Лі Бо

Династія Тан поклала «золотий вік» в історії Китаю, прославившись багатьма здобутками, серед яких і поезія. В цю епоху на перше місце виходить внутрішній зміст поезії, тоді як форма могла бути довільною[7]. Біля витоків танської поезії стояли такі видатні майстри, як Ван Бо, Лу Чжао-лінь, Чень Цзи-ан, Мен Хао-жань, Гао Ши та інші. Кожен із цих різних поетів так чи інакше передував творчості своїх геніальних сучасників — Лі Бо та Ду Фу[8].

Лі Бо

Згодом, коли поету виповнилося 5 років, його родина переїхала в Цзян'ю (нині провінція Сичуань). Сім'я не вважалася бідною, але соціальний статус її був низький — прийшлі люди з темним минулим. Ця та інші причини мали вплив на те, що ази початкового навчання Лі Бо здобув удома під керівництвом батька. Лі Ке, подорожуючи, знайомив сина з визначними місцями Шу, які були пов'язані зі старовиною. Згодом ці спогади втілилися в знаменитому вірші «Важкі дороги в Шу».[21]

Кмітливий хлопчик вже в п'ятирічному віці (на три роки раніше середньостатистичної дитини) опанував, як він сам пізніше зазначив, «Шість азів». Одні дослідники вважають, що це початкові пізнання в зодіакальному літочисленні, сонячному і місячному календарях, рахункові часу, інші вбачають у цьому Даоські трактати, можливо, адаптовані для початкового навчання.[21] До семи років малюк знав конфуціанські канони — П'ятикнижжя, «Лунь Юй», до десяти — «Ши Цзін» і «Шу Цзін», але його, можливо через батьків світогляд, більше тягнуло до даоської мудрості — «Дао Де Цзін», «Чжуан-цзи», «Шань хай цзін».

До десяти років він познайомився зі «ста школами», тобто отримав уявлення про основні напрямки думки, що прийшла з давніх часів.[21] У десять років, як пізніше згадував племінник поета, що жив в Аньлу, він познайомився з «Одою про Цзи Сюй» Сима Сянжу, яку прочитав йому батько, що зворушило нестійку психіку хлопчика. На столі в його кімнаті стояло «чотири коштовності» — письмове приладдя вченого і літератора: пензлик, туш, папір і тушечниця (чорнильний камінь), а на стіні висіли бойовий лук і меч. Всі ці атрибути супроводжували Лі Бо протягом всього його життя.[22]

Лі Бо був спраглим до знань. Якось він почув, що в сусідньому повіті є будинок із великим зібранням книг, і вирушив туди, де з раннього ранку до пізнього вечора перечитав сувій за сувоєм. Це місце було гамірливим, тому місцем для читання юнак обрав гори. Одного разу його намочив дощ, і Лі Бо найняв двох юнаків, щоб спорудили йому солом'яну хатину, де він і перечитав всю місцеву бібліотеку. Через багато років селяни назвали цю вершину «скелею Тайбо» і побудували біля підніжжя «Кабінет Тайбо», куди у свята приходять люди згадувати великого земляка.[23]

Ази «танцю з мечем» — мистецтва володіння бойовою зброєю — він почав осягати в 15 років. В цей час, через романтичне налаштування, його вабить Лицарство, він навчається чітко відмежовувати добро від зла і сміливо захищати добро. Імпульсивність і невгамовність були його яскравими рисами в такій мірі, що вже в зрілі роки юний поет Вей Вань, довго домагаючись зустрічі з кумиром, ошелешено описав своє перше враження:

З палаючими очима він походив на голодного тигра.[22]

В юності лицарство вабило його ще й своєю естетичною стороною. Танські лицарі були модниками, вони мали бажання бути поміченими, одягалися яскраво, збиралися групами і відвідували шинки і веселі будинки або влаштовували потішні поєдинки, а часом і по-справжньому криваві побоїща. Сім'я Лі Бо була достатньо забезпечена для того, щоб юний лицар, ставний і красивий, зовнішнім виглядом цілком вписувався в це середовище. Але таке середовище бездуховних молодих людей не могло захопити поета. Проте, як відверто пишуть сучасні дослідники, що, «переймаючись лицарським духом давнини», Лі Бо в юності вбив «чималу кількість людей».[24]

Лі Бо так і не став професіоналом, хоча його тренували відомі майстри бойових мистецтв, і в цілому рівень його бойової майстерності не був високим, тому крім перемог, бували і невдалі поєдинки. Знаменитий у минулому генерал Пей Мінь переконав Лі Бо

йти широкою дорогою, а не вузькою стежкою ... Небо дарувало тобі талант громоподібного пензля, і не можна відмовлятися від поезії заради зброї.[24]

Лицарем він залишився в своєму життєвому кредо — безкомпромісній боротьбі за справедливість, а також у своїх віршах. Збірний образ лицаря в творах Лі Бо — ідеал, перед яким він схилявся: безстрашний захисник вітчизни і знедолених.

