Мала Скіфія

Вперше Скіфію у Добруджі згадано у істрійському декреті Агафоклу (грец. "Σκυθίαν" IScM I, 15), який датовано межою ІІІ-ІІ ст.ст. до н. е. чи самим поч. II ст. до н. е.

Про те, що тут продовжувало залишатися якесь скіфське населення, ймовірно, дуже нечисленне, свідчить і те, що вже в середині III ст. до н.е. у Томі і Діонісополі живуть скіфи, що займаються землеробством і мають свої міста (Пліній, IV, 44). Причому ареал поширення скіфських комплексів атеївського періоду і зафіксовані древніми авторами кордони проживання скіфів у III ст. до н.е. практично збігаються. Відстоюючи безперервність проживання тут скіфів, слід зазначити, що з 313 до 281 р. до н.е., року смерті Лісімаха, переходи їх через Дунай були дуже скрутні. Справа в тому, що Лісімах здійснював в Добруджі досить жорстку політику контролю шляхом введення в західнопонтійські міста своїх гарнізонів, спорудження укріплень і припинення всякого роду антимакедонських виступів (. Більше того, він намагався навіть поширити свою владу і на лівобережжі Дунаю, де зазнав невдачі в боротьбі з Дроміхетом (Страбон, VII, 3, 8; VII, 3, 14; 138, с. 237, 238; 155, с. 192-193).

Після смерті Лісімаха населення Західного Причорномор'я здобуло Незалежність і відразу почало поновлюватися, мабуть, переходи скіфів на правий берег Дунаю. Однак на північному заході Добруджі вже з початку III ст. до н.е. виникають військово-політичні об'єднання гетів спочатку під проводом Mocкіна, потім Залмодегіка, утруднювали вільні переміщення скіфів. 

У цьому зв'язку, мабуть, треба розглядати вказівку Страбона, що «фракійці поступалися їм землею, почасти відповідаючи силою» (VII, 4, 5); тобто можливо допустити організацію подібним об'єднанням опору скіфам які переправлялися. Сумнівно те, що силами скіфів які тільки з'явилися в Добруджі, просуванню яких всіляко заважали фракійці, можна було за якихось 20-30 років, що минули після смерті Лісімаха, поширити свій вплив на досить великій території від Тома до Діонісополя і звести тут ряд міст. Посильну участь в цьому, мабуть, брало і проживали тут раніше скіфське населення.

З остаточним зникненням скіфської культури в степовій частині Північного Причорномор'я в першій половині III ст. до н.е., потік скіфів-переселенців остаточно вичерпується, а до кінця сторіччя на лівобережжі Дунаю з'являються нові войовничі етнічні угрупування. З середини III ст. до н.е. скіфи остаточно концентруються в Добруджі. З цього часу їх зв'язку з Північним Причорномор'ям стають вельми епізодичними і фіксуються в основному по нумізматичним знахідкам і набагато рідше - археологічним.

I етап - перша чверть V ст. до н.е. - похід скіфів до Херсонеса Фракійського. Маркується кам'яними статуями і випадковими знахідками скіфських речей. Розгромних наслідків для автохтонного населення не простежується.

Причина скіфського рейду на фракійські землі, криється в агресивній експансіоністській політиці скіфів, характерної для I стадії кочування, яка синхронна часу остаточного освоєння скіфами степів Північного Причорномор'я. Подібне вторгнення було можливо в умовах роз'єднаності гетських племен і ослаблення їх внаслідок походу Дарія I. Завершується даний етап з встановленням меж царства одрисів за течією Дунаю, укладенням шлюбу Аріапейта з дочкою Тереса та протекторатом скіфів з правобережжя Дунаю.

II етап - друга чверть - кінець V ст. до н.е . - стабільні політичні відносини між правителями одрисів і скіфів, мирне врегулювання прикордонних конфліктів (переговори Ситалка і Октамасада у зв'язку з втечею Скіла у Фракію).

До кінця цього етапу або до початку наступного відноситься згадка в трагедії Еврипіда "Орест" про запеклий бій скіфів і фракійців і перемозі останніх.

III етап - кінець V - рубіж IV - III ст. до н.е . - відновлення скіфських вторгнень в Добруджу. Маркується скіфськими похованнями і знахідками скіфської кераміки на гетських поселеннях в прибережній частині регіону. Можливо осідання частини прибульців і змішання з автохтонним населенням.

