Конституція національно-культурної автономії українства на Далекому Сході

У преамбулі «Конституції…» коротко обґрунтовано право українців Далекого Сходу на самовизначення. Воно ґрунтується на етнічних зв'язках з Наддніпрянською Україною, відмінностях у культурі, мові тощо. Українці Далекого Сходу «у числі понад один мільйон душ» у преамбулі «Конституції…» проголошуються «частиною окремої української самостійної нації».

Українці, котрі живуть на Далекому Сході (області Забайкальська, Маньчжурська, Амурська, Приморська, Сахалінська і Камчатська), спираючись на право кожного народу на самовизначення, визнають що українське населення вищезгаданих країн, у числі понад один мільйон душ, є частиною окремої української самостійної нації. Племінний і культурний зв’язок мають з народом і краєм, з котрого вони вийшли – з Над-Дніпрянською Україною. Місцеві українці, громадяни Далекого Сходу, мають свої національні і культурні цінності і прикмети, котрі вони набули завдяки своєму походженню, природі і підсонню старого краю, в котрім вони народилися і жили, як і завдяки окремим історичним переживанням, котрі доводилося перенести народному організмові. Сим національним скарбом є свою мова, усна словесність, письменство, звичаї, пісні, одежа та взагалі окрема культура і відмінний від других народів національний дух-вдача. Для утримання і вільного розвитку сіх природніх скарбів національного обличчя і вдачі – мають завданням тутешні українці забезпечити собі волю на самостійне національно-культурне життя в новій батьківщині – ухвалено: прийнять у головних рисах, з тим щоби перед оголошенням цієї конституції для широкого загалу, а також перед надсилкою її до відповідної влади, вступ розробить і докладніше обгрунтувати його історичними і фактичними даними.

Положення «Конституції…» описані у параграфах 1-25 документа. У них йдеться про те, якими є межі впливу, зміст, шлях затвердження Конституції, а також про права й обов'язки громадян, українську автономію Далекого Сходу та функції й повноваження Української Далекосхідної Крайової Ради[4].

У параграфах 1-4 йдеться про межі впливу, зміст, шлях затвердження «Конституції…», а також громадян, що підлягають виконанню умов Конституції.

Межа впливу «Конституції національно-культурної автономії українства на Далекому Сході» — це національно-культурна автономія українців Далекого Сходу. Українці користуються цією автономією. Конституція «нормує відношення» українців до народного органу влади, Української Далекосхідної Крайової Ради, та до органів крайової влади. Конституція повинна бути ухвалена V Українським Далекосхідним З'їздом, скликаним Секретаріатом Крайової Ради. Усі положення документу з моменту його прийняття повинні дотримуватися органами влади та далекосхідним українством[5]. Виконанню умов Конституції підлягають усі громадяни, «котрі вписалися в національний список (реєстр) при окружних радах, а також всі організації, товариства та громади, котрі… самовизначили себе…, що вони українські».

Про права та обов'язки усіх громадян та організацій на території української далекосхідної автономії йдеться у параграфі 5 «Конституції…»:

Всі українські громадяни мають рівні права і однакові обов’язки у відношенні до виконання і переведенню у життя наведеної автономії і у обранні своїх органів самоврядування і тільки через ті органи мають зносини по усім згаданим питанням з крайовою владою і її місцевими установами.

Зміст української національно-культурної автономії на Далекому Сході викладений у параграфі 6. Згідно з ним, навчальні заклади з українськими студентами або українською мовою навчання повинні утримуватися за крайові або державні кошти. Українська мова повинна бути введена як предмет у навчальних закладах з «руською викладовою мовою». Громадяни повинні нести службу тільки в українських військових частинах, старшина також має бути українцями. Крім того, українська мова повинна бути визнана крайовою та бути однією з мов надання послуг урядом для українських громадян. Також українською мовою повинні надавати послуги органи крайової влади на тих теренах, де українці становлять більшість населення. Самоорганізація українців Далекого Сходу може бути виявлена у формі конференцій, з'їздів, петицій, преси та інших способів.

Повноваження Української Далекосхідної Крайової Ради викладені у параграфах 7-25 «Конституції…».

