Міжнародні відносини Бельгії

Відповідно до Конституції Бельгії верховним головнокомандувачем збройними силами є король. Міністр оборони відповідає за загальний стан Збройних Сил, розробку і проведення політики в галузі військового будівництва, фінансування військових програм і виконання військового бюджету. Комплектування Збройних Сил рядовим складом здійснюється шляхом набору добровольців за контрактом, а з 2005 року ведеться набір на військову службу іноземців, які є громадянами держав — членів ЄС. При цьому враховується зобов'язання Бельгії про гарантоване виділення 1200 військовослужбовців для участі в операціях за межами національної території. Однак внаслідок скорочення особового складу та матеріальних ресурсів деякі завдання вже не виконуються у повному обсязі[2].

Будучи одним зі світових центрів торгівлі, транзиту і виробництва зброї, Бельгія (поряд із Канадою, Норвегією і Австрією), проте, стала ініціатором розробки Міжнародної конвенції про заборону протипіхотних мін. При цьому основний акцент бельгійці роблять на тезах про негуманний, невибірковий характер цієї зброї і на необхідності надання допомоги його жертвам. Вони взяли фінансову участь у створенні пілотного проекту виявлення з повітря мінних полів в Анголі, у програмі допомоги жертвам мін і Добровільному фонді розмінування ООН[3].

Серед загальних міжнародних проблем у ракурсі нової зовнішньополітичної доктрини пріоритетною для Бельгії є реформа системи органів ООН і її головна складова — реформа Ради Безпеки.

Основну увагу при цьому вони приділяють двом напрямкам — збільшення чисельного складу РБ та протидії практиці використання права вето його постійними членами. Бельгійці останнім часом виступають в ролі координатора так званої «неформальної групи» малих і середніх країн (до неї також входять Австралія, Австрія, Болгарія, Угорщина, Ірландія, Португалія, Словаччина, Чехія та Естонія), яка намагається сформулювати свої власні пропозиції з реформи РБ ООН.

Відмовившись від підтримки ідеї створення третьої категорії «напівпостійних» або «ротаційних» членів РБ, бельгійці останнім часом бачать вихід в одночасному збільшенні кількості постійних і непостійних членів Ради до 10 у кожній категорії при «більш справедливому» представництві в РБ «континентів і регіонів світу» — серед постійних членів РБ два місця закріпити «персоніфіковано» за Німеччиною і Японією, три залишити Африці, Азії, Латинській Америці; на п'ять місць пропонується збільшити і кількість непостійних членів Ради.

Бельгія надає великого значення розвитку зв'язків із державами СНД, у першу чергу з Україною, Середньою Азією та Балтією. У квітні 1998 р. прем'єр-міністр Бельгії Ж.-Л. Дегане здійснив офіційний візит до Азербайджану, Казахстану та Узбекистану. Бельгійці намагаються вийти на нафтовий і газовий ринок цього регіону, спираючись, зокрема, на вже створений ними солідний економічний плацдарм у Казахстані.

У Баку було підписано міжурядову угоду про повітряні перевезення, в Алма-Аті — угоду про захист і заохочення інвестицій, конвенцію про уникнення подвійного оподаткування, в Ташкенті — угоду про розширення торговельно-економічного співробітництва.

24 жовтня 1997 р. у Брюсселі був підписаний Протокол про науково-технічне співробітництво між Російською Федерацією та Бельгією. Сторони дійшли згоди про спільну реалізацію 14 наукових проектів і домовилися продовжити обмін інформацією та переговори ще по 10 проектам, що становлять взаємний інтерес[4].

Бельгійське Королівство підтримує дипломатичні відносини з Іраном на рівні послів. Бельгійські приватні компанії активно присутні на іранському ринку (насамперед, у нафтохімічному секторі). Бельгійське посольство в Лівії офіційно представляло американські інтереси в цій країні. Характеризуючи правлячий лівійський режим як «одноосібну диктатуру Каддафі», бельгійці підкреслювали, однак, що в нинішніх умовах^[коли?] йому немає «прийнятної альтернативи». Бельгійсько-марокканські відносини також мають особливий характер. У Бельгії проживає понад 200 тис. вихідців із цієї країни[5].

Через своє розташування на перехресті Західної Європи Бельгія історично була маршрутом вторгнення армій своїх великих сусідів. З практично незахищеними кордонами Бельгія традиційно прагнула уникнути панування з боку більш потужних країн, які оточують її, за допомогою політики посередництва. Концерт Європи санкціонував створення Бельгії в 1831 році за умови, що країна точно залишиться нейтральною.

Ця політика нейтралітету закінчилася після німецької окупації під час Першої світової війни. У роки, що передували Другій світовій війні, Бельгія намагалася повернутися до політики нейтралітету, але вкотре Німеччина вторглась у країну. У 1948 році Бельгія підписала Брюссельський договір з Великою Британією, Францією, Нідерландами та Люксембургом, а через рік стала однією з країн-засновниць Атлантичного альянсу.

Бельгія є потужним адвокатом євроінтеграції та більшість аспектів своєї зовнішньої, економічної, торгової політики координує з ЄС, який має штаб-квартири в Брюсселі (Європейська Комісія, Рада ЄС та засідання Європейського Парламенту). Повоєнний митний союз Бельгії з Нідерландами та Люксембургом поклав початок створенню Європейського Співтовариства (попередник Європейського Союзу), членом якого була Бельгія.