Музична освіта

На ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли не було особливої функції музиканта й всі члени родового колективу самі створювали примітивні музичні дійства й самі ж їх і виконували, музичним навичкам, очевидно, спеціально не навчали, і вони засвоювалися молодшими від старших.

Надалі музично-магічні функції брали на себе шамани й вожді племен, поклавши цим початок виділенню в наступні часи синкретичних мистецтв, професії, у якій музикант був одночасно танцівником, і творцем текстів.

Коли ж художня культура досягла вищого рівня, виникла необхідність у спеціальному навчанні. Про це, зокрема, свідчать факти з життя інків Північної Америки до її колонізації європейцями: у гірських жителів цих країв існувала плата за навчання новим пісням (з голосу); стародавні мешканці Мексики влаштовували музично-освітні установами — навчання пісням-танцям, а стародавні перуанці навчали співучій речитації епічних сказань. Приблизно на той час, коли в цивілізаціях стародавнього світу починає виразно розділятися ритуально-культова, двірська, воєнна і народна музика й коли формуються різні типи музикантів, що стоять на різних соціальних щаблях, відносяться перші розрізнені відомості про музичну освіту.

Найстарші з них стосуються Єгипту, де до кінця періоду Давнього царства (бл. 2500 до н. е.) придворні співачки проходили спеціальне навчання, а згодом, у період ХІІ династії Середнього царства (2000—1785), жерці, судячи зі збережених зображень, виступали в ролі вчителів, що навчали співати під акомпанемент цитри, ударів і притупування. Вважається, що Мемфіс був протягом довгого періоду осередком шкіл, у яких вивчали культову й світську музику.

У Стародавньому Китаї в 11-3 ст. до н. е. в епоху Чжоу музичною освітою займалося окреме відомство під спостереженням імператора.

Греція була однією з перших країн, де музиці надавалося велике соціально-політичне та виховне значення. Найдавніші відомості щодо музичної хлопців вільних станів стосуються островів Крит та Лесбос. На Лесобсі утворилася школа кифаредів на чолі з Терпандром, що заклала основи мистецтва професійної кіфаристики, тобто вміння речитативно вимовляти текст, співати й акомпанувати. У Спарті хоровий спів уважався необхідною складовою навчання юнаків, які періодично повинні були виступати на святах. В Афінах у процесі т.зв. мусичного виховання хлопчики навчалися серед інших предметів і музиці, причому викладання було тісно пов'язане із засвоєнням творів грецької літератури й дидактичної поезії. Помітний вплив на музичне навчання в Греції зробили музично-естетичні і педагогічні погляди Платона й Аристотеля. Платон вважав, що «мусична освіта» має буи доступною для кожного, а питання про музикальність чи немузикальність учня стояти не повинно.

У роки раннього й класичного середньовіччя музична культура створювалася діячами, що стояли на різних щаблях соціальної ієрархії: музикантами-теоретиками й музикантами-практиками (канторами й інструменталістами, у першу чергу органістами), пов'язаними із церквою й культовою музикою, труверами, трубадурами й мінезінгерами, двірськими музикантами, бардами-сказителями й ін. Ці різні, нерідко й антагоністичні, групи музикантів-професіоналів опановували знаннями й умінням по-різному: одні — у співацьких школах (головним чином при монастирях і кафедральних соборах), а починаючи з 13 в. й в університетах, інші — в умовах музичного цехового навчання й у практиці безпосередньої передачі традицій від майстра до учнів.

Музика вивчалася, поряд із грецькою і латинською мовами та арифметикою. Основними осередками професійної музичної освіти були монастирські, а трохи пізніше й кафедральні співацькі школи. Однією з найважливіших була «Скола канторум» при папському дворі в Римі (заснована близько 600, реорганізована в 1484), що послужила зразком для навчальних закладів аналогічного типу у містах Західної Європи. Методи навчання хорового співу спиралися на засвоєння наспівів по слуху. Вчитель користувався при цьому способами хейрономії: рух голосу нагору й униз вказувався умовними рухами руки й пальців. Засвоєнню теоретичного матеріалу сприяли рукописні посібники, зазвичай у вигляді діалогів між учителем й учнем. Як і в античності, монохорд служив для пояснення інтервалів між звуками.