Причини нового етапу вторгнень: а)необхідность захоплення нових земель, викликана зростанням народонаселення Скіфії, жорстке розмежуванням промислових територій і екстенсивний спосіб ведення господарства; б) спроби встановлення контактів з грецькими містами Західного Понту й фракійским населенням.

Судячи з усіх видів джерел: письмових, археологічних, епіграфічних, нумізматичних, - вторгнення скіфів ніколи не приводили до масової загибелі автохтонних культур, більш того, скіфи ніколи не становили більшості населення в Добруджі, і пліч-о-пліч з ними, а то і змішано, проживало місцеве фракійське населення, що мало свою традиційну культуру.

Край скромному скіфському пануванню на західних берегах Чорного моря міг покласти цар Понта Мітрідат Євпатор, котрий готувався до грандіозної війни з Римом. Коли за часів мітрідатових війн (а саме у 73 р. до н.е.) до розташованих там еллінських міст увійшли римські легіони, про їх покровителів, задунайських скіфів, ніхто й не згадав. Згодом скіфи були остаточно асимільовані іншими етносами.

Територія Скіфського царства значною не була і за одними думками вона була обмежена Дунаєм з пн. та зах., зі сх. - Понтом, на пд. - р. Батова, за іншими територія Скіфії була значно менше — вузька (50-60 км) смуга вздовж хори полісів від Одессоса на пд. до Том на півночі.

Монети царів Добруджської Скіфії.

Ще за часів царя Атея еллінський Каллатіс карбував монети із зображенням свого скіфського патрона. Ця традиція була продовжена у роки розквіту задунайської Скіфії. Власне, саме завдяки цим монетам і стали відомі імена шести скіфських правителів: Тануса, Акроса, Каніта, Саріак, Хараспа, Айлій. Цікаво, що монети цих царів свого часу було знайдено у святилищі Ахілла Понтарха на острові Зміїному.

Серед вчених тривають нескінченні суперечки стосовно генеалогії та династичних стосунків цих царів, а також особливостей їх зовнішньої політики. Більшість визнає царя Каніта за родоначальника династії, потім ідуть Саріак і Акросак. Час правління їх оцінюють в середньому років по 50, що свідчить про повну політичну стабільність. На царях Хараспі та Айлії, які правили чи то наприкінці II, чи на самому початку I ст. до н. е. карбування монет скіфських царів у цьому регіоні закінчується. 

З епіграфічних та нумізматичних джерел відомі імена наступних династів добруджийської Скіфії:

Тануса (грец. ΤΑΝΟΥΣΑ (порівн. грец. Τανυσάλου,[2] Τανυοξάρκης, Ταναοξάρκης)) — скіфський династ ІІІ — II ст. до н. е., відомий з нумізматичних джерел.

Дихалк з Ольвіополісу з легендою АКРОΣΑ. Одеський Музей Нумізматики

Каніта (грец. Κανιται / ΚΑΝΙΤΟΥ) — скіфський династ поч. II ст. до н. е. (~200 — ~180), відомий з нумізматичних (монети Одесса) та епіграфічних джерел (IGBulg I² 41 грец. "...βασιλεῖ Σκυθῶν Κανιται...")[3]. Гіпотетично, спільник Антіоха ІІІ.

Саріак (грец. Σαριακος / ΣΑΡΙΑ) (у подіях 179 р. до н. е.) — скіфський династ (~180 — ~160), відомий з нумізматичних джерел та епіграфіки (IGBulg V 5003 грец. "...βασιλέως Σαριακου...")[4][5].

Акроса (грец. ΑΚΡΟΣΑ) — скіфський династ (~160 — ~120), відомий з нумізматичних джерел.

Хараспа (грец. ΧΑΡΑΣΠΟΥ) — скіфський династ кін. ІІ — поч. І ст. до н. е., відомий з нумізматичних джерел.

Айлій (грец. ΑΙΛΙΟΣ) — скіфський династ кін. ІІ — поч. І ст. до н. е., відомий з нумізматичних джерел.

Лелій (грец. ΛΕΛΗΑ / ΛΕΛΙ[...]ΑΣ) — гіпотетично скіфський династ Добруджі, ім'я якого відновлюється з легенд на монетах[6].

• Скіфія
• Тавроскіфія

• (рос.)Андрух С. И. Нижнедунайская Скифия в 6 — нач. 1 вв. до н. э.: Этнополитический аспект. — Запорожье: Запорожский гос. ун-т, 1995.
• http://annales.info/ant_lit/plinius/04.htm#044
• http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/knyga-ukrayina-vid-trypillya-do-antiv-m-videyko-/try-skifiyi/