Канцона і танець

Твір «Канцона і танець» став відомим у СРСР у 1970-х роках. 1972 року фірма грамзапису «Мелодія» видала платівку з назвою «Лютнева музика XVI–XVII століть». На ній було записано десять творів, першою серед яких була сюїта для лютні «Канцона й танець» італійського композитора й віртуоза-лютниста XVI століття Франческо Канова да Мілано.

Проте авторство цього композитора було сумнівним: серед опублікованих до виходу платівки творів Франческо даної композиції не виявлено, як і в повному зібранні творів да Мілано, виданому пізніше. Жодних «канцон» Канова не писав. Власне, слово «canzona», яке, до речі, на платівці написано з помилкою як «kanzona», італійською означає просто як «пісня».[1]

За твердженнями українського лютниста-композитора Романа Туровського, одразу всі радянські лютнисти відчули підробку. Член Спілки композиторів СРСР і професор Московської консерваторії Шандор Каллош уважно дослідив усі композиції, записані на платівці, й дійшов висновку, що вони, за винятком «Зелених рукавів», ніякого відношення до творів XVI-XVII століття не мають. Р. Туровський стверджував, що справжнім композитором був Володимир Вавілов.

2005 року Зеєв (Володимир) Гейзель підготував інтернет-публікацію про «Канцону і танець». У ній він остаточно довів, що авторство твору належало радянському гітаристу й лютнисту Володимиру Вавілову (1925–1973), який вдавався з певних причин до містифікації.[1]

У листопаді 1972 року після виходу платівки «Лютнева музика XVI–XVII століття» поет Анрі Волохонський написав вірш «Рай».

За зізнанням самого поета, у вірші використані біблійні образи із старозавітної Книги пророка Єзекіїля (Єз. 1:10). Можливо, твір було створено під впливом мозаїчного панно «Небо» в майстерні ленінградського художника Бориса Аксельрода, де нерідко бував поет[1].

Аксель робив тоді це саме «Небо на землі»... А ми робили вигляд, що допомагаємо Акселю — кололи смальту і складали шматки мозаїк по його розписам, втім досить бездарно. Акселю доводилося нас поправляти. А я взагалі здебільшого ледарював. У прямому сенсі слова він мені нічого не говорив і не радив, але атмосфера була та сама. (А. Г. Волохонський)[3]

Інші бачать у тексті опис Небесного Єрусалиму з Одкровення Іоанна Богослова (Апокаліпсису) (Об. 21:1-3, 21:11-22:2), який у християнській традиції вважається образом раю, і чотирьох тварин з Апокаліпсису (Об. 4:6 −9) — тетраморфа.

Першим виконавцем пісні став Олексій Хвостенко, багаторічний друг і співавтор Анрі Волохонського. Пісня стала відомою в бардівському середовищі. Її включали до свого репертуару багато інших співаків.

Борис Гребенщиков уперше виконав пісню в березні 1984 року на концерті в Харківському державному університеті, при цьому вибачившись за те, що навіть не знає, хто написав цей твір. У варіанті Гребенщикова є кілька відмінностей від оригінального тексту. Головна з яких була заміна першого рядка «Над небом голубым» на «Под небом голубым». Це було пов'язано з радянською цензурою, тому довелось прибрати явно релігійний підтекст твору.

Всесоюзну популярність композиція набула після того, як прозвучала у виконанні «Акваріума» у фільмі Сергія Соловйова «Асса» (1987).

Посідає третє місце в списку 100 найкращих пісень російського року в XX столітті. Журналом «Time Out» поміщена до списку «100 пісень, що змінили наше життя».[5]

Пісня перекладена українською мовою Сергієм Назаревичем (Аквілоном).[4]