Моральна теологія

Ці дві дисципліни мають багато спільного, але й відрізняються між собою. Різняться джерелом. Етика як філософська наука спирається на природних джерелах, на розумі та досвіді. А моральна теологія є наукою, що випливає з віри в Боже Об'явлення, спирається на надприродне джерело. Тому інший критерій правдивості проголошуваних тез. Інша є також мета: мета етики чисто природна (досконалість), мета моральної теології — це надприродна мета, довести до єдності з Богом.

Але обидві дисципліни є нормативними науками, формулюють норми поведінку, хоча кожна по-своєму їх обґрунтовує. Спільний є також предмет досліджень — моральність.
Буття і дія взаємно проникаються. З точки зору християнської віри християнин в своєму бутті є з'єднаний з Христом, це впливає на його дію. Тому суттєвим «мотором» дії християнина є благодать і влиті чесноти. Тому основою є благодать, з якою людина має співпрацювати. Але благодать завжди базує на природі, підносить її. Таким чином моральна теологія доставляє етичним знанням глибшої мотивації, але також надає етичним нормам більшої ефективності, благодать надає людській поведінці надприродного значення.

Обидві дисципліни довго в історії розглядалися як одне ціле. З 1600 року моральна теологія виокремлюється і відкриває своє специфічне завдання, але й так між ними існує зв'язок. Коротко кажучи, догматична теологія займається дослідженням та систематизацією об'явлених правд (в що вірити). Натомість моральна теологія досліджує життєву послідовність цих правд, тобто як людина, яка знає ці правди, повинна жити. Звичайно, обидві мають те саме джерело. Моральна теологія приймає також ці твердження догматики, які дозволяють знайти відповіді на питання людини про остаточний сенс життя. Тому в моральній теології використовується широко догматичне вчення, щоб спираючись на нього, можна було пояснювати суть християнської моральності і вказувати норми морального життя християнина.

В певному сенсі спільний мають предмет. Йдеться в них про цю саму людину, яка за свою свідому та добровільну дію повинна понести відповідальність. Предметом права і моральної є людська дія, свідома і вільна. Та однак по-іншому відноситься до цієї дії юрист, а по-іншому мораліст. Для юриста важливі самі факти, тобто зовнішня сторона дії. Теолог мораліст звертає увагу на внутрішню сторону дії, тобто мотиви. Йдеться про внутрішню дійсність. Треба також звернути увагу на те, що моральна відповідальність за цей сам вчинок сягає значно глибше, ніж юридична відповідальність. Моральна повинність є значно ширша, ніж юридична. Право має свої методи: юридичного примусу та карних санкцій. А в моральній — метод морального переконання. Моральні норми характеризує своєрідний максималізм, а юридичні норми — мінімалізм.

Є тісний зв'язок між моральною теологією та біблійними науками, зокрема біблійною теологією. Моральна користає насамперед з результатів біблійної теології, якщо йдеться про біблійні моральні поняття та універсально важливі моральні норми. Біблеїстика дає змогу добре зрозуміти біблійні тексти, а завдяки герменевтичним знаряддям — зрозуміти їх в сучасному контексті. Важливим є тут також вклад окремих біблійних авторів в будуванні основ християнської моралі.

Специфічне значення для моральної теології має патрологія — свідоцтво віри Отців Церкви і найстарших церковних спільнот. Треба однак брати до уваги суспільно-історичний контекст, в яких такі твори повставали.

Серед інших теологічних дисциплін треба згадати про теологію духовності званою також теологію внутрішнього життя). Вона представляє процес реалізації християнської святості в її онтичному і моральному аспекті. І тому часто користає з даних моральної теології. Та й взагалі вони мають багато спільних проблем. Адже завданням моральної теології є також представлення морального зросту християнина, аж до стану досконалості.

Патристичний період триває майже 7 віків (від апостольських Отців до останнього — Йоан Дамаскин). В цьому періоді бракує систематичних теологічно-моральних опрацювань. Моральну проблематику Отці Церкви порушують в проповідях. Найчастіше порушувані теми: проблематика покути, єдність вірних в Церкві, відношення до поганських звичаїв, моди, військової служби, мучеництва, переслідувань, незайманості, молитви.

На увагу заслуговує вчення таких Отців, як: Тертуліан (+220), Св. Кипріян (+258), Климент Александрійський (+перед 215), Оріген (+253\4), Св. Василій Великий (+379), Св. Йоан Золотоустий (+ 407), Св. Амврозій (+394), Св. Августин (+430), Св. Григорій Великий (+604), Св. Йоан Дамаскин (+749).

Так як і в християнській античності, так і в наступній епосі, в середньовіччі (тривало близько 7 століть), моральна теологія не мала якогось одностайного перебігу. У ранньому середньовіччі в Європі з'являються так звані Покутні книги та суми сповідників. Покутні книги — це каталоги гріхів, до яких додано відповідні вказівки щодо покутних вчинків, які повинні бути завдані при сповіді. Суми сповідників були знані в Європі ще в 18 сторіччі. Містилися в них дуже цінні для сповідників повчання.

Покутні книги і суми для сповідників були інспіровані не стільки теологію, скільки канонічним правом. Тут можна помітити певен симбіоз (злиття) моральної доктрини з канонічним правом. Цей юридичний спосіб підходу до моральних проблем досить сильно відбився на пізнішому формуванні моральної теології.