Українська Далекосхідна Крайова Рада є найвищим автономним органом влади українців на Далекому Сході. Рада є виборним органом та обирається українцями Далекого Сходу. Вона є головним органом, що виконує законодавчу, керівничу та роз'яснюючу функції, «об'єднує у собі» всі Окружні Ради українців, що проживають на Далекому Сході. У своїй діяльності Крайова Рада «керується підвалинами повного народоправства», тобто є демократичним органом автономної влади. Кошти, якими забезпечується діяльність Крайової Ради, повинні надаватись з державних коштів «по ухваленому Крайовою Радою обрахункові».

Українська Далекосхідна Крайова Рада є демократичним виборним органом української автономії. Її склад вибирається народом. Під час обирання складу Крайової Ради на 1000 виборців припадає 1 представник. Тимчасова Крайова Рада складається з представників, обраних на окружних з'їздах. Кожен окружний з'їзд обирає від 1 до 3 представників, відповідно до пропорції місцевого населення. Члени Крайової Ради обираються до неї терміном на 3 роки. Кожен представник Крайової Ради несе відповідальність за свої вчинки перед тими виборцями, громадами та організаціями, які делегували представляти їх у Раді. Перед кожною сесією Крайової Ради виборці мають право перевибрати свого представника, який буде членом сесії.

Виконавчим органом Української Далекосхідної Крайової Ради є Секретаріат Крайової Ради. Він складається з 5-7 членів та 3 кандидатів до них. Вони відповідальні за свою діяльність перед Крайової Радою. У випадку висловлення Крайовою Радою недовіри Секретаріату Рада може переобрати його склад. Секретаріат виконує виконавчу функцію влади, веде реєстр українського населення та українських організацій. Засідання Секретаріату відбуваються у тому ж місці, де і засідання Крайової Ради. Це місце обирається Крайовою Радою.

Зазвичай Українська Далекосхідна Крайова Рада повинна проводити 2 сесії на рік. За виникнення невідкладних питань Секретаріат Крайової Ради повинен скликати надзвичайну сесію Ради.

Нарадами кожної сесії керує Президія Крайової Ради, яка обирається її представниками на початку кожної сесії окремо.

Порядок денний кожної сесії Крайової Ради формується за поданням проєкту Секретаріатом та за внесеннями членів Крайової Ради. Крайова Рада має повноваження ухвалювати постанови, які пізніше передаються до Окружних Рад та Секретаріату для виконання, а також публікуються у часописах для інформування населення.

Діяльність Крайової Ради керується Далекосхідними Крайовими З'їздами. Сама ж Крайова Рада керує діяльність Окружних Рад. Крім того, вона повинна керувати поширенням освіти та культури серед працюючого населення, дбати про національну та політичну свідомість населення. Крайова Рада повинна дбати про інтереси українців на Далекому Сході.

«Найвищою владою установчої і санкційної вдачі» Крайової Ради є З'їзд. Далекосхідні З'їзди скликаються Секретаріатом за постановою Крайової Ради або за бажанням 3 Окружних Рад[6].

Посадка переселенців на пароплав «Херсон» в порту міста Одеси перед відправкою на Зелений Клин

Початок заселення українцями Далекого Сходу відбувся у 1860 році. Заселення було пов'язано з політикою Російської імперії з освоєння приєднаних територій Китаю за Пекінським договором 1860 року. Крім того, однією з причин заселення українцями Далекого Сходу є політика Російської імперії, що боялася українського національного відродження. Влада Росії боялась, що українці можуть почати рух за незалежність України, підняти повстання та вийти з-під їхнього контролю. Планувалося переселити збідніле українське населення подалі від своєї батьківщини, де вони б швидше позбулися свого українського коріння й русифікувались[7]. Новоприбулим на ці землі надавали у користування земельні ділянки, що також слугувало приваблюючим чинником[8]. На Камчатці українці вперше з'явились раніше, ніж на теренах сучасних Приморського та Хабаровського країв Росії і Забайкалля. Перші українці прибули туди у 1765 році як заслані за участь у гайдамацьких повстаннях[9].

