Мала Озимина

Озимина — спільна назва двох сусідніх сіл Мала та Велика Озимина, які історично були одним селом. Зараз це два села. На північ від Озимини знаходиться смт. Дубляни, на захід — село Городище, на схід, але вже на території Дрогобицького району — село Новошичі (яке знаходиться за селом Велика Озимина).

7.5.1946 перейменували населені пункти Озимино-Великівської сільської Ради: село Озимина Мала — на село Мала Озимина, село Озимина Велика — на село Велика Озимина і Озимино-Великівську сільську Раду, відповідно до назви її центру, — на Великоозиминську.[1]

З географічного довідника XIX ст. «Словник географічний Королівства Польського та інших країв слов'янських» ми дізнаємося, що в той час на північному сході Озимини знаходилося пасовище під назвою «Мочар» (Moczar), а на північному заході — пасовище «Толока» (Tloka). А сама західна частина Озимина називається Горіщняни (Horyszniany або O. Gorna (Horiczna)). На захід від Великої Озимини знаходиться Мала Озимина і навіть зараз її іноді в розмові називають Горішняни. А північні вулички Малої Озимини(на самому краї села в сторону Городища)) і тепер називають Толокою.

Вздовж південної межі Малої Озимини тече річка Черхавка (інша назва Черхава) — ліва притока річки Бистриці, належить до басейну Дністра. Є дві версії походження назви річки Черхавка. За однією версією, цю назву зводять від дославянського «Чорна», дослівно — «Чорна ріка». А за другою — це назва утворилася на слов'янській основі, про що свідчать родинні, однокореневі назви в західнослов'янському ареалі. В основі назви архаїчне cьrxava (дно річки «черхате» — нерівне, горбисте). Черхавка утворюється в місці злиття річок Сприня і Блажівкі, на північній околиці села Черхава.

За річкою, вздовж південної межі Озимини проходить автомобільне шосе Самбір-Дрогобич, яке було побудовано в 1855—1858гг. Від траси до села можна потрапити двома мостами через річку. Перший — пішохідний міст через Черхавку приведе нас відразу в Малу Озимину. Зараз це сталевий міст з трубчастих балок і настилом із сталевих листів. Другий великий, автомобільний міст, який веде у Велику Озимину.

Є дерев'яна церква Святого Миколая. Найперші згадки про неї в селі ведуться з 1565—1566гг. Попередня дерев'яна церква була збудована в 1673 році, а в 1860 (1862) році на її місці була побудована нинішня церква — дерев'яна троєзрубна однорівнева будова з шоломоподібним куполом над нефом з ліхтарем і маківкою на світловому восьмерику. У 1892 році церква була оновлена. У радянський період, 27 років (з 1962 по 1989 рік) стояла закритою. Біля церкви є старе церковне кладовище.

Один з найшанованіших свят в Озимині є Празник Святих апостолів Петра і Павла, що відзначається щороку 12 липня.

В Озимині і в інших селах Прикарпаття та Гуцульщини існує вираз: «А ти ніні копав Петра?» Напередодні дня Петра-Павла з давніх часів, а до недавніх пір тільки в селі Мала Озимина молодь на великих зелених галявинах на березі Черхавки ставлять «Петра» — викопують канавки у формі кільця з зовнішнім діаметром близько 2 метрів і такої глибини, щоб можна було спускати в них ноги. Таким чином, середина обкопаного місця утворює великий круглий стіл. На столі з землі вирізали хрест і читали молитви. Потім над всім цим будується курінь (шатер) з гілок верби, яка у великій кількості здавна росте на берегах Черхавки. Такий курінь може вміщати в себе досить багато людей, що сидять за одним великим круглим столом, який застеляють скатертиною і кладуть на неї принесені з дому продукти, страви, ласощі. Звичайно ж, не обходиться й без випивки. Молодь ділилася на групи і об'єднавшись більш менш за віком ставили свої Петра. Одночасно ставили від одного до трьох Петрів, у залежності від амбіцій молоді — як тільки молодь вважала, що в неї є наснага поставити свої Петра самим, вони відходили від старших і робили Петра одноосібно. Петра зазвичай ставили не жонаті чоловіки, дівчати тільки підносили їжу та воду. Згідно традиції, у ніч перед святом Павла і Петра (з 11 на 12 липня) проводилось «сторожування» Петрів з вогнищем. Ця традиція веде своє існування з давніх часів, коли «зайди», які вважали цей звичай язичнинським, намагались зруйнувати Петра. Зараз це тільки традиція, представники різних Петр і чужих сіл намагаються тільки «вкрасти» припаси «варти»(їжу, напої та різні матеріали для підтримання вогнища, зазвичай шини), які сторужує Петра, все закінчується дружньою штовханиною і обїєднаним сторожуванням. Гостини в Петрах на свято починалися з вечора й тривали до самого ранку. З початку в Петрах збирались самі молодші діти з мамами та бабцями, яким зазвичай відводився певний час для святкування (2-3 години). Потім йшли вже самі «будівничі», молоді хлопці та дівчатата. Вони мали право сидіти, скільки заманеться, але зазвичай всі покидали Петра, коли починалися в клубі танці. Під вечір в Петрах збиралися старші молоді жонаті чоловіки зі своїми дружинами, які й сиділи скільки заманеться.