Існує суперечлива версія, що перед тим, як піти в гори для відлюдного самопізнання, Лі Бо недовго прослужив дрібним чиновником в повіті. Про це свідчить стела, яка міститься в монастирі в Куанських горах, датована 1068 роком, із написом:

Вчений академік Лі Бо на прізвисько Тайбо недовго служив у повіті дрібним чиновником, а потім прийшов сюди, в гори, де десять років навчався.[25]

Проте, це викликає сумніви, тому що в цей час поету було 14 років і майновий стан не викликав необхідності посилати сина працювати. Тим більше, що без іспитів у той час чиновниками не ставали. Тому, коли хлопцеві виповнилось 15 років, що дозволяло відриватись від дому й усамітнюватись або відправлятись у подорожі, він занурився в монастирські обителі в глухих горах, а потім і зовсім покинув отчий край Шу. Метою цього було, як сам Лі Бо пізніше сформулював «У посланні шаофу Мена з шоушань»: «Вирощування мудрості» — з тим, щоб внести їх у світ, очистити світ, поліпшити його.[25]

У чистоті незайманої природи Лі Бо пізнавав приховане в собі, зливався з природою. Він був завзятий і працьовитий. Про це ходять легенди. В одній з них розповідається про урок, викладений майбутньому поетові жінкою, яку він якось навесні зустрів у лісі біля струмка.

Жінка методично терла об великий камінь металевий стрижень. «Що Ви тут робите, матусю» — поцікавився Лі Бо. «Мені потрібно виточити з цього стрижня голку, а то взимку дітлахи замерзнуть, у них одежина рвана».
Взимку Лі Бо знову знайшов цю жінку — вона доточила стрижень і зашила дитячий одяг. Він запам'ятав цей урок на все життя і вже знаменитим поетом, відшукавши жінку, шанобливо звернувся до неї «Учитель». А струмок згодом назвали Мочженьсі (Точильний струмок).[26]

Однією з причин, яка повела Лі Бо в мандри було те, що імператор Сюань—цзун любив відлюдницькі схили гір поблизу Східної та Західної столиць і проводив там певний час. Ці схили прозвали горами «просування відлюдників» через те, що інколи після зустрічі з імператором молоді таланти могли обійти складну екзаменаційну систему, яка відкривала шлях до чиновництва. Ця система мала назву — чжицзюй («сходження методом відбору»). Імпульсивного Лі Бо цей варіант приваблював своєю стрімкістю і можливістю обійти складні екзамени, «вскочити» відразу в столицю, стати не просто радником, а мудрим наставником імператора — саме про це він мріяв з юності.[27]

Китайська мініатюра з есе Лі Бо (序文) «Бенкет весняної ночі в персиковому і сливовому саду» (春 夜宴 桃李 园)

Про це йде мова у його віршах «Велике полювання» та «Зал просвітлення».[28] Куди б не потрапляв у своїх мандрах Лі Бо, він перш за все шукав зв'язків для просування наверх, у рекомендаційних листах і в ритмічних зверненнях до високопосадовців підлещувався до них. Це не звучало самоприниженням, такою була традиція. Коли Лі Бо вирушив у подорож, йому пощастило в тому, що тут з'явився Метр Чжао Жуй на прізвисько Тайбінь, тобто Високий Гість, який володів і літературою, і бойовими мистецтвами. Учитель і учень склали одне про одного приємне враження. Чжао Жуй побачив стрункого юнака з видом осіннього місяця, зоряним блиском в очах і духом непохитності, який вихлюпувався з-під брів. Очі юнака загорілися, коли гість розповідав батькові й синові про недавнє відвідуванні імператорської столиці.