Перші українці — переселенці з Полтавщини прибули на територію Далекого Сходу у 1860—1861 рр. Різкий стрибок переселення відбувся після того, як з ініціативи генерала Павла Унтерберґера з 1882 року організовується безкоштовний перевіз поселенців — майже винятково українських селян — морем з Одеси та відведення їм найліпших земель в Уссурійсько-Ханківській низовині. У березні 1883 року прибув пароплав з кількома сотнями переселенців на борту, переважно з Чернігівської губернії. Саме з цього періоду починається масове заселення цих земель українцями[10]. Найбільшими населеними пунктами, які були засновані українськими переселенцями, стали Владивосток, Хабарівськ, Микольськ-Уссурійський[11] (зараз Уссурійськ) та інші. Чисельна громада була у Харбіні[12].

Після першої російської революції починається створення українських громад на Далекому Сході. Першою такою громадою була Владивостоцька студентська Українська Громада, заснована у 1907 році[13]. 7 грудня 1907 року в Харбіні було засновано Український клуб. Крім того, існували такі українські національні організації Далекого Сходу: Український гурток, Український клуб у Владивостоці. З 1909 року українці Зеленого Клину регулярно відзначали Шевченківські дні[14][15].

Українська Далекосхідна Республіка у 1918 році

Одразу після Лютневої революції 1917 року у Петрограді почалось утворення національних органів державної влади на землях народів, підкорених Російською імперією. Після утворення Української Центральної Ради у Києві 25 березня 1917 року почали утворюватись українські спільноти на Далекому Сході. У Владивостоці постала перша українська «Громада», очолена полковником Федором Стешком[16]. У квітні 1917 року українські спільноти створились у Хабаровську, Благовіщенську, Владивостоці, Імані, Свободному, Микольську-Уссурійському, Харбіні, інших містах та селах з компактним проживанням українців. Незабаром після цього на Далекому Сході почалися українські державотворчі процеси[17].

Під час Першого загального всеукраїнського з'їзду діячів та мешканців Далекого Сходу у Микольську-Уссурійському 24 червня 1917 року було ухвалено низку важливих рішень. Зокрема, було створено Українську Далекосхідну Крайову Раду на Український Далекосхідний Секретаріат. Тимчасовим органом управління став Тимчасовий Далекосхідній Український Крайовий Комітет, очолений Онисимом Ступаком. На Другому Всеукраїнському з'їзді (4 січня 1918 року в Хабаровську) обговорювалося питання переселення українців на територію України. На Третьому Всеукраїнському з'їзді (7 квітня 1918 року в Хабаровську) було прийнято рішення утворити Самостійну Українську Далекосхідну Республіку[18]. Крім того, на Третьому з'їзді було створено адміністративно-територіальний поділ українського Далекого Сходу: Українська Далекосхідна Республіка мала ділитися на 10 Українських Окружних Рад[19][20].

Учасники ІІ сесії Української Далекосхідньої Крайової Ради: сидять (зліва направо) — Ю. Глушко-Мова, І. Божко, В. Яковенко, Л. Глібоцький, П. Твердовський, стоять — В. Гальченко, П. Романенко, Є. Гаєвський, М. Левонюк, П. Горовий

У ході державотворчих процесів на Далекому Сході виникла потреба створити власну конституцію Української Далекосхідної Республіки.

24 жовтня 1918 року у Владивостоці відбувся Четвертий «Надзвичайний» Всеукраїнський з'їзд[21]. На цьому з'їзді було обговорено, між іншого, питання проєкту конституції Української Далекосхідної Республіки. Документ отримав офіційну назву «Конституція національно-культурної автономії (самоврядування) українства на Далекому Сході». З 25 жовтня по 1 листопада 1918 року відбувалося написання тексту конституції. Автори її тексту невідомі. 30 травня 1919 року проєкт «Конституції…» був винесений на розгляд та прийняття на засіданні Другої сесії Української Далекосхідної Крайової Ради. Засіданням керував Венедикт Яковенко. На засіданні конституція була прийнята. Вона стала основним документом Української Далекосхідної Республіки попри те, що у тексті документу нема жодної згадки про таку назву держави.