Озимина — дуже давнє село — на території Городища та Великої Озимина розкопані 5 курганів ще далекої епохи бронзи (II тисячоліття до н. ери).

Село існувало вже наприкінці XIV століття. Перші згадки датуються 8 травням 1406 р. Саме цього дня Ельжбета, вдова по Спитку, польського магната і краківського старости, власника міста Самбора, який загинув 12 вересня 1399 р. у битві з татарами на річці Ворсклі, своєю основоположною грамотою подарувала польським ченцям, отцям-домініканцям, під будівництво монастиря і костелу великі землі в місті Самборі (між вулицями Перемишльської (Шевченко) та Зеленої (Січових Стрільців)) володіння Шаде-Яблінь і призначила їм десятину з українських сіл Озимина, Лука, Купновичі, Пьяновічі, Стрільбічі і Ступниця. За це ченці зобов'язалися відправляти у костелі святу літургію по засновницю Ельжбету, її чоловіка і родичів, а також раз на місяць одну літургію в селі Озимина.

Є ще одна дуже цікава згадка села Озимина в мемуарах середньовічного французького (бургундського) лицаря Гільбера де Ланноа (1386—1462), які називаються «Подорожі та посольства» які являють собою щоденникові записи старофранцузькою мовою, мабуть, відредаговані автором незадовго до смерті. До нас дійшло лише кілька екземплярів. На Русь де Ланноа навідувався двічі: перший раз взимку 1413, коли через те, що не відбувся похід лівонських лицарів на литовців, вирішив використати час для поїздки у володіння Новгорода і Пскова. Другий — у 1421 році, коли він як посол герцога Бургундського, а також французької та англійської корон проїжджав через західноруські землі Галичини та Поділля. Наприклад, у записках про подорож лицаря в 1421 році читаємо: «З Пруссії я вирушив до короля польського через місто Садову (Sadowen) у Русі. Я знайшов короля в глибині польських просторів, в одному бідному місці, званому Озимина (Oysemny), і виконав уставлене до нього своє посольство миру від 2-х королів (Франції та Англії) і передав дари короля Англії. Польський король надав мені превелику честь, виславши до мене назустріч за тридцять миль людей, щоб проводити мене нього, і наказав у вказаному просторому місці влаштувати для мене дуже гарне житло із зеленого листя і гілок для того, щоб я перебував біля нього. Король водив мене з собою на полювання, на якому брали ведмедів живцем, поставив в мою честь два прекрасних бенкети: один з них, на якому було подано понад п'ятдесят пар страв, був особливим. Король посадив мене за свій стіл і посилав мені весь час страви. І він вручив мені листи, які я попросив у нього. Вони були адресовані імператору турецькому, з яким він перебуває у союзі проти короля Угорщини. Ці листи повинні були для мене служити охоронним свідоцтвом у Туреччині. Але він мені також сказав, що згаданий імператор помер, внаслідок чого вся Туреччина охоплена війною, і туди не можна проникнути сухим шляхом. Я пробув у нього 6 днів. При від'їзді він дав мені двох коней, дві кобилиці, дві шовкові матерії, сотню соболиних шкур, російські рукавички, позолочені срібні кубки, сто флоринів угорськими і сто флоринів богемськими грошами. Чотирьом дворянам, які супроводжували мене, він подарував шовкові матерії, кухареві, кучерові і моєму слузі — по флорину. Крім того, деякі з його людей обдарували мене багатьма дрібними подарунками, такими як: яструби, рукавички, собаки, ножі. Король, сам перебуваючи і залишаючись в тому місці на просторах, при моєму від'їзді, відправив мене в одне своє місто на Русі, зване Лемберг (Lombourg, тепер це Львів), для того, щоб зробити мені хлібосольний прийом. Тут пани і городяни поставили в мою честь великий бенкет і подарували мені шовкову матерію. А вірмени, що були там, подарували мені шовкову матерію і влаштували на мою честь танці та гарний прийом з дамами. І потім згаданий король розпорядився супроводжувати мене протягом декількох днів за свій рахунок до меж свого королівства.»

