Майк Гоар

У 1961 році Гоар відгукнувся на заклик Моіза Чомбе, лідера сепаратистів Катанги (провінції Демократичної Республіки Конго), і став одним із найманців жандармерії бунтівної провінції Конго. Майк отримав під командування підрозділ під назвою «4 Commando».

Зоряний час Майка Гоара настав у 1964 р., коли його колишній наймач Моіз Чомбе став прем'єр-міністром Конго. Країна була охоплена повстанням. Повстанці, що підтримувались з-за кордону, повністю захопили північний схід країни із центром у найбільшому місті Стенлівіль. Партизани, які називали себе Сімба (лев), взяли у заручники усіх білих в окрузі. Тому американська влада розділила відповідальність з бельгійцями з метою придушення бунту і спасіння заручників. США взяли на себе матеріальне і повітряне забезпечення операцій, довіривши бельгійцям керівництво наземними операціями. У Конго були терміново перекинуті літаки з екіпажами із найманців-кубинців з числа противників Ф. Кастро. Враховуючи низьку боєздатність національної армії, ставка була зроблена на найманців. Тут і знадобився Майк Гоар, котрий з готовністю прийнявся за формування свого підрозділу, названого «5 Commando». Підрозділ мав просту структуру і мінімальний командний склад. Гоар мав заступника, ветерана Катанги Алістера Вікса, і начальника штабу Джеремі Пюррена. Найманці проходили навчання по британській системі, за котре відповідав полковий старшина із числа кадрових сержантів. Взводи з 51 по 58 складались приблизно з 30 солдатів при двох офіцерах і сержантах. Майк Гоар з його ірландським темпераментом і педантичністю бухгалтера впорався з цією «армією», котру він характеризував так: «Мої хлопці — просто алкоголіки, наркомани, гомосексуали і покидьки». Бійці представляли різні країни, мали різний рівень підготовки, середній вік становив близько 30 років.

Восени 1964 року найманці виконали основну задачу — спасіння 1600 заручників-європейців. У ході комплексної операції «Червоний дракон» американські літаки з використанням британського аеродрому перекинули в Конго батальйон бельгійських парашутистів. 24 листопада бельгійці захопили ключеві позиції у місті Стенвіль і зайнялись рятуванням заручників. Повстанці встигли розстріляти 22 заручника, згодом у місто зайшли найманці і вбивали кожного кого бачили на своєму шляху. Упродовж наступного тижня найманці врятували 600 заручників. Проте у грудні при взятті Ісанги, Баналіа, Бафвасенде, Вамба, Мунгбере всі білі (понад 300 чоловік) були вбиті повстанцями.

На початку липня 1965 року Гоар по шестимісячному контракту з Чомбе і Мобуту прибув в Альбертвілль, щоб остаточно придушити осередки повстання на сході Конго. Для цього він завербував в Йоханнесбурзі півтисячі найманців. Йому було відомо про присутність кубинських революціонерів — спеціальної групи яка прибула у квітні 1965 р. на чолі з Ернесто Че Геварою який вирішив приєднатися до продовжувачів справи Патріса Лумумби в Конго. Наприкінці жовтня, через півроку як кубинці прибули до Конго, загонам Гоара вдалося оточити їх позиції. Проте у цей же самий час відбулися корінні зміни навколо Конго — президент Жозеф Косавубу відправив у відставку прем'єра Моіза Чомбе та відмовився від послуг білих найманців. Таких дій від нього чекали, бо використання білих найманців вступало у протиріччя з ідеєю африканської незалежності. У цьому випадку африканські країни припинили підтримку конголезьких повстанців.

Урочисто попрощавшись, Гоар відбув у ПАР, звідки відправився у навколосвітню подорож на яхті. Проте у всіх конфліктах 1970-х років журналісти знаходили його слід. В 1975 році Гоару приписують вербовку найманців в Анголу. В 1976 році «Клуб диких гусей», фактично прикриття для організації найманців на чолі з Майком Гоаром, розгорнув роботу по всьому світу з вербовки бійців для Родезії.

28 листопада 1981 року в 19.30 за місцевим часом в аеропорту Вікторії, столиці Сейшельських Островів, розташованій на острові Мае, приземлився літак компанії «Свазі ейр». При огляді багажу групи спортсменів в їх сумках знайшли зброю. Почалась перестрілка. Службовці аеропорту викликали сили безпеки, котрі заблокували найманців. Солдатів вдачі врятував випадок: в аеропорту приземлився «Боїнг 707» компанії «Ейр Індія», що йшов за напрямом Солбері-Бомбей. Найманці захопили літак і змусили його приземлитися в південноафриканському місті Дурбан. Всі 44 найманці здались і були розміщені на військово-повітряній базі Ватерклооф неподалік Преторії. Під суд потрапило лише 5 чоловік, решту відпустили. Більшість з них виявились не просто громадянами ПАР, а ветеранами спеціальних підрозділів армії ПАР. На чолі групи був Майк Гоар, який у віці за 60 років ризикнув здійснити блискавичний переворот. На процесі в м. Пітермаріцбург Гоар заявив, що вся операція була підготована за участі розвідки і збройних сил ПАР, відзначивши, що їх озброєння — 75 автоматів АКМ румунського виробництва — було доставлено з армійських трофейних складів. Командир групи Гоар і його зам П.Даффі отримали по 10 років ув'язнення, решта по 5. Хоча в грудні 1982 році більшість з них вже були на волі. Довше усіх сидів Гоар, амністований у квітні 1985 року.

Майк Гоар уславився також не лише як командир найманців, а частково і як письменник. У своїх кількох книгах він розповідає про свої походеньки найманця в Конго та Сейшелах, приділяє увагу екологічним проблемам і навіть своїй дружині.

Наприкінці 1970-х років, Гоар був найнятий як технічний консультант для фільму «Дикі гуси», в якому деякі з персонажів нагадують найманців, які служили під його керівництвом.