Мелгун Гвінед

Maelgwn (IPA: / mɑːɨlgʊn /) у середньо-валлійській означає «Княжа собака». Засвідчене латинською як Maglocunus у Annales Cambriae, воно походить від загальнобрітонської форми, реконструйованої як * Maglo-kunos, сполуки, що складається з кореня * maglo- (MW. Mael), що означає «принц», приєднаний до * cun- (cwn), старий косий кореневий відмінок *cū (ci), що означає «гонча, собака». Оскільки слово «гончак» іноді використовувалося як запал для воїнів у ранній валлійській поезії, ім'я також можна перекласти як «княжий воїн».[2]

Після зникнення римської влади у Великій Британії, північний Уельс був захоплений і колонізований гельськими племенами з Ірландії. Королівство Гвінедд почалося з повторного захоплення узбережжя північними британцями під командуванням прадіда Мелґвана Кундеди Вледіг. Поколіннями пізніше батько Мейлґвана, Кадваллон Довгорукий, завершив процес, знищивши останні ірландські поселення на Англсі. Мельгвен був першим королем, який насолоджувався плодами завоювання своєї сім'ї, і його вважають засновником королівської родини середньовічного королівства. Тому його найчастіше згадують, додаючи назву королівства до свого власного: Мелгун Гвінед.

За традицією, його лілі (англ. royal court, Буквально зал) був розташований в Деганві, на півострові Creuddyn з Rhos. Традиція також стверджує, що він помер у сусідньому Лланросі і був похований там. Інші традиції свідчать, що він був похований в Ініс Сейріол (англ. Island of St. Seiriol, Puffin Island), край самого східного Англсі. Немає історичних записів, які б підтверджували чи спростовували ці традиції.

Історичні записи цієї ранньої епохи мізерні. Maelgwn фігурує в королівських родословях Гарлеївських генеалогій, Jesus College MS. 20, та Hengwrt MS. 202. Його смерть у «великій смертності» 547 року відзначається в Annales Cambriae.[1] Традиція вважає, що він помер від «Жовтої чуми» Роса, але це базується на одній з Тріад, написаній набагато пізніше. Запис говорить лише про те, що це була «велика смертність», яка послідувала за спалахом великої чуми Юстиніана в Константинополі кілька років.

Мельгвен вніс великий внесок у справу християнства по всьому Уельсу. Він зробив пожертву на підтримку Святого Брайнч в Діведі, Saint діжок в Gwynllwg, Saint CyBi в Англсі, Saint Падарн в Кередігіон і Saint Tydecho в Повісу. Він також пов'язаний із заснуванням Бангора, але вагомих доказів цього бракує.[3] У своїй Mona Antiqua Restaurata 1723 р. Генрі Роулендс стверджує, що Бенгор був піднятий на єпископський престол Мельґвоном у 550 р., Але він не дає джерел для цього твердження.[4]

Єдину сучасну інформацію про цю особу надає Гілдас, який включає Мельґвана до п'яти британських королів, яких він засуджує алегорично у своєму «De Excidio et Conquestu Britanniae». Він каже, що Мельгвен мав регіональну перевагу серед інших чотирьох королів, далі розповідаючи, що він повалив свого дядька по батькові (лат. avunculus) завоювавши трон; що він став монахом, але потім повернувся до світського життя; що він був одружений і розлучений, а потім повторно одружився з вдовою свого племінника після того, як відповів за смерть свого племінника; і що він був високим.

Дані свідчать про те, що Мельгвен займав найвищу позицію над регіонами, якими керували нащадки Кунедди, можливо, у сенсі регіонального верховного короля. Ніщо не говорить про те, що Мельгвен панував над будь-якою більшою територією. Гільдас так само говорить у своєму засудженні, говорячи, що він мав перевагу над іншими чотирма королями, засудженими так само, а також описуючи його як «дракона острова» де Острів Англсі є давньім оплотом королів Гвінедда.