Село Озимина було центром окремої Озиминской волості, що вказує на його давньоруське походження. Більшість мешканців села сповідувало православне (згодом греко-католицьке, потім знову православне) віровчення (в селі ніколи не було костелу, тільки церква) і використовувала властиві для корінного населення імена: Іван, Федір, Василь, Михайло і т. ін. Озиминській волості підпорядковувалось ряд навколишніх сіл. А створення у 1590 році Самбірської економії стало причиною її поступової ліквідації.

За такими особливими привілеями в 1760 році чотири озиминских мельника мали два млини та дві чверті землі. На правах примусу у них були зобов'язані молоти зерно громади сіл Озимина і Нижній Лужок. Також ці громади проводили ремонтні роботи на млинах і забезпечували їх жорнами. Королівська скарбниця отримувала 1/3 прибутку з мірок жита і пшениці, а 2/3 залишалася мельникам. 1/3 витрат на ремонт млина брали на себе мельники, а 2/3 — королівська скарбниця. Як правило, посессорство млинових господарств було спадковим і передавалося від батька до сина. Млинові чверті землі в основному оброблялися сільськими громадами примусово — це була обов'язкова панщина (так було в Озимині, Шептичах, Дублянах тощо).

У 1895 році в Озимині, Дублянах, Кульчицях і інших навколишніх селах був великий неврожай, у результаті якого від голоду селяни вмирали сім'ями. Наприклад, відомо, що в тому році в Дублянах від голоду померло 40 сімей. Ще жахливіший голод настав для жителів цих місць в 1902 році, коли через дощі майже весь урожай загинув на полях.

В останні десятиліття XIX століття в Озимині шкільна рада складалася від 3 до 5 членів, які вирішували всі питання, пов'язані з утриманням школи, стежили, щоб вчителі належним чином виконували свої обов'язки, а також за виплатою їм зарплат та пенсій. Місцева шкільна рада обиралася строком на 3 роки. Шкільні місцеві ради існували і після розпаду Австро-Угорської імперії. Збереглася печатка-штамп Озиминської шкільної місцевої ради. У центрі Малої Озимини є невелика будівля. Раніше тут була початкова школа з 1 по 4 класи. Школа невелика, але її вистачало — дітей у класі було небагато — до 5-7 учнів. Після закінчення цієї школи діти переходили вже в середню школу, яка розташована в селі Городище. Пізніше цю початкову школу закрили, всіх дітей перевели навчатися у Городище, де вже було повне початкове і середнє навчання. А в малоозиминській школі утворили сільський клуб, де влаштовуваються танці, громадські збори. Зараз цей сільський клуб називається — Народний дім «Просвіта».

4 вересня 2007 на фасаді Народного дому була урочисто відкрита меморіальна табличка на честь крайового провідника ОУН, політвиховника бойовок УПА тактичного відділення 'Маківка-24' Володимира Федика (псевдонім «Береза»). Майбутній повстанець народився в Малій Озимині в 1921 році і навчався у цій школі в 1927—1930 рр. Збройну боротьбу за незалежність України розпочав у 1944 році. Тереном його діяльності були Турківщина, Бориня, Підбузскій район, бойківська частина Закарпаття і частина Закерзоння. З 1946 р. очолив крайовий провід з пропаганди і став провідником ОУН. 'Береза', як згадують очевидці, всіляко охороняв молодих вчителів, які прибували до шкіл Галичини з Великої України, цікавився умовами їх життя, навчанням дітей у гірських селах, а дорослих попереджав про можливі провокації з боку енкаведистів. Великим авторитетом користувався серед бойових побратимів, населення, за що його назвали 'гірським генералом'. Є суперечливі дані щодо часу загибелі у Стрийському районі Володимира Федика — 1949 (1950) р. Місце поховання повстанця невідомо. Йому було всього 28 років… [2]

• Погода в селі Мала Озимина

https://novokalynivska-gromada.gov.ua/

https://gromada.info/gromada/novokalynivska/

https://decentralization.gov.ua/gromada/756/composition