В одну із безсонних ночей, засвітивши свічку, миттєво написав оду «Велике полювання». «У Вас неабиякий син», — сказав Чжао Жуй батькові, прочитавши оду.[29] А «потанцювавши з мечем» в саду і побачивши, як юнак «чує звук спереду, а завдає удар ззаду, показує випад ліворуч, а б'є справа», підсумував:

Це Дракон, Фенікс, Тисячаверстий скакун, він могутній, як Великий Птах Пен.[30]

Батько схилив коліна перед учителем і вручив йому сина. Чжао Жуй мав великий вплив на майбутнього поета, став йому не тільки вчителем, а й другом. Разом із наставником Лі Бо подорожував до Цзичжоу (сучасне місто Саньтай), після чого повернувся в Куанські гори, де був монастир Дамін (Велике Просвітлення), руїни якого збереглися до наших днів. Ранок починали із вправ з мечем, що дуже подобалося Лі Бо, і поступово він почав перейматися «Духом мандрівного лицаря». Вдень вивчав канони, вечір присвячував літературним заняттям.[30]

З 15 років Лі Бо вже серйозно захопився літературною творчістю. Згідно з офіційними біографіями, почав він із ритмічного есе «Наслідування „Оді про ненависть“» поета V століття Цзян Яня. Це була майстерна імітація, яка отримала схвальні відгуки тогочасних поетів. За десять років гірського відлюдництва в монастирях він написав близько сотні поетичних і прозових творів, з яких збереглася лише мала частина. Батько зрозумів, що пора самодіяльних занять минула — талановитому синові потрібен справжній учитель, а не простий монастирський монах.[31]

У монастирі Дамін Лі Бо провів у цілому десять років, враховуючи перерви на візити в отчий дім та подорожі по Шу, періодично спілкуючись з Чжао Жуєм, після чого Учитель вручив учневі свій меч, що дістався йому від його наставника, і нагадав слова древніх мудреців:

Прочитай десять тисяч сувоїв книг, прокрокуй десять тисяч доріг. Ти простудіював чимало книг, наповнених словами, тепер тобі необхідні книги без слів. Посад Синього Лотоса і Куанські гори занадто тісні для тебе.[32]

Навесні 720 року Лі Бо, черговий раз покинувши обитель, попрямував до столиці краю Шу — Ченду (сучасна провінції Сичуань), місто пурпурових тканин, де виробляли розшиту золотими нитками тканину, яку промивали в Пурпуровій річці. Місто розчарувало Лі Бо, який любив тишу і спокій. В околицях міста розташовувався великий даоський центр, що охоронявся особливим едиктом імператора Сюань—цзуна. Незадовго до появи Лі Бо в монастирі оселилася нова монахиня — молода дівчина, яка була ненабагато старша за Лі Бо. Це була принцеса Юйчжень, восьма дочка імператора Жуй-цзуна, який правив у 710—712 роках, сестра Сюань-цзуна, що прийняв трон від батька. Лі Бо ймовірно там і познайомився з нею. Протягом життя вони не раз зустрічалися, і поет присвятив їй кілька віршів.[33]

Поет-початківець шукав у місті покровителів для свого таланту. Лише одного разу йому пощастило. Великий імператорський вельможа Су Тін виявився справжнім поціновувачем талантів. Лі Бо підніс йому свої ритмізовані «палацові» есе («фу») «Зал Просвітлення» і «Велике полювання» та згодом, пишаючись, всім переказував його високу оцінку. Вельможа вручив поетові рекомендаційний лист до Лі Юна — відомого літератора і каліграфа. Юнак був настільки гордий, що навіть не передав Лі Юну рекомендаційного листа, розраховуючи і без цієї підпори справити відповідне враження. При зустрічі не схилив коліна, а відповіддю була пихата фраза:

Не мрій про недосяжне, ти ж у «полотняній сукні» (тобто простолюдин).[33]

У відповідь Лі Бо склав гнівну відповідь у стилі Конфуція. Залишаючи отчий край, поет 724 року, відповів віршем «Прощавайте, Куанські гори», коментований дослідниками як перша публічна лицарська обітниця.[32]

Подорожі Лі Бо і Ду Фу

Майже два роки (724–725) Лі Бо блукав отчим краєм, важко розлучаючись з дитинством, із родиною, з горами і даоським та буддійськими монастирями, але внутрішньо він не поривав з ними ніколи.

У 725 році навесні Лі Бо залишає Шу і більше вже ніколи не повертається в отчий край. Цього ж року починає великий поетичний цикл із 59 віршів, що створювався протягом усього життя поета, — історично-філософський та естетичний маніфест «Дух старовини». Спостереження за життям різних станів, простого народу лягли в основу творів про військові походи, які розоряють селян і забирають тисячі життів, про мужність воїнів на кордонах, про горе жінок і дітей. Побував у багатьох місцях і оспівав величаві картини гір, річок, водоспадів, бамбукових гаїв. Образи його пейзажної лірики відображали прагнення піднятися над марнотою життя, дізнатися про своє вище призначення.[34]

Під час подорожей відвідує заповітні місця великого Цюй Юаня (озеро Дунтін, річки Сяо і Сян), піднімається на одну із «Відомих гір» Лушань, пливе на схід, де вздовж узбережжя міфічного Східного моря в давнину розташовувалися царства У та Юе, повні містики і чаклунства.[35] Потім їде в місто Цзіньлін і місто Янчжоу. У 727 році починається десятирічна «хмільна подорож в Аньлу». Молодому поету запропонували непогану партію — дівчину з роду Сюй. Імені її дослідниками не встановлено, але в переказах, які не ґрунтувались на авторитетних джерелах, дівчину звали Цзунпу, що означало «Дорогоцінна яшма».

