Добруджа

За винятком дельти Дунаю, болотистого регіону, розташованого у північно-східному куті, Задунав'я має горбистий рельєф, із середньою висотою близько 200—300 м. Найвища точка — Цуцуяту/Греч, у горах Мачин, має висоту 467 м. Добруджинське плато покриває більшу частину румунської частини Задунав'я, тоді як в Болгарії — Лудогорське плато. Озеро Сютгьоль — одне з найважливіших озер Північного Задунав'я.

Задунав'я має помірно континентальний клімат, який перебуває під впливом океанічного повітря з північного заходу і континентального повітря з північного сходу зі Східно-Європейської рівнини: через рівнинний рельєф, є притік вологого, теплого повітря навесні, влітку й восени з північного заходу; й північного/північно-східного полярного повітря взимку. Чорне море також впливає на клімат у регіоні, особливо в межах 40–60 км від берега. Середньорічна температура: +11 °C у внутрішніх районах і вздовж Дунаю, +11.8 °C на узбережжі і менше +10 °C на високогір'ї. Прибережні райони Південної Добруджі є найпосушливішою частиною Болгарії, зі щорічною кількістю опадів 450 мм.

У давнину територія Задунав'я була заселена фракійцями. У V ст. до н. е. її зайняли скіфи; у I ст. — римляни; а з III ст. зазнала нашестя готів, гунів, інших племен. З початку VI ст. тут з'являються слов'яни.

Київський князь Святослав Ігорович оборонявся в Силістрі 969 року.

З утворенням Першого Болгарського царства (у VII ст.) Задунав'я входить до його складу. У XI–XII ст. належала Візантії. З кінця XII ст. — у складі Другого Болгарського царства. Послаблення останнього призвело до утворення на території Задунав'я у XIV ст. самостійної феодальної держави. Засновником її був Балік. На ім'я його наступника Добротиці територія отримала назву Добруджі.

Наприкінці 20-х рр. XV ст. територію Задунав'я захопила Османська імперія. Після Російсько-турецької війни 1877–78 рр. Південне Задунав'я відійшло до Болгарії, а Північне передане Румунії. За Бухарестським мирним договором 1913 р. Південне Задунав'я передане Румунії, у складі якої знаходилася до 1940 р., за винятком 1916–18 рр., коли всю територію Добруджі були зайняли болгарські та німецькі війська. Відповідно до болгаро-румунського договору, підписаного 7 вересня 1940 р. у місті Крайова, Південне Задунав'я повернено Болгарії. У 1947 р. болгаро-румунський кордон у Добруджі підтверджений мирними договорами між Болгарією та Румунією.

У X ст. князь Святослав заснував тут нову столицю Переяславець на Дунаї, що знаходиться за 10 км від міста Тульча.

Після скасування 1775 р. Запорозької Січі запорожці перейшли за Дунай у підданство Туреччини й заснували Задунайську Січ (1775—1828).

Етнічна мапа Добруджі станом на 1900 р.

У 1817 році задунайські козаки брали участь у поході турецьких військ проти сербів, в 1821 році — проти греків, але в 1828 році кошовий Гладкий з невеликим числом однодумців повернувся в Ізмаїл в підданство Росії. Після цього Задунайська Січ була знищена і запорожці, що залишилися злилися з іншими раєй. Але ще до виходу Гладкого навколо Задунайської Січі утворилося сімейне і в основному землеробське населення з українських вихідців, як це свого часу відбувалося навколо Запорозької Січі.

Зі знищенням Задунайської Січі українська колонізація Задунав'я затихла на 2–3 роки, але потім поновилася з ще більшою силою. Десятки тисяч людей в 1830–40-х роках з Бессарабії і Новоросії тікали від кріпосного права і рекрутчини, прагнули за Дунай. Українські поселення розтяглися, починаючи від гирла біля моря і вгору за течією Дунаю майже до самої Силістри, утворюючи етнічні острови серед різноплемінного населення.

На початку царювання Олександра II з турецьким урядом укладено конвенцію про переселення кримських татар і черкесів у Задунав'я, зокрема, що тим вихідцям з Російської імперії, хто бажає повернутися, будуть відведені землі в Криму та на Кубані. Під впливом цієї новини і очікуваного скасування кріпосного права почався зворотний рух в Росію, який був відомий під назвою «великий вихід».

На Задунав'я переселялися також росіяни: липовани і некрасівці.

В останній чверті XIX ст. знову почався рух українських переселенців у Задунав'я.

Зараз у Добруджі українців залишилося мало, як і скрізь на периферії етнічної території.

С. Васильківський. «Задунайський запорожець».

Кий — київський князь, легендарний засновник Києва. Згідно з літописом «прийшов до Дунаю, і вподобав місце, і поставив городок малий, і хотів сісти з родом своїм, <…> ще й донині називають дунайці городище Києвець»[2].

Святослав Хоробрий (942—972) — великий князь київський у 945—972 рр. У 967-му році відвоював у болгар місто Переяславець на Дунаї, яке оголосив столицею всієї Руської землі, «бо то середина землі моєї, бо туди всі блага стікають: від греків — паволоки, золото, вино і овочі різні, а від чехів і угрів — срібло і коні, із Русі ж — хутра, і віск, і мед, і челядь»[3].

Чайковський Михайло Станіславович (1804—1886) — український та польський політичний діяч, кошовий отаман Задунайської Січі у 1853—1870 рр.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813—1873) — український композитор, автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм».

Васильківський Сергій Іванович (1854—1917) — український художник, живописець козацької старовини. Автор акварелі «Задунайський запорожець» (1900 р.).

Ждаха Амвросій Андрійович (1855—1927) — український ілюстратор і художник. Нащадок задунайських козаків.

Коцюбинський Михайло Михайлович (1864—1913) — український письменник, класик української літератури. В повісті «Дорогою ціною» змалював Задунайську Січ і Задунав'я як символ свобідної української землі, куди прагнуть втекти за волею закріпачені російською владою українські селяни.

Задунав'я, територія Задунайської Січі, неодноразово згадується в українській історії та літературі, у «Повісті врем'яних літ», «Думі про козака Голоту», піснях «Їхав козак за Дунай», «Якби мені сивий кінь», творах С. Гулака-Артемовського, С. Васильківського, М. Коцюбинського та ін.

• Добруджинська складчаста система
• Мунтенія
• Олтенія

• Ю. З. Данилюк. Добруджа // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 423. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
• В. Г. Кушнір. Добруджа // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2020. — ISBN 944-02-3354-X.

• Добруджа // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 2 : Д — Є, кн. 3. — С. 360-361. — 1000 екз.
• Добруджа // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• Сайт українців Добруджі.