Приблизно з 10 ст. монастирські школи зосереджують увагу головним чином на практиці церковного співу й втрачають інтерес до музично-теоретичної освіти. Натомість ініціатива в області розвитку музичної освіти переходить до кафедральних шкіл, а одним з провідних освітніх закладів цього типу стала школа при кафедральному соборі Нотр-Дам (Париж), що послужив прототипом майбутніх метриз.

У кінці 12 ст. у Парижі виникла «університетська корпорація» магістрів і студентів, що поклала початок Паризькому університету (заснований 1215), де на факультеті мистецтв поряд вивчалася в рамках «семи вільних мистецтв» і музика. В 12-14 століттях університети, в яких вивчалася музична наука, виникали й в інших західно-європейських містах: у Кембриджі (1129), Оксфорді (1163), Празі (1348), Кракові (1364), Відні (1365). Гейдсельберзі (1386). У деяких із них музично-теоретичні іспити були обов'язковими для здобуття ступеня бакалавра й магістра. Найвидатнішим університетським педагогом-музикантом цієї епохи був І. Муріс, вивчення праць якого ще протягом довгого часу вважалося обов'язковим в європейських університетах.

В епоху Ренесансу передові музичні діячі виступають проти схоластики в теорії музики й у музичному навчанні, бачать сенс занять музикою в практичному музикуванні (у створенні музики й виконавстві), роблять спроби погодити теорію й практикою в засвоєнні музичних знань і придбанні вмінь, шукають у самій музиці й у музичному навчанні можливість сполучати естетичні й етичні моменти (принцип, запозичений з античної естетики). Про цю загальну лінію музичної педагогіки свідчить і практична спрямованість ряду навчальних книг, опублікованих у кін. 15 — поч. 16 ст.

Розвитку музичної освіти сприяла й гнучкіша система нотного запису, що сформувалася в епоху Відродження, а також винайдення нотодрукування. Реформована музична писемність і друкована публікація музичних записів і книг з нотними прикладами полегшувала музичне навчання й передачу музичного досвіду з покоління в покоління. Зусилля музичної педагогіки були спрямовані на формування освіченого музиканта-практика, який з дитячих років удосконалювався в хоровому співі, грі на органі й інших музичних інструментах, у музичній теорії й мистецтві складати музику і в подальшому продовжував займатися різноманітною професійною діяльністю.

Україна успадкувала трирівневу систему музичної освіти з часів СРСР. У 1991-2014 роках в Україні діяли 5 вищих навчальних закладів - консерваторії (з часом перейменовані в "музичні академії") у Львові (з 1858), Одесі (з 1913), Києві (з 1913), Харкові (з 1917), Донецьку (з 1991) і Дніпрі (з 2006), 33 музичні училища і більше 1000 музичних шкіл та шкіл мистецтв.

Після освітньої реформи 2014 року музичні академії отримали статус закладів вищої освіти ІV рівня акредитації, Дніпропетровська консерваторія та Київське музичне училище - ІІІ рівня акредитації, інші музичні училища отримали - І-ІІ рівня акредитації й зазнали перейменувань у коледжі (Київське училище, як і Дніпропетровська консерваторія - в академію)[1]. Одночасно Україна втратила навчальні заклади на окупованих територіях, колективи яких частково були евакуйовані до Києва, а частково продовжили роботу під керівництвом окупаційних адміністрацій. Музичні ЗВО ІV рівня акредитації знаходяться у сфері управління Міністерства культури (з 2020 - МКІП), натомість інші заклади - у сфері управління місцевих органів влади.

При цьому кількість студентів у музичних училищах в період з 1993 по 2013 роки зменшилась удвічі[2], внаслідок чого окремі музичні училища в 1997 році були об’єднані з училищами культури. Також спостерігається тенденція до зменшення музичних шкіл. Ці процеси надихають чиновників Міністерства культури до реформування галузі, що не знаходить, однак, підтримки серед викладачів мистецьких навчальних закладів[3]

• Музична педагогіка
• Дослідження музичної освіти

• Костюк О. Г. Музична освіта // УРЕ
• Музыкальное образование // Музыкальная энциклопедия : [в 6 т.] : [рос.] / гл. ред. Ю. В. Келдыш. — М. : Советская энциклопедия : Советский композитор, 1973—1982. — (Энциклопедии. Словари. Справочники). (рос.)
• Українська музична енциклопедія : энциклопедия. Т. 3. Л-М / Голова редкол. Г.Скрипник. - К. : Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, 2011. - 628 с..

• Козир А. В. Вступ до акмеології мистецької освіти : навч.-метод. посібник. - Київ: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2012. - 263 с.
• Методика музичного виховання : навч. посіб. / Л. М. Воєвідко. – Кам‘янець-Подільський: ФОП Сисин Я.І. : Абетка, 2 019. – 220 с. – ISBN 617-7052-85-1.
• Бондаренко Андрій. ВІКІПЕДІЯ В МУЗИЧНІЙ ОСВІТІ: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ.
• Музична освіта в історичному вимірі / Н. Л. Регеша // Вісник КНУКіМ. Серія : Мистецтвознавство. - 2013. - Вип. 29. - С. 130-136. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vknukim_myst_2013_29_20
• Музична освіта сьогодення: від Ярослава Мудрого до Новітнього часу / Т. І. Кірєєва // Наука. Релігія. Суспільство. - 2011. - № 1. - С. 153-163. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nrs_2011_1_26
• Музична педагогіка: курс лекцій з актуальних проблем викладання музичних дисциплін у системі педагогічної освіти / Г. М. Падалка; за ред. В. Г. Бутенка. – Херсон: ХДПІ, 1995. – 104 с.
• Музично-педагогічна освіта України на межі двох тисячоліть (1991–2010 рр.). Навч. посібник / Черкасов В.Ф. – Кіровоград: ТОВ «Імекс-ЛТД», 2011. – 380 с. – ISBN 978-966-189-054-0.
• Музично-педагогічні системи та концепції ХХ століття: підручник / [Ніколаї Г.Ю., Черкасов В.Ф., та ін.]; за заг. ред. канд. пед. наук, проф., Тайнель Е.З., вид. 2-ге. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка; Харків, 2018. – 433 с.
• Назаренко М. Розвиток професійної музичної освіти в Україні (XVIII-ХІХ ст.) / М. Назаренко // Наукові записки [Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка]. Сер. : Педагогічні науки. - 2012. - Вип. 107(2). - С. 28-38. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nz_p_2012_107(2)__7.
• Олексюк О. М. Музична педагогіка: навчальний посібник. - Київ: КНУКІМ, 2006. - 188 с.
• Основи загальної та музичної педагогіки: теорія та історія : Навчальний посібник / О. Михайличенко. – Суми: Козацький вал, 2009. – 208 с.
• Педагогіка мистецтва. Теорія і методика викладання мистецьких дисциплін / Г.М. Падалка. – К.: Освіта України, 2008. – 274 с.
• Ростовський О.Я. Лекції з історії західноєвропейської музичної педагогіки: Навч. посібник. – Ніжин: Вид-во НДПУ, 2003. – 193 с.
• Ростовський О. Я. Розвиток шкільної музичної освіти в Україні (ХХ – початок ХХІ ст.). Мистецька освіта в Україні: теорія і практика. - Суми: СумДПУ ім. А. Макаренка, 2010. - 255 с.
• Ростовський О.Я. Теорія і методика музичної освіти: Навч.-метод. посібник. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2011. — 640 с. — ISBN 978-966-10-1651-3 (коротко про видання)
• Становлення і розвиток музично-педагогічної освіти в Україні (1962–1991 рр.): монографія / В.Ф. Черкасов. – Кіровоград: «Імекс-ЛТД», 2008. – 376 с.
• Теорія і методика музичної освіти: навчальний посібник / В.Ф Черкасов — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2014. — 472 с. — ISBN 978-966-10-3848-5 (фрагменти для ознайомлення)
• Теорія і методика музичної освіти : [підручник] / Володимир Черкасов. – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2014. – 528 с.

• Освіта музична // Українська музична енциклопедія. Т. 4: [Н – О] / Гол. редкол. Г. Скрипник. — Київ : ІМФЕ НАНУ, 2016. — С. 511-529.