Дівчина походила зі знатного роду, що мав глибокі корені у високій імператорської ієрархії, в тому числі і в чині цзайсяна. Сама «Яшма» отримала чудове виховання, зналася на красному письменстві (і навіть згодом нерідко виступала в ролі першого «редактора» поезії чоловіка), мала хороші манери, тонку натуру і зовнішню миловидність сімнадцятирічної дівчини.[36] Це слугувало залицянням багатьох знатних наречених, яким відмовляли. Тому високоблагородне сімейство, приймаючи в свій клан Лі Бо першорядного значення надавало його поетичному генію, а не можливим успіхам на службовій драбині. Проте, сановиті родичі давали йому рекомендації на державні пости, де через свої амбіції Лі Бо не затримувався.[37]

Лі Бо п'є вино (Китайська мініатюра XVII століття)

Дружина народила йому доньку Пін'яо у 728 році і незабаром сина Боціня. Це були кохані діти, мова про яких йде в 14 віршах, де він називає доньку «граціозна Пін'яо», що зустрічає його з квітами, «стоячи біля персика», а малюк Боцінь, тим часом, «притулиться до плеча сестри».[38] Крім того, у поета було ще двоє дітей: Полі і Тяньжань. Полі, як вважають дослідники, — це син від безіменної «жінки з Лу», з нею Лі Бо зійшовся після смерті першої дружини. Тяньжань, позашлюбний син, жив у будинку дядька поета, де після хвороби зупинився Лі Бо.[39]

Поет мешкає з родиною в горах Байчжан, відвідує відомого поета Мен Хао-жаня у місті Сяньян, подорожує країною. 730–732 роки минули в подорожі до Осіннього плеса (сучасна провінція Аньхой), дорогою заїжджає в місто Сюаньчен, пов'язане з ім'ям його улюбленого поета Се Тяо (V століття). У цей час створює в ренесансному дусі любовний цикл із 12 віршів «Моїй далекій», присвячений дружині. У 731 році вперше приїжджає до столиці Танської імперії Чан'ань в надії отримати аудієнцію в імператора і стати одним із найближчих його радників. Чекаючи аудієнції, живе на святій горі даосів Чжуннань у резиденції принцеси Юйчжень. Але непідготовлена зустріч не відбулася і в розпочатому в цьому році короткому циклі «Важкі шляхи мандрівника», поет висловлює рішучість подолати всі перешкоди на шляху до Сонця (імператора). В цьому ж році створює великоформатний вірш «Важкі дороги в Шу», який вразив столичних інтелектуалів. У 736 році створює один із найекспресивніших віршів «Вип'ємо!».[40]

Вісім безсмертних сянів. Китайська картина. Париж, музей Гіме

737 року перевозить сім'ю до Східного Лу, оселяється в місті Яньчжоу неподалік від меморіалу Конфуція в Цюйфу. Переїзд до Лу ознаменувався сумною подією: ослаблена хворобою дружина померла в пологових муках. І тому, влаштувавши дітей, Лі Бо зачастив до питного закладу «Хелань» у Женьчене, де, дегустуючи місцеву продукцію, зупинився на «Ланьлінському» — солодкуватому ароматному зіллі, настояному на травах. Поет важко переживав свою самотність, падіння соціального статусу з переїздом у Східне Лу, де його популярність не була настільки великою, як у південних краях, брак коштів для того існування, яке вважав гідним себе. Часто згадував померлу дружину, покинутий отчий край і намагався в хмільному забутті повернутися в дитинство, ілюзорно відновити щасливий шлюб.[41]

Але через якийсь час Лі Бо сходиться з дівчиною на ім'я Лю, проте не надовго, тому що у дівчини виявився сварливий характер, і поет охрестив її «дуркою з Гуйцзі». У 735 році примкнув до поетичної співдружності, відомою як «Шість мудреців бамбукового струмка». Компанія друзів проводила час за чаркою вина біля гірської річки в ущелині, порослій бамбуком. Це була своєрідна літературна школа, де обговорювалися питання поетичної майстерності, естетичних смаків. У 743 Лі Бо брав участь у подібному товаристві під назвою «Вісім безсмертних Винної чаші», або «Вісім винних сяней».[34]