Той факт, що пожертви Мейлґуна релігійним фондам не обмежувались Королівством Гвінед, а помічені по всьому Північному та Південному Уельсу в регіонах, де панували нащадки Кунедди, означає, що Мелґун несе відповідальність перед цими регіонами, окрім обов'язків короля.

Хоча контекст не є остаточним, Талесін також має на увазі це у своїй книзі Marwnad Rhun (англ. Elegy of Rhun), що нарікає на смерть сина Мельгвена, Рун, де він каже, що смерть Руна — це «падіння суду та поясу Кундеди».

У своїй праці «Про руїну та завоювання Британії» написано приблизно 540, ildільдас алегорично засуджує п'ятьох британських королів, порівнюючи їх зі звірами з Книги Одкровення 13: 2-левом, леопардом, ведмедем та драконом, серед яких найвищий дракон.[5] Він каже, що Мейлґун є «драконом острова», і продовжує лінію моральних звинувачень, описуючи його майже як регіонального вищого царя над іншими королями (влада-дракон Апокаліпсису). Острів Англсі був основою влади королів Гвінеда, тому опис Мельґуна як «дракона острова» доречний.

Gildas обмежує його увагу до царів гвінед (Майлгун), Dyfed (Вортіпоріус), Penllyn (ймовірно, так як з'являється його король Cuneglasus / Cynlas в королівських родоводів, пов'язаних з областю), Damnonia / Alt Clud (Костянтин), і невідомий регіон, пов'язаний з Канінусом. Усі валлійські королівства асоціюються із завоюванням Гаелів Кундедою, тоді як Альт-Клуд мав тривалі та постійні стосунки з Гвінедом та його королями.

Під час засудження Гілдас побіжно згадує інших звірів, згаданих в Апокаліпсисі, таких як орел, змій, теля та вовк. Причина невдоволення Гілдаса цими особами невідома. Він був перебірливий у виборі королів, так як він не мав ніяких зауважень по приводу царів інших британських королівств, які були процвітаючими в той час, такі як Rheged, Gododdin, Elmet, Пенгверн / Поуїс або царства сучасної південної Англії. Те, що він вибрав лише королів, пов'язаних з перевагою одного короля («дракон»), висловлює іншу причину, ніж його твердження про моральне обурення через особисту розбещеність. Ні обурення, ні доктринальні суперечки, здається, не виправдовують початок засудження п'яти королів особистою атакою проти матері одного з королів, називаючи її «нечистою левицею».

У «Історії Бріттонум» Ненній говорить, що «великий король Майкун царював серед британців, тобто в Гвінеді». Він додає, що предок Майлгуна в Кунеди ап Едерн прибув в Гуінешь 146 років до царювання Майлгуна, вступивши з Manaw Gododdin і вигнав шотландець [тобто Gaels] з великим кровопролиттям.

Мейлґун з'являється одного разу у валлійських тріадах: У «Трьох племінних престолах острова Британії», де описуються три місця влади, кожним з яких керує Артур, Мелґвен є начальником старійшин Артура в Миніві (Сент -Девід). Мор, який убив його, також фігурує як одна з «трьох страшних морів острова Британія». Його описують як жовту чуму Роса, що походить від трупів мертвих.

Існує побічна згадка Майлгуна в пісні Для Maenwyn знайденої в Червоній книзі Херджеста і приписуваний Лліварх Кури. Стюард (валл. maer) Маенвіну пропонується чинити опір команді здати свою посаду і показати свою вірність Мелґвону.[6][7]

У «Книзі Лландафа», складеній c. 1125, Мельгвен Гвінедд вважається одним із благодійників єпархії Лландафф у її перші роки. Одне з конкретних згаданих місць — Лухай (парка Тінтерна, приблизно в 10 км на північ від Чепстоу), де Мельгвен вважається світським свідком його пожертвування.

У Чорній книзі Кармартена Дормарх, улюблена собака Гвін ап Нуд, записана як раніше належала Мелґвен wвінедд. Це суттєво стосовно міфологічної ролі його нового господаря у «Дикому полюванні».[8]

Його батько був Кадваллон Лоугір, а мати Меддіф, дочка Мельдафа. У нього були брат і племінник[9] згадані в «De Excidio» Гілдаса, але вони не названі. Йому дають різних дружин, включаючи Несту, Санана (дружина його племінника) та Гваллін (можливо, його двоюрідну сестру). Можливо також, що він запліднив принцесу пікт Ваелгуш.