В ХІІ ст., яке називають «золотим століттям» схоластики, моральна проблематика переживає свій розквіт. Вплинуло на це виокремлення двох теологічних шкіл: францисканської та домініканської.

ЇЇ попередником був Олександр з Галес (+1245). Його заслуга — це розробка таких понять, яка досконалий жаль, або покаяння і не недосконалий жаль. Вводить також розрізнення в явищі сумління: а) внутрішня оцінка, що стосується моральної кваліфікації визначеної дії — це сумління (совість); б) постійна внутрішня основа і спрямування, що дає змогу виконувати акти сумління[1] . Це загальна здатність нашого розуму до пізнання істини. Засновником францисканської школи є святий Бонавентура (+1274). Серед його творів на увагу заслуговує «Коментар до сентенцій Петра Ломбардського». В ньому знаходимо певну логічну систему теоцентричного та христоцентричного характеру. Св. Бонавентура важливу роль в моральному житті приписує волі людини (волунтаризм).

ЇЇ засновником є великий теолог, монах-домініканець св. Альберт Великий (+1280). Його геніальним учнем був св. Тома Аквінський (+1274). Святий Тома збирає в одне ціле все, що до того часу випрацювано в моральній теології. Ціла частина його «Теологічної Суми» є присвячена моральній проблематиці. Теологічно-моральні знання мають тут такий уклад: теоцентричний, христоцентричний, аретологічний, сакраментальний.

Під кінець схоластичного періоду треба віднотувати теологічно-моральні погляди Дунса Скота (+1308) і Вільям Оккама (+1349). Д. Скот вчив, що остаточним обґрунтуванням того, що певні людські дії є добрі, а інші — погані, є воля Божа (волунтаризм). Оккам твердив, що весь моральний порядок є узалежнений від арбітрального рішення Бога (теономічний позитивізм). Обидва погляди є свідченням того, що помалу теологічно-моральна думка відходила від томізму.

Післятридентійсткий період характеризує повернення до схоластики, це ренесанс вчення св. Томи. Економічний, суспільний і культурний розвиток породжує нові моральні питання, які треба вирішити. Розвивається казуїстика (розглядаються окремі випадки) через те, що вказівки Тридентський Собору, які стосувалися практивування таїнства покаяння, вимагали відповідного приготування сповідників. В тодішніх навчальних закладах, де вчили теологію, були створені кафедри казуїстики (окремо від догматики), які стали прототипом пізніших кафедр моральної теології. 1600 р. — Йоан Азор «Institutiones theologiae moralis» (Виклади моральної теології). Це привело до виокремлення моральної теології як самостійної теологічної дисципліни.

XVIII ст.: занепад і віднова.

Це час, коли моральну теологію обтяжують:

• негативізм, тобто домінють остереження перед гріхом.

Теологи моралісти намагаються докладно визначити обсяг дії, вільної від гріхів. З'являються тоді так звані «моральні системи», які мали допомогти розв'язати сумнівну ситуацію.

Існують спроби опрацювань цілості моральної теології, беручи під увагу тогочасні душпастирські потреби. Особливе значення мала тут творча діяльність св. Альфонса Ліґуорі 1696—1787). Його підручник «Моральна теологія» протягом двох наступних століть мав величезний вплив на підхід до моральної проблематики.

В XIX і XX століттях — віднова моральної теології. Від другої половини XIX століття помічається виразне повернення до біблійних і патристичних джерел християнської моральності. Це явище пов'язується з «романтизмом», як реакція на інтелектуально спрямоване Просвітництво. На ґрунті теологічних досліджень це означало зріст зацікавлення Біблією, творами Отців Церкви і творами великих теологів минулого. Найвпливовіші представники цього напрямку віднови — це: Йоан Зайлер (+1832), Йоан Батист Хіршер (+1865), Франциск Лігземан (+1898). Це також епоха відродження томізму в формі неосхоластики.

Постулати віднови запропоновані ІІ Ватиканським Собором. Декрет про священничий вишкіл подає вказівки, які стосуються навчання моральної теології. Знаходимо тут постулат «живого пов'язання» моральної теології з «тайною Христа і історією спасіння». Моральну теологію треба збагатити Святим Письмом. Треба, щоб вона показувала покликання вірних в Христі та їх обов'язки приносити плоди любові для життя світу (див. 16 номер).

Як принцип систематизації моральної теології Собор пропонує ідею Божого покликання. Це біблійна ідея, виражає дійсність виразно показану у Св. Письмі. Бог покликує свій народ. Христос покликує учнів. Святий Павло багаторазово говорить про своє апостольство як про покликання (1 Кор 1, 1). Ми, як християни, повинні бути свідомі нашого покликання в Христі.

Про Ісуса Христа, Господа нашого, через якого ми одержали ласку й апостольство на послух віри між усіма народами на прославу його імени, між якими й ви, покликані Ісуса Христа” (Рим 1, 6)

Апостол говорить про Бога, який вільно покликає кожну людину (пор. 4, 17). В Гал 1, 6

Дивуюся, що ви так швидко покинули того, хто вас покликав благодаттю Христа і перейшли на інше Євангеліє

У біблійній мові «покликання» означає так ціле діло створіння, як і відкуплення людини. ІІ Ватиканський Собор вказав на християнське покликання, як на джерело християнської моральності. Покликання людини, висвітлене в Божому Об'явленні, посідає два тісно пов'язані між собою аспекти: є фактом і водночас є моральним зобов'язанням. Це означає, що людина є обдарована певною структурою, динамікою, які визначають її автентичну людську дію.