Спостереження за життям різних прошарків простого народу лягли в основу творів про військові походи, які розоряють селян і забирають тисячі життів, про мужність воїнів на кордонах, про горе жінок і дітей. Побував у багатьох місцях і оспівав величаві картини гір, річок, водоспадів, бамбукових гаїв. Образи його пейзажної лірики відображали прагнення піднятися над марнотою життя, дізнатися про своє вище призначення.[34]

Лі Бо в палаці імператора

У 741 році вирушає в подорож вздовж східного узбережжя, де за міфологією існувало Східне море з островами Безсмертних. На початку літа, у 742 році, піднімається на священну гору Тайшань, в наступному циклі «Сходження на Тайшань» із 6 віршів, зобразивши цей процес як переміщення в таємничий сакральний світ «інобуття».

Восени цього ж року отримує довгоочікуваний виклик до імператора, залишивши дітей в своєму будинку в Наньлін у районі міста Яньчжоу під наглядом дружини свого слуги Даньша, їде до столиці.[42] Поету здавалося, що зірка Тайбо, нарешті, зійшла на небосхилі, наблизившись до сина Сонця. Під час найвищої аудієнції в позолоченому залі Палацу Просвітлення Сюань—цзун зволив зійти з трону, посадив Лі Бо на «Ложе семи скарбів» і, відпивши ковток ароматного бульйону, власноруч, не вдаючись до допомоги слуг, передав піалу довгоочікуваного дорогоцінному гостю, який мав би прославляти його в своїх віршах.

У столиці він був введений до Академії Ханьлінь («Ліс пензлів», тобто літературних талантів), отримавши один із найвищих для «академіків» рангів дайчжао, не проходячи екзаменів. Проте, поет не прижився у світі палацових інтриг. До того ж статут академії категорично забороняв її членам пити вино, але Лі Бо демонстративно заявив:

«Я на особливих правах, імператор знає, що в хмелю моя голова стає яснішою і вірші пишуться краще, а писати вірші — мій придворний обов'язок, тому пити — це робоча необхідність. До того ж я «Винний геній», і пити вино — моя найперша життєва потреба, заборонити мені пити — все одно що заборонити жити»[43]

Поет виявив себе, коли до імператора приїхали посли із держави Бохай і ніхто із висопоставлених чиновників не зміг прочитати ультиматум, через те, що посади отримували за хабарі. Лі Бо, який володів досконало мовами, легко розібрався в тексті і навіть склав гідну імператора великої династії Тан відповідь. Більш того, він виголосив довгу промову про необхідність в ім'я блага простого люду замирення з іноземцями. Імператору думка припала до душі, оскільки він знав про недостатність у нього військ, які вимагали перепочинку від нескінченних прикордонних сутичок. Лі Бо вирішив поглузувати над неприємними йому надутими вельможами: змусив Гао Ліші знімати з нього чоботи, Яна Гочжуна (брата фаворитки Ян Гуйфей) — розтирати туш. Усе це згодом дорого обійшлося поетові — авторитарна влада не прощає принижень. Коли Сюань—цзун забажав ввести Лі Бо в особливу консультативну раду при імператорі, сановники люто чинили опір, їх підтримала Ян Гуйфей, яка образилась на поета.[44]

Таким чином, поет вступив у конфлікт із вищими сановниками, які залучились підтримкою дружини імператора Ян Гуйфей. Та й сам імператор починає холоднішати у стосунках із великим поетом. Усе частіше звертаючись до вина, поет філософствує у циклі з 4 віршів «На самоті п'ю під місяцем». Цього року він створив особливо багато поезій зі світоглядними акцентами, що увійшли в історично-філософський цикл «Дух старовини».[45]

У 744 році Лі Бо подає імператору прохання про відставку, який навіть забезпечив поета грамотою, за якою поет міг у будь-якому шинку тішити себе улюбленим зіллям за рахунок державної скарбниці, і навесні покидає двір, який його не прийняв. Але з мрією про високе служіння не розлучається і про це зізнається в наступному році у вірші «У Цзіньсянь проводжаю Вей Ба, який виїжджає в Західну столицю» (тобто в Чан'ань).[46]