Його дітей по-різному називають:

• Альзер
• Дог
• Einion
• Eurgain (дочка)
• Рун Хір

Можливо, але дискутується, чи Брідій I та його сестра Домельч були дітьми Мельґвена. Їх батько дається як Máelchú що є ірландською формою Maelgwn.

• Davies, John (1990). A History of Wales (вид. First). London: Penguin Group (опубліковано 1993). ISBN 0-7139-9098-8.
• Evans, John Gwenogvryn (1906). The Black Book of Carmarthen (вид. First). Pwllheli.
• Giles, John Allen, ред. (1841). The Works of Gildas and Nennius. London: James Bohn. — English translation
• Giles, John Allen, ред. (1847). History of the Ancient Britons II (вид. Second). Oxford: W. Baxter (опубліковано 1854). — in Latin
• Giles, John Allen, ред. (1848). Geoffrey of Monmouth's British History. Six Old English Chronicles. London: George Bell and Sons (опубліковано 1900). с. 89–294.
• Guest (translator), Charlotte, ред. (1877). The Mabinogion. London: Bernard Quaritch.
• Jenkins, Samuel (1852). Letters on Welsh History. Philadelphia: E. S. Jones & Co.
• Lloyd, John Edward (1911). A History of Wales from the Earliest Times to the Edwardian Conquest I (вид. 2nd). London: Longmans, Green, and Co. (опубліковано 1912).
• Morris-Jones, John (1918). Taliesin. У Evans, E. Vincent. Y Cymmrodor. XXVIII. London: Honourable Society of Cymmrodorion.
• Owen, Aneurin, ред. (1841). Ancient Laws and Institutes of Wales I. Commissioners of the Public Records of the Kingdom.
• Parry, John Humffreys (1821). Genealogy of the Saints. The Cambro-Briton III. London: W. Simpkin and R. Marshall. с. 7–11; 81–87; 137–140; 201–204; 266–269; 335–338; 394–396; 455–458.
• Phillimore, Egerton G. B. (1886). Boned y Seint (A Fragment from Hengwrt MS. No. 202). У Powel, Thomas. Y Cymmrodor VII. Honourable Society of Cymmrodorion. с. 133–134.
• Phillimore, Egerton, ред. (1887). Pedigrees from Jesus College MS. 20. Y Cymmrodor VIII. Honourable Society of Cymmrodorion. с. 77–92.
• Phillimore, Egerton (1888). The Annales Cambriae and Old Welsh Genealogies, from Harleian MS. 3859. У Phillimore, Egerton. Y Cymmrodor IX. Honourable Society of Cymmrodorion. с. 141–183.
• Rees, Rice (1836). An Essay on the Welsh Saints. London: Longman, Rees, Orme, Brown, Green, and Longman, Rees.
• Rees, William Jenkins (1840). The Liber Landavensis, Llyfr Teilo. Llandovery: William Rees. — from MSS. in the Libraries of Hengwrt, and of Jesus College (English translation)
• Rhys, John (1904). Celtic Britain (вид. 3rd). London: Society for Promoting Christian Knowledge.
• Skene, William Forbes (1868). The Four Ancient Books of Wales I. Edinburgh: Edmonston and Douglas.
• Stephens, Thomas (1849). У Evans, D. Silvan. The Literature of the Kymry (вид. Second). London: Longmans, Green, and Co. (опубліковано 1876).
• Williams, Edward (Iolo Morganwg) (1810). У Williams (ab Iolo), Taliesin. Iolo Manuscripts. Llandovery: William Rees (опубліковано 1848).
• Williams, John (1844). The Ecclesiastical Antiquities of the Cymry. London: W. J. Cleaver.

• Мелґвен Гвінедд у Національній бібліотеці Уельсу Словник валлійської біографії