Карпюк Михайло Кіндратович

У 1942-му у березні місяці в своєму селі зорганізував шевченківський вечір, серед запрошених гостей був член ОУН, референт Дубнівського району Олександр Паньчук («Спритний», «Мамай»), який запросив Михайла до ОУН, а згодом призначив керівником юнацької сітки.

1943  — кущовий в сотні «Ясеня».

1944  — Брав участь в бою під Гурбами, служив у курені Довбенка «Пімсти» в сотні «Медвідя».

1945  — 27 березня в хуторі Іванів потрапляє в полон до комуністів.

Весною, а саме 27 березня наша група днювала в лісі біля міста Сатиєва. Увечорі нам трьом  — "Чмеликові", мені і ще одній дівчині "Калині" "Мамай" дає наказ: виїхати в село Івання і зустріти там групу дівчат, що повертають з мед. вишколу і доставити їх до нашої групи. Увечорі ми вирушили в дорогу. Старшим був "Чмелик". Добравшись до Іванського хутора, "Чмелик" заїхав до нашої зв'язкової квартири, розвідати як обсавини в селі. Зустріли тих дівчат, організували дві підводи і поїхали тією ж самою дорогою назад. Чмелик розставив нас так: він їде першим, я з дистанцією 30-ть за ним, а за мною так же наша "Калина". Їдемо помаленьку. Але, не доїзджаючи біля кілометра до нашої зв'язкової квартири, у мене з носа пішла кров. Одною рукою тримаюсь за свого носа  — ніяк не можу зупинити кров, другою рукою керую конем, а мій автомат десь там далеко теліпається за спиною. Надворі місячно  — все видно як удень. Бачу  — проти нашої зв'язкової квартири стоїть група людей. "Чмелик" проїзджає мимо них і навіть не зупиняється, а навпаки  — тільки їх минув одразу пустив коня галопом. Чого б це? але я не придав цьому ніякого значення і спокійно під'їзджаю до тієї групи. Мене окликують запитом:  — Хто їде?  — Свої.  — Кличка?  — Сокіл. Вони мене не зупинили і я в'їзджаю в цей натовп, хочу їх обминути, але вони мене оточують і повернувши на мене зброю командують "Руки вверх!". Схопили мене, стягнули з коня, забрали зброю, і перше запитання: "Хто їде ззаді за мною?"  — Сотня,  — відповідаю. І зразу заклекотіло. Тут їх виявилось залягло чоловік біля тридцяти, а почувши слово "сотня", мабуть здрейфили і, щоб не допустити тієї сотні до себе, відкрили вогонь з усієї зброї по тих підводах. А дівчата, видно почувши ще зразу нашу розмову, повскакували з возів і побігли поміж хати. І так врятувалися, бо бачу нікого не ведуть. Убито лишень одоного коня. А я лежу зв'язаний на снігу біля живоплота. Коло мене ходить вартовий з десятизарядною, напівавтоматичною гвинтівкою. Всі решту бігають шукають  — де ж та сотня ділась. І ось прибігає самий головний їх офіцер, підбігає до мене і вдаривши мене носком чобота в груди, прошипів: "Попался бандіт". І вже відвернувся, щоб іти, але тут від мого вартового пролунала автоматна черга. Він випустив цілу обойму в ту ногу, яка тількищо вдарила мене в груди. Офіцер покотився на землю. Карпюк М.К. «Мої веселі та сумні дороги»

Після тривалого слідства, чекісти не знайшли проти Михайла доказів тяжкої провини «проти народу», справу скомпонували самі:

Слідчий ще разів два викликав мене на допит. Тепер вже він сам і ставив запитання, і відповідав на них, заносячи все до протоколу. Коли я щось намагався заперечити, то він питав: «Хочешь чтобы повторилась вчерашняя ночь?» Йому потрібно було навигадувати стільки, щоб вистачило на максимум. М. К. Карпюк «Мої веселі і сумні дороги».

Учасник воркутинського повстання в'язнів 1954 року.

Присуд  — смертна кара, згодом замінена на 25 років каторги за ст.. 54, п. 11. Відбував у Воркуті. У 1956-му переведений на вільне поселення. Одружився на поселенці Нюсі, яка народила йому сина Тараса і через 5 місяців померла від туберкульозу.

На каторзі навчився грати на бандурі, майстерність перейняв у іншого каторжанина Закори Федора Семеновича.

Михайло Карпюк та Ігор Мірошиченко на вшануванні командира Роменської сотні УПА Миколи Цупи село Вовківці 12 жовтня 2013 р..

Після звільнення заборонено прописуватися у себе вдома в Західній Україні, через неможливість знайти роботу, поїхав до Кривого Рогу де влаштувався на роботу шахтарем.

Згодя одружується вдруге, бере дружину Ліду у якої теж є син Володя.

У 1991-му Михайло Кіндратович перебуваючи в Рівному подав заяву на реабілітацію.

Довідка про звільнення Карпюка М. К. 1959 рік

Цікава історія трапилась у мене вже у нашій незалежній державі. Вже на другому році незалежності, я вирішив все ж таки добитися своєї реабілітації. Бо мене до цих пір вважають ворогом, так як набрехав мій сумнозвісний слідчий, т о воно так і висить на моїх плечах. А незалежна Україна, за яку я віддав всі свої молоді літа, відвернулась від мене, як зла мачуха. Я тут не маю ніяких прав. Чому? Бо скрізь панують комуністи. Приїхав я разом з Тарасом в Рівне, подавати заяву, щоб мене визнали невинним, бо ж ніяких злочинів я для народу та нашої Держави не вчинив. Зайшли до прокурора, написали заяву і подали вищому раднику Юстиції пану Мельнішину, але ж Мельнішин прокурор  — комуніст. Він не став глибоко влазити в мою справу, а прочитавши її, побачив, що я навіть ненависного йому тризуба там намалював, одразу ж і дав відповідь. Розуміється московською своєю мовою: «Ваша вина материалами дела доказана и реабилитации не подлежит». Отак. Не більше і не менше. Терпи козаче, бо незалежною Україною правлять і дальше московські перевертні. Михайло Кіндратович Карпюк, 2013 рік Капрюк М.К. "Мої веселі та сумні дороги"

За поради інших репресованих і реабілітованих Михайло Карпович подає повторну заяву на реабілітацію, яка була схвалена.

Написав книжку спогадів «Мої веселі та сумні дороги».