Ду Фу

У цьому році (у Лояні або Кайфені) відбулася перша зустріч Лі Бо з Ду Фу, що залишився йому вірним другом до останніх днів. На той час Лі Бо вже став відомим майстром, Ду Фу — учень, у порівнянні з ним. Лі Бо мав високий зріст, був могутнім, трохи простакуватим і різкуватим, його новий друг повна протилежність поету: худорлявий, стриманий і мовчазний, виходець із сановитих кіл. Але їм стало зрозуміло з першого погляду, що їх енергетичні ці містять однаковий заряд.[47] До них приєднався поет Гао Ши, і вони здійснили поїздку на територію стародавнього парку Лян'юань поблизу Кайфена, що було одним із найулюбленіших місць Лі Бо. А в кінці року Лі Бо пройшов у монастирі Пурпурової Межі, поблизу сучасного міста Цзінань, обряд «входження в Дао», що дозволило йому стати даоським ченцем без проживання в монастирі і дало можливість познайомитися з таємними текстами даоської алхімії «безсмертя».

До вибору того, хто в ході церемонії повинен був вручити претенденту трактати, Лі Бо поставився дуже серйозно. Вважалося, що космічна енергетика Вчителя впливає на долю претендента, і Лі Бо звернувся до знаменитого на всю країну даоса Гао Жугуя, якого шанобливо іменували Небесним Учителем. Лі Бо познайомився з ним у Чан'ані. У призначений час претенденти вишикувалися один за одним і, погойдуючись з боку в бік, тримаючи руки за спиною, як засуджені на страту, повільно рушили до вівтаря, обв'язані стрічками, що символізували накладені на претендента обмеження. На вівтарі стояв той, хто проводив церемонію «входження в Дао». Вручивши подарунок (золотий браслет і мідні монети), Лі Бо урочисто промовив, звертаючись до Гао: «Учитель мій у віках існуватиме».[48]

Гао взяв браслет, переламав його і повернув половинку Лі Бо на знак скріплення договору про «входження», після чого вручив йому написані священні тексти. І поет слідом за іншими продовжив рух довкола вівтаря, здійснюючи коло за колом. Так зазвичай тривало від 7 до 14 днів і ночей. Щоденний короткий відпочинок із ковтком джерельної води і піалою невибагливої їжі чекав їх лише при перших променях ранішнього сонця. Деякі втрачали свідомість, не витримавши фізичного та нервового напруження, і їх відтягали вбік. Для них процедура завершувалася безрезультатно. Тим, хто витримав випробування вручали амулет. Така жорсткість переслідувала дві мети: відсіяти фізично і духовно слабких та укріпити абсолютну віру в принципи даосизму та ідеї переходу в простір даоської святості.[48] У 750 році під час тривалої поїздки країною Лі Бо заїжджає в місто Бяньчжоу (сучасний Кайфен) до свого колишнього учня Цзун Цзіня та одружується з його сестрою.[49]

Повстанці

У 752 році Лі Бо пише «Пісню про північний вітер», ясно попереджаючи безтурботний «південь» (імперська столиця Чан'ань) про підготовку заколоту. З цією метою у 753 році поет їде в Чан'ань, намагаючись домогтися найвищої аудієнції, щоб доповісти вищій владі своє передбачення тривожної ситуації в країні, але його відмовляються приймати навіть на рівні сановників. Гіркі роздуми про падіння правлячої верхівки виявилися в цілій низці віршів циклу «Дух старовини», написаних цього року. В столиці відбулася нова зустріч із Ду Фу. Вони їдуть на Осіннє плесо. Під час подорожі на схід, зустрівся з Вей Ванем, для якого був кумиром. Лі Бо передає своєму прихильнику кілька своїх рукописів, які той зібрав у невеликий збірник уже після смерті Лі Бо.[50]

У політичній сфері передбачення поета здійснились: 756 року Ань Лушань піднімає повстання проти государя й проголошує нову імперію Велика Янь. Лі Бо вивозить сім'ю до підніжжя гори Лушань, звідки його викликає до себе в ставку принц Юн-ван, який очолив опір заколотникам. Під час палацового конфлікту принц Лі Лін, старший син імператора Сюань-цзуна, скидає батька з трону й проголошує себе новим імператором, а брата (Юн-вана) оголошує зрадником і страчує.

