Катастрофа FH-227 в Андах

Fairchild FH-227D (реєстраційний номер T-571, серійний 572) випущено 1968 року і того ж року передано ВВС Уругваю. Оснащений двома турбогвинтовими двигунами Rolls-Royce Dart 532-7. На день катастрофи налітав 792 години.

Склад екіпажу рейсу FAU 571 був таким:

• Командир екіпажу — 39-річний полковник Хуліо Сесар Феррадас (ісп. Julio César Ferradas). Одночасно був КПС-інструктором. За час 20-річної служби у ВПС налітав 5517 годин[1]. Для нього це був 29-й переліт через Анди. Загинув у момент катастрофи.
• Помічник командира — 41-річний підполковник Данте Ектор Лагурара (ісп. Dante Héctor Lagurara). Раніше пілотував винищувачі[2]. В момент катастрофи отримав важкі травми, від яких помер на 2-й день.
• Штурман — 30-річний лейтенант Рамон Мартінез (ісп. Ramón Martínez). Як штурман літав 9 років[3]. Загинув у момент катастрофи.
• Бортмеханік — 24-річний капрал Карлос Роке (ісп. Carlos Roque). Відслужив у транспортному підрозділі 4 роки. Вижив у катастрофі, але загинув внаслідок сходу лавини через 2 тижні[4].
• Бортпровідник — 26-річний капрал Овідіо Хоакін Рамірез (ісп. Ovidio Joaquín Ramírez)[5]. Загинув у момент катастрофи.

Катастрофа

В п'ятницю 13 жовтня 1972 року Fairchild FH-227D борт T-571 летів через Анди з Монтевідео в Сантьяго. На його борту перебувала команда з регбі «Old Cristians» з Монтевідео (17 осіб), яка летіла в Сантьяго на матч.

Політ почався напередодні, 12 жовтня, коли рейс 571 вилетів з аеропорту Карраско, але через погану погоду приземлився в аеропорту Мендоси (Аргентина) і залишився там на ніч. Літак не зміг безпосередньо вилетіти в Сантьяго через погоду, тому пілотам довелося летіти на південь паралельно горам Мендоси, потім повернути на захід, після чого прямувати на північ і почати зниження на Сантьяго після проходження Куріко.

Коли пілот повідомив про проходження Куріко, авіадиспетчер дозволив зниження на Сантьяго. Це було фатальною помилкою. Лайнер влетів у циклон і почав зниження, видимість упала до нуля, пілоти орієнтувалися тільки за часом. Коли циклон було пройдено, прямо перед лайнером виявилася скеля, можливості уникнути зіткнення не було. О 15:30 рейс FAU 571 зачепив хвостовою частиною вершину піку. Внаслідок ударів об скелі і землю лайнер втратив хвостову частину і обидва крила, а понівечений фюзеляж скотився на великій швидкості по схилу, поки не врізався носом у брили снігу.

Перші дні

З 40 пасажирів і 5 членів екіпажу 12 загинули під час катастрофи або незабаром після неї; потім ще 5 померли до наступного ранку. 28 осіб, що залишилися в живих, зіткнулися з проблемою виживання в суворих кліматичних умовах. Люди не мали ні теплого одягу та взуття, ні альпіністського спорядження, ні медикаментів. Щоб хоч якось допомогти пораненим товаришам, два студенти-першокурсники з медичного коледжу робили гамаки і медичні шини з уламків літака.

Пошукові операції

Влади трьох країн (Аргентини, Уругваю та Чилі) негайно почали операції з пошуку рейсу 571, але виявити літак так і не вдалося. Це трапилося тому, що: владі був відомий лише приблизний маршрут польоту рейсу 571, пілоти повідомили диспетчеру неправильні координати свого розташування і уламки білосніжного фюзеляжу лайнера були просто непомітні на тлі снігових полів і сусіднього льодовика, який після катастрофи отримав назву «Льодовик сліз» (Glaciar de las Lágrimas; англ. Glacier оf Tears)[6]. На 8-й день усі пошукові операції було припинено. Пасажири рейсу 571 знайшли невеличкий радіоприймач і пасажир Рой Гарлі (ісп. Roy Harley) першим почув цю новину на 11-й день після катастрофи.

Канібалізм, схід лавини

У тих, що вижили, був убогий запас їжі: кілька плиток шоколаду, трохи крекерів і кілька пляшок вина. Заради економії все це розділили порівну і розтягнули на кілька днів. Воду видобували зі снігу, розтоплюючи його на металевих пластинах на сонці.

Але навіть за суворої економії запаси їжі швидко скінчилися, до того ж кругом не було ні рослин, ні тварин. Щоб не померти з голоду, було вирішено їсти трупи загиблих товаришів. Це рішення було прийнято свідомо, попри те, що кожен із загиблих був чиїмсь другом, однокурсником або родичем. Крім того, всі пасажири літака були католиками і спочатку довго опиралися, вважаючи цю пропозицію образливою і недоречною. Але через кілька днів голод виявився сильнішим від розуму, страху і норм моралі.

29 жовтня, поки вцілілі спали, з гір на долину, де розташовувався фюзеляж рейсу 571, зійшла лавина. Загинули ще 8 осіб. Три доби живі разом з трупами були затиснуті снігом у тісному просторі залишків літака. Потім Нандо Паррадо вибив маленьке віконце в кабіні пілотів ногами і врятував людей від задухи.

Як вважає Нандо Паррадо, якщо б не ця лавина, то вони б усі загинули, оскільки лавина вкрила фюзеляж літака снігом і врятувала їх від подальших снігових бур, і, крім того, у них з'явилося 8 нових тіл, що дозволили протриматися зайвих 1,5 місяця[* 1].

