто паразитизм на паразитах!), наприклад, інший комбінатор — Остап Бендер шляхом шантажу вирішив трішки подоїти паразита першого рівня Корейко, причому з успіхом. Правда «успіх» виявився досить обмеженим, оскільки навіть тоді існував жорсткий контроль за «відмиванням грошей». Наприклад, організувати фірму в СРСР було можливо без фінансового контролю (фірма «Роги та копита»), проте «перекачка фінансів» за кордон тоді була не можлива. Ось чому, навіть отримавши свій мільйон, Остап Бендер так ним і не скористався.

Інша справа перехід на «рейки капіталізму» в 90-ті роки після розвалу Союзу. Колишні номенклатурні «партай-геноссе» врахували «досвід НЕПу» і в першу чергу захопили (цілком «демократично»!) владу на пострадянському просторі, забезпечивши такі «закони», які в першу чергу реалізували «дармову прихватизацію» та «вільні фінансові потоки» на Захід. Тому за короткий час на пострадянському просторі утворилося стільки т.з. «олігархів», в порівнянні з якими наші комбінатори (Корейко і Бендер) виглядають «невинними ягнятами»! Таким чином, помимо волі українські письменники з Одеси Ільф та Петров створили практично «по-крокову інструкцію» з шахрайства для «перехідних періодів» розвитку суспільства, якою і скористались вихідці з партноменклатури та кримінальні елементи в 90-х роках при отриманні незалежності пострадянських республік.

• Сергій Юрський — Остап Бендер
• Леонід Куравльов — Шура Балаганов
• Зіновій Гердт — Михайло Самуелевич Паніковський
• Євген Євстигнєєв — Олександр Іванович Корейко
• Світлана Старикова — Зося Синицька
• Микола Боярський — Адам Казимирович Козлевич

• Павло Винник — бухгалтер Берлага
• Євген Гуров — офіціант
• Ігор Ясулович — юний шофер-любитель
• Анатолій Обухов — Євсєєв
• Ігор Кашинцев — службовець Бомзе
• Михайло Кокшенов — секретар
• Володимир Піцек — провідник
• Микола Сергєєв — старий Синицький
• Раднер Муратов — Загіров
• Тамара Сьоміна — Раєчка
• Костянтин Воїнов — Скумбрієвич
• Віктор Сємьонов — Перикл Феміді, чоловік Зосі Синицької
• Дмитро Орловський — начальник будівництва
• Євген Перов — Полихаєв
• Надія Самсонова — Чеважевська
• Олександра Денисова
• Павло Павленко — зіцголова Фунт