Миколайпілля

Населення за переписом 2009 року складає 421 чоловік. Станом на 2018 рік: 483 людини. Відстань до райцентру становить близько 16 км і проходить автошляхом місцевого значення.

Віддаленість від: м. Донецька 69 км, м. Києва 645 км, м. Харкова 225 км.

• До 1917 року — Миколайпіль (рос. Николайполь)
• З 1917 року — Миколайпілля (рос. Николайполье)

Як свідчать архівні джерела, село зародилося це після 1880 року. Назва села, за однією з версій, пов'язано з ім'ям сина великого поміщика Борисівського, якому належали ці землі, куплені пізніше німецькими колоністами-менонітами. Вони завжди намагалися зберегти стару назву що існувало до їх приходу. До 1917 року колонія називалася Миколайпіль, а в 20-х роках — Миколайпілля. Першими поселенцями були сімейства Шульців, Бурів та ін. У 1890 році поміщик Енс купив у Борисівського 300 десятин землі в розстрочку на 60 років. Біля його маєтку притулилося 6 сімей. Вони займалися землеробством, городами, розводили в ставку рибу.

Енс мав 30 дійних корів і більше 30 рисаків. У нього постійно були наймані і сезонні робітники. У 1917 році Емс виїхав до Німеччини. На наступний рік в його маєтку була утворена комуна «Червоний Прапор». Вона проіснувала всього один рік. Після її скасування землю розділили між селянами.

Миколайпілля (Ніколайфельд/Nikolaifeld), до 1917 — менонітське село на власній землі в Катеринославській губернії, Бахмутський повіт, Сантуринівська/Олександро-Шультенська волость; у радянський період — Сталінська/Донецька область, Костянтинівський район. Засноване 1892 року на лівому березі річки Кривий Торець. Засновники з хортицьких колоній. Менонітська громада Нью-Йорк. Землі 2100 десятин. Кооперативна лавка, початкова школа, сільрада (1926). Мешканці: 204 (1911), 400 (1918), 340/313 німці (1926).

Більшість колоністів до революції були заможними селянами, побут їх був налагоджений. Після революції все змінилося: значна частина втратила свої землі. Наприклад, зовсім безземельних налічувалося в Миколайпіллі 56 родин. Все це підштовхувало людей мігрувати в 20-х роках до Канади.

У 1930 році почалася колективізація. 175 заможних селян з Миколайпілля були розселені по Костянтинівському району. Половину жителів села тоді вже складали сім'ї з Харківської, Полтавської та Кіровоградської областей.

Напередодні війни в Миколайпіллі залишалося лише 24 німецькі родини. Чоловіки працювали в радгоспі, а жінки переважно займалися домашнім господарством. Подібна картина спостерігалася і в інших місцях, де жили німці-меноніти: Кіндратівка, Білокузьминівка, Суворо. Ці села мали, як правило, одну широку вулицю, на якій стояли добротні будинки довжиною до 30 метрів і шириною 6 метрів. Їх можна побачити подекуди і зараз, особливо багато німецьких будівель збереглося в Кіндратівка. Під одним дахом знаходилося житло і господарські споруди. Будинки оточували фруктові сади, розкішно виглядали серед українських степів. Колодязі були в кожному дворі, а ось городів було не так багато. Всі садиби огороджувалися огорожею з каміння. На краю села стояла кузня.

У відносинах між жителями села, що належали до різних конфесій, були певні складнощі. Так, вступ до шлюбу з представниками іншого віросповідання, заборонявся. Змішані шлюби в Миколайпілля з'явилися тільки в 30-х роках минулого століття. А ось в радянській школі вже вчилися діти всіх національностей. У 1936 році німецьких класів не було. Вчилися, до речі, українською мовою. У старші класи дітей возили на бричках в інший радгосп.

Розлучень в німецьких родинах теж практично не було. У побутовому плані вони були дуже порядними і з сусідами жили дружно. Відрізнялися великою акуратністю, доброзичливістю, гостинністю. Місцеві старожили згадують, що ніхто не бачив, коли господині перуть дуже щільні вовняні сукні. Припускали, що вони цього ніколи не роблять. Проте, німкені завжди були чистими і акуратними.

Коли почалася німецько-радянська війна, всі родини, де батько був німцем, підлягали виселенню — таких родин виявилося 24. Назад ніхто не повернувся. У Миколайпілля залишили тільки тих, де дружина була німкенею, а чоловік українець чи росіянин. Зараз від німецьких колоністів-першопоселенців залишилася остання «ниточка» — це діти, онуки і правнуки Маргарити Леткеман. Вона була одружена з Павлом Левікіним, тому не потрапила під переселення.

Населення села за роками:

• 1890 р. — 7 родин
• 1989 р. — 535 людин
• 2009 р. — 421 людина
• 2018 р. — 482 людини

За даними перепису 2001 року населення села становило 483 особи, з них 72,88 % зазначили рідною мову українську, 24,64 % — російську, 0,83 % — білоруську та 0,21 % — молдовську[1].

• Миколайпільське дошкільний навчальний заклад;
• Миколайпільський ФАП (фельдшерсько-акушерський пункт);
• Миколайпільський сільський Будинок культури;
• сільська бібліотека.

У селі знаходиться Братська могила радянських воїнів Південно-західного фронту і пам'ятник воїнам-землякам. Споруджена у 1969 році. Реконструйована у 1985 році.           

• Дикарев Георгій Дмитрович — водолаз, кавалер Медалі Ушакова

• Костянтинівська районна рада
• Німці Росії. Населені пункти і місця поселення: енциклопедичний словник(рос.)