Перший похід

Ще перед лавиною вцілілі зрозуміли, що допомога не прийде і потрібно рятуватися самим. За словами пілотів, вони пролетіли Куріко і це означало, що Поздовжня долина Чилі розташована всього за декілька миль на захід від місця катастрофи. У похід зголосилися Нандо Паррадо, Роберто Канесса, Нума Туркатті і Антоніо Візинтін, але Туркатті помер від зараження крові незадовго до експедиції.

Канесса довго не наважувався йти в похід, очікуючи закінчення зими і підвищення температур. Потім мандрівники рушили в дорогу; пасажири літака віддали їм багато теплого одягу і людського м'яса, щоб бути впевненими в успіху майбутньої операції. Несподівано трійка людей знайшла відірвану хвостову частину літака, в якій був багаж. У валізах вони знайшли шоколад, сигарети, чистий одяг і багато іншого. Переночувавши там, вони рушили далі до Чилі, проте на другий день мало не померли від різкого зниження температури та погіршення погодних умов. Тоді було вирішено повернутися до хвоста літака, забрати акумулятори і повернутися на місце падіння фюзеляжу, щоб за допомогою радіо звідти послати сигнал лиха.

Боротьба з холодом

У перші кілька днів після катастрофи вцілілі спалили всі гроші. Згодом, коли горючі предмети закінчилися, то ночами, щоб зігрітися, всі втрьох лягали один на іншого. Кожні півгодини вони били один одного по обличчю і тілу, щоб зігрітися. Якщо хтось хотів помочитися, він робив це собі на руки, щоб зігріти їх[* 2].

Важкі рішення

Повернувшись до хвостової частини, Канесса, Паррадо і Візинтін зрозуміли, що батареї дуже важкі і дотягнути їх до фюзеляжу неможливо. Тоді вони повернулися до решти, забрали з кабіни пілотів рацію і вирішили повернутися до хвоста, щоб послати сигнал звідти. З собою в черговий похід вони взяли Роя Гарлі, який краще за всіх розбирався в електроніці. Але з цієї ідеї нічого не вийшло. Члени експедиції повернулися назад і зрозуміли, що єдиним шляхом до спасіння є тільки перехід через гори до Чилі.

Але також стало зрозуміло і те, що без ночівлі в горах цей перехід ставав неможливим і тоді виникла ідея спального мішка. Було вирішено зшити разом великі шматки тканини, принесені з хвоста. Цим зайнявся Карлитос Паес, якого вчила шити мати. Щоб справа йшла швидше, він навчав інших і ті допомагали йому в роботі. Після того, як спальний мішок був закінчений, 12 грудня мандрівники вирішили здійснити перехід через Анди до Чилі.

Остання експедиція

Зона катастрофи рейсу 571. Зелений пунктир — маршрут останньої експедиції Паррадо і Канесси

Паррадо і Канесса поруч із чилійським пастухом Серхіо Каталаном

12 грудня Паррадо, Канесса і Візинтін виступили в похід. Ініціативу взяв на себе Паррадо, який підганяв стомлених товаришів. Спальний мішок допоміг їм не померти в нічний час від холоду.

Експедиція зайняла більше часу, ніж припускали мандрівники, тому на третій день Паррадо і Канесса, взявши у Візинтіна частину м'яса, відправили його назад до фюзеляжу. Візинтін вдало дістався назад на саморобних санях, зроблених з уламків літака.

Паррадо і Канесса продовжили свій шлях. Роберто захворів дизентерією. Поступово сніжний ландшафт зник, стали траплятися сліди життєдіяльності людини. На 9-й день шляху в Лос Майтенесі (34°48′44″ пд. ш. 70°35′20″ зх. д.) вони зустріли чилійського пастуха Серхіо Каталана (ісп. Sergio Catalán). Він повідомив владі про двох уцілілих пасажирів рейсу 571.

Незабаром Паррадо був залучений владою до рятувальної операції.

Порятунок

22 грудня два вертольоти досягли місця катастрофи літака, але, через погану погоду і неможливість повернутися цього ж дня, рятувальна експедиція забрала тільки половину пасажирів. Друга експедиція досягла цього місця вранці наступного дня. Всіх 16 живих пасажирів врятували і доставили до лікарні Сантьяго. В них діагностували висотну хворобу, зневоднення, обмороження, цингу, переломи кісток і недоїдання.

28 грудня 1972 року вцілілі провели прес-конференцію, де розповіли про своє існування між життям і смертю протягом 72 днів[7].

Пізніше рятувальники повернулися на місце катастрофи і поховали тіла загиблих під камінням і уламками фюзеляжу. Зверху було встановлено залізний хрест.

2009 року повідомлялося, що 16 пасажирів, які вижили, погодилися пропагувати донорство органів у кампанії, яка проводиться уругвайським Національним інститутом донорства та трансплантації і закликає громадян реєструватися в державній програмі донації органів. За словами одного з тих, що вижили — Хосе Луїса Інсіарте — вони радять людям укласти «угоду з життям», як зробили загублені в горах 37 років тому[8].

13 жовтня 2007 року в Монтевідео пройшов матч між клубом «Old Cristians» і збірною Чилі. М'яч у гру ввів чилійський пастух з Анд Серхіо Каталан, який першим виявив на 71-й день після катастрофи вижилих Паррадо і Канессу.

• Катастрофа Іл-62 під Москвою — відбулася того ж дня

• Опис катастрофи на Aviation Safety Network
• Залишитися в живих. Диво в Андах на YouTube — Перший канал