Спішно покинувши ставку принца, Лі Бо вирішив повернутися в Лушань, але затримавшись в горах, був пізнаний: на міських воротах висів указ про розшук

...злочинця Лі Бо, 57 років. Лице біле, вуса. Брав участь в заколоті Юн-вана, втік ... Хто пізнає його, повинен повідомити місцевим властям. Винагорода - 100 лянів срібла[50]

Не допоміг навіть бамбуковий кошик, якого він надів на голову. Його впізнали, схопили і доставили у в'язницю в Сюньян, звинувативши в «участі в бунті, зраді»[50]

Ду Фу, ще чувши про цю подію, відчув біду і написав вірші до Лі Бо, в яких є такий безжальний до влади рядок: «І всі йому бажали смерті». А молодий шанувальник поета Вей Вань охарактеризував ситуацію так:

Ви необдумано влізли в бруд палацових чвар, ставши невинною жертвою ... Ви - страждалець, як і ті видатні літератори давнини Цюй Юань, Цзя Чжи ... .[50]

Лі Бо з клеймом «державний зрадник» кинули у в'язницю, де він очікував на страту.[51]

За Танським законодавством наступною після смертної кари формою покарання було заслання, яке мало три категорії: нижча — на два роки за тисячу лі від столиці, середня — на два з половиною роки за півтори тисячі чі від столиці й найсуворіша — на три роки за три тисячі чі від столиці. Тому зусилля друзів змогли замінити вирок засланням третьої категорії в далекий Елан. Серед друзів був воєначальник урядових військ Го Цзи-і, якого поет у свій час, коли він діяв заодно з «народними лицарями», врятував від смерті.[51] Цікаво, що колишній друг, поет Гао Ши, який тепер був поважним чиновником, маючи можливість, не став на захист опального поета.[52]

759 року Лі Бо отримує імператорський указ про амністію, але неочікувано їде на схід, проте, 760 року, ще не доплівши до Цзянліна, раптом повертає назад — до озера Дунтін. Більшість невірних друзів відвертається від опального поета, і в написаному в цьому році вірші циклу «Дух старовини» він порівнює себе з міфічним птахом Чжоучжоу, який мріє про далекий політ, але крила його ослабли, а молоді «літуни» несуться вдалину, забувши про стару й хвору птицю.[53]

«Зелена гора». Поховання Лі Бо

У 762 році, дізнавшись про новий спалах заколоту аньлушанівских генералів, Лі Бо вливається до ставки урядових військ, але ослаблений організм не витримує напруги. Будинок і дружина були далеко, тому поет ледве дістається до Данту, де 760 року окружним начальником з резиденцією в місті призначили його родича Лі Янбіна, який був йому не тільки дядьком, але й близьким другом. До дядька він звертається з листом — віршем «Підношу дядькові Янбіну, голові Данту».[54]

У будинку набирається снаги і пізніше, відійшовши від хвороби, навесні 773 року, їде на короткий час до Сюаньчену. Наприкінці року стан Лі Бо різко погіршується: посилився кашель, дихати ставало все важче. Го Можо припустив, що це було запалення легенів на тлі тривалого хронічного піотораксу.[55] Чимало дослідників, і Го Можо в їх числі, витоки хвороби пов'язують із вживанням алкоголю.[55]

Існують різні версії щодо останніх днів поета. Малодостовірні — вказують, що поет до будинку дядька не повертався, оселився на Драконовій горі, де в нього був свій будинок; що він впав у воду, ледве виплив, дістався до свого будинку і помер там; що, вибравшись на берег, він там же і помер, і його тіло підняли на Драконівську гору і поховали.[56] Згідно з версією, прийнятою більшістю, Лі Бо помер у Данті в будинку свого дядька Лі Янбіна. Офіціозність цієї версії підтверджується гравюрами на «дорозі духів» у меморіальному парку довкола могили Лі Бо на Зеленій горі, де на одній плиті з чорного мармуру викарбувано сцену передачі помираючим поетом своїх рукописів дядьку.[56] Передаючи дядькові рукописи, які, не маючи постійного дому, завжди возив із собою, і прошептав йому останній в своєму житті вірш «Пісня про близький кінець», у якому передбачає свою майбутню славу, незважаючи на трагічне нерозуміння сучасниками.[57]

Існує легенда, що поет втопився, намагаючись в хмелю дістати місяць у річці, і вознісся на міфічному Кіта в небеса. Похований на горі в Цайшіцзі (сучасне місто Мааньшань). На початку IX століття прах був перенесений на Зелену гору.[58]

Творчість Лі Бо мала величезний вплив на подальший розвиток китайської поезії. Друзі митця — поети Ду Фу і Гао Ши — відзначали в Лі Бо особливий талант «глибокого бачення світу». А Ду Фу писав про нього:

Творчість Лі Бо широко відома й за межами Китаю. Особливо популярні вірші поета в країнах Далекого Сходу — Японії, Кореї, В'єтнамі, де його твори перевидаються протягом століть. Лі Бо став відомим на Заході завдяки роботам Езри Паунда, музиці Густава Малера, а також перекладам Ханса Бетге.[73] У Росії поезія Лі Бо здобула популярність в основному в післяреволюційний період. Серед перших радянських дослідників Лі Бо слід назвати В. М. Алексєєва та Ю. К. Щуцького, які опублікували свої переклади віршів Лі Бо в двадцяті роки в збірнику «Восток» і в Антології китайської лірики. Численні переклади творів Лі Бо належать також А. Гітовічу і Анні Ахматовій, Миколі Гумільову.[5] Серед сучасних російських дослідників творчості Лі Бо — Сергій Торопцев. Українською мовою Лі Бо перекладали Леонід Первомайський, Г. Турков, Б. Рифтін. Окремі поезії можна прочитати в книгах:

• Первомайський Л. С. Твори: В 7-ми т. Т. 6: Переклади. / Упоряд. С.Пархомовського.— К.: Дніпро, 1986.
• Чорна О. В. Зарубіжна література: Хрестоматія. 8 клас.— Харків: Торсінг, 2003.

У 2011 році в Львові вийшла перша збірка перекладів віршів Лі Бо «Дух старовини» українською мовою, які здійснили Геннадій Турков, Леонід Первомайський та Ігор Лисевич разом з Валерієм Іллєю.[74]

Український поет, драматург та перекладач Олега Лишеги відвів місце постаті Лі Бо в книзі «Друже Лі Бо, брате Ду Фу». Відтворити образи двох найвидатніших поетів Олега Лишегу надихнули спогади про армійську службу в Бурятії, коли йому один друзів підказав, що він знаходиться «….поруч з могилами китайських філософів».[75] У драмі «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» автор спробував синтезувати східну та західну духовні традиції, виклавши їх у формі міркувань, де герої оживають і ведуть діалог, порівнюючи навколишній світ із минулим:

• На честь Лі Бо названий кратер на Меркурії.[78]
• Збірка прозових творів «Друже Лі Бо, брате Ду Фу..» Олега Лишеги у 2010 році була включена до довгого списку премії «Книга року Бі-Бі-Сі».[79]
• Багато поетичних творів Лі Бо, що відрізняються незвичайною простотою стилю і неповторною задушевністю, шануються китайським народом, до їх числа відносяться «Думи тихої ночі», які в Китаї стали чи не народною колисковою піснею.[5]
• Лі Бо, який був суворим і складним, у 59 поезіях «Древнього», викриваючи неправду, порівнював себе з Конфуцієм[6]

• Династія Тан
• Ду Фу

• Сергей Торопцев. Жизнеописание Ли Бо — Поэта и Небожителя, Москва, 2009, 355 ст.
• Поэзия эпохи Тан VII—X век. Перевод с китайського. Москва «Художественная литература», 1987 г. 481 ст.
• О. М. Ніколенко, І. О. Філіна Філософія життя у китайські та японській літературах. Харків, «Ранок», 2003 р. 235 ст.
• Журнал «Восток», перев. В. М. Алексеева, изд. «Всемирной литературы».- Л., 1923;
• Антология китайской лирики, перевод Ю. К, Шуцкого, издание «Всемирной литературы».
• Бо Ли Пейзаж души: «Поэзия гор и вод», Москва, «Азбука. Классика», 1999 г.

Лі Бо // 『日本大百科全書』 [Енциклопедія Ніппоніка]. — 第2版. — 東京: 小学館, 1994—1997. — 全26冊. (яп.)

• Лі Бо // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2006. — Л — Я. — С. 51. — ISBN 966-692-744-6.

• Лі Бо. Поезії. Перекладач: Л. С. Первомайський
• Ли, Бо. Дух старины. Архів оригіналу за 2 липня 2013. Процитовано 20 червня 2012.
• Бібліотека «Джерела». Архів оригіналу за 23 серпня 2009. Процитовано 20 червня 2012.
• Ли Бо. В переводах А. И. Гитовича
• Ли Бо. Энциклопедия Кругосвет
• Н. Т. Федоренко. Великий Ли Бо (Известия АН СССР. Отделение литературы и языка. — Т. XXXII. Вып. 3. — М., 1973. — С. 237—241)
• Ли Бо. Биография
• Н. И. Конрад. Ли Бо СПб.: Кристалл, 1999.- (Б-ка мировой лит. Малая серия). OCR Бычков М. Н.
• Стихи Ли Бо
• Стихи в переводе Сергея Торопцева
• Мурашевич К. Г. Генеза міфологічних сюжетів у творчості китайського поета Лі Бо (701—762) // Китайська цивілізація. Традиції та сучасність. — Київ, 2007.

Ця стаття належить до вибраних статей Української